2. Підстави застосування реституції

2.1. Виходячи з того, що оспорюваність правочину вказує на необхідність здійснення певної дії для того, щоб усунути юридичні наслідки правочину, а нікчемність вказує на результат, який настає від правочину (вірніше, на відсутність результату)²⁷², в обох випадках сторони таких правочинів або інші заінтересовані особи пред’являтимуть позов про застосування наслідків недійсності правочину. В іншому разі було б безглуздо визнавати оспорюваний правочин недійсним, адже це лише передумова для захисту права особи, яка зазнала порушень унаслідок вчинення такого правочину.

Тим більше це стосується нікчемних правочинів, які навіть і визнавати недійсними по суду не треба. Можна одразу ж використовувати надані законом можливості повернення всього, що відбулося, до первісного стану.

Однак у дійсності буває далеко не завжди саме так. Іноді до суду звертається сторона з позовом не про застосування наслідків недійсності правочину, а про повернення їй усього отриманого іншою стороною правочину, або взагалі звернення про визнання правочину недійсним не супроводжується ще однією вимогою – про застосування наслідків його недійсності.

Тоді може статися, що суд установлює недійсність правочину і на цьому справа завершується. Тоді незрозуміло, як слід розцінювати таку ситуацію по відношенню до ч. 1 ст. 216 ЦК України, яка встановлює те, що недійсний правочин не породжує ніяких наслідків. Отже, особа утримує в себе майно безпідставно. Це виходить з рішення суду про недійсність правочину, за яким це майно було їй передане. Але ані вона з власної ініціативи не повертає майно особі, яка має право на нього, ані ця особа з різних підстав з подібною вимогою не звертається. Чи може суд тоді з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності правочинів?

Є такі бачення з цього питання: 1) автоматичність застосування цих наслідків; 2) недопустимість цього без звернення особи до суду, адже інакше це порушуватиме принципи приватного права; 3) можливість суду винести рішення про наслідки недійсності лише нікчемного правочину.

2.2. Згідно з першою позицією реституція є єдиним наслідком недійсності правочину, передбаченим ч. 1 ст. 216 ЦК України. Жодної ініціативи з боку осіб при цьому не вимагається, оскільки недійсний правочин, тобто правопорушення, має наслідком реституцію, і норма ч. 1 ст. 216 ЦК України є імперативною, виконання якої має забезпечуватися судом.

Допущення інших способів захисту (віндикації або кондикції) не виключає застосування реституції. Так, якщо заявляється будь-який позов про повернення майна, переданого за недійсним правочином, справа суду полягає в тому, щоб забезпечити справедливість, компенсаційність та добросовісність і, задовольняючи позовні вимоги, одночасно примусити й іншу сторону правочину повернути отримане нею.

Витоки такої точки зору полягають в історичному вимірі публічності реституції, яка виникла як засіб захисту, що застосовувався претором у надзвичайних обставинах, зокрема для захисту осіб, які зазнали шкоди, бо їм не вистачало життєвого досвіду або внаслідок несумлінних дій іншої особи, коли цивільні засоби захисту виявлялися недостатніми.

У сучасності такого розуміння реституції не існує, і про неї ведуть мову лише в ракурсі наслідків недійсності правочинів²⁷³. Із цього випливає один із двох можливих висновків: або сучасне українське законодавство пропонує нове бачення реституції як іншого, відмінного від давньоримського, способу захисту прав особи, або вона залишається за своєю сутністю таким же засобом, але розвинутим у сучасних реаліях. Однак і в тому, і в іншому випадку вона потребує чіткішого регулювання, зокрема, щодо автоматичності її застосування та співвідношення з іншими позовами про захист прав (віндикаційним, кондикційним, деліктним), а також узгодження матеріально-правового та процесуально-правового регулювання її застосування в автоматичному режимі (тобто на розсуд суду).

Проте і в сучасних умовах можна вказувати на прояв реституції в публічності її механізму у випадках, коли її застосування вимагає публічний інтерес.

Увага! Невизначеність підходу до цього питання з боку нашого законодавця приводить до звинувачення суду в перебільшенні значення дій у публічних інтересах, але одночасно і в порушенні приватноправових засад відносин між майново рівними особами. Тому застосування судом реституції з власної ініціативи має бути чітко врегульоване в ЦК України.

Можна сприйняти той же підхід давньоримського права, яким допускалося застосування реституції відповідно до її публічно-правової природи та надзвичайного характеру реалізації в суворо регламентованому порядку. Сучасному законодавству такої регламентації не вистачає.

2.3. Друге бачення прямо протилежне. В його основу покладено те, що заявлення позову про застосування реституції або повернення майна саме позивачеві є правом особи, здійснюване нею самостійно, за власною волею і на свій розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК України). Ніхто не може не тільки примусити її здійснити таке право, а й за неї це зробити.

Натомість, якщо одна сторона заявила такий позов, і суд виніс рішення про його задоволення, у неї буде й те, що вона одержала від іншої сторони, і те, що їй повернено за рішенням суду. В такому разі навряд чи можна стверджувати про справедливість такого становища і його відповідність принципам приватного права. Якщо додержуватися цієї логіки, то виходить, що при зверненні до суду про повернення стороні недійсного правочину майна суд не може винести рішення про застосування реституції, бо тим самим він порушить право іншої особи на самостійний захист її прав, адже вона до суду з такими вимогами про повернення їй майна не зверталася²⁷⁴. Інакше для реституції створювався б якийсь особливий, виключний режим, не властивий для приватноправових способів захисту²⁷⁵.

2.4. Між тим ч. 5 ст. 216 ЦК України передбачено, що суд може застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Термін «може» навряд чи виконає ту функцію, яка має покладатися на суд у сучасній ситуації в нашому суспільстві. Питання, що постають у суддів та юристів-практиків, як правило, стосується того, в яких випадках суд здійснює цю можливість, а в яких він може пройти поза неї.

Існує думка про відсутність сенсу у виході суду за межі позовних вимог, адже якщо недійсний правочин не створює юридичних наслідків, то не важливо, у кого перебуває майно, бо право на нього не перейшло за недійсним правочином. За влучним виразом К.П. Побєдоносцева акт, нікчемний сам по собі, може бути прямо відкинутий будь-ким, до кого звернено вимогу за цим актом²⁷⁶. Однак тоді складається ситуація, коли володіння (безпідставне) має одна особа, а право на це майно – інша. Іноді це влаштовує навіть самих сторін.

Увага! Таке становище породжувало би проблеми з визначенням зобов’язаної особи щодо утримання майна, відповідальності власника у випадку заподіяння цим майном шкоди. У цих випадках дані державного реєстру про права на нерухоме майно не відповідатимуть дійсності, що негативно відобразиться на цивільному обороті. Якщо допустити таке становище, це свідчитиме про підтримку правопорушень, адже правопорушення не може породити права, навіть якщо це не право власності, а право володіння.

2.5. Ймовірно, застосування наслідків недійсності правочинів за ініціативою суду лежить у сфері правосвідомості та справедливості, категорії яких, на жаль, мало затребувані в українському судочинстві. До того ж є й об’єктивні перешкоди для застосування ч. 5 ст. 216 ЦК України, які містяться в процесуальному законодавстві. Так, згідно зі ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони. Виходить, що, по-перше, для захисту відповідача суд не може виходити за межі позовних вимог; по-друге, без відповідного клопотання (відсутності в процесі відповідача) це зробити не можливо.

ЦПК України не містить навіть таких можливостей при винесенні судом рішення. Більше того, згідно з ч. 1 ст. 11 цього Кодексу суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог.

Це вочевидь свідчить не тільки про неузгодженість українського матеріального і процесуального законодавства, а й про тенденцію вивести реституцію за межі судового реагування на порушення умов чинності правочину. І якщо навіть попри все це допустити можливість для суду винести рішення про застосування реституції за відсутності заяви про це з боку іншої сторони, то це може бути як виключення, а не як правило.

2.6. Не виключається й ситуація (а навпаки, вірогідність її висока), коли суд, розглядаючи спір, що випливає з вчиненого правочину, доходить висновку про його нікчемність. Іноді недійсність правочину виявляється судом при розгляданні іншої справи (про поділ майна між подружжям або при банкрутстві), що вимушує розглянути те, як поводитися суду.

Варіант 1. Не реагувати на правопорушення, адже ніхто не наполягав на встановленні такого факту, а поводження суду всупереч позовних вимог порушувало б приватні засади права.

Варіант 2. Установити факт, що слугує підставою вважати правочин, з якого виник спір, нікчемним, і відмовити в позові. Іншої оцінки ситуативних модифікацій прав осіб, які вважалися сторонами правочину суд не надає з тих самих підстав, як і в першому варіанті.

Варіант 3. Упевнившись у нікчемності правочину, за своєю ініціативою суд застосує наслідки недійсності правочину.

Увага! Якщо вважати, що суд, знаючи про порушення, має усуватися від реагування на це, доки ніхто не звернеться з відповідним позовом, то складається парадоксальна ситуація: приватне право створює механізми, за якими « ховаються» правопорушення, без можливості впливу на них.

Навіть Є. Годеме, який схилявся до недопустимості реституції без звернення зацікавленої особи до суду, тим не менш не відвертав право суду оголошувати правочин недійсним з власної ініціативи, якщо такий правочин порушував вищий соціальний інтерес або інтерес публічної моралі. Натомість він бачив це право суду як право оспорювання, що належить йому поряд із правом будь-якої приватної особи²⁷⁷.

2.7. Існує й позиція, що сам по собі факт заявлення вимоги про недійсність нікчемного правочину фактично слід розглядати як позов про застосування наслідків нікчемності правочину²⁷⁸. Ця позиція, висловлена російським правником, не суперечить ст. 12 ЦК РФ, в якій встановлюється як належний спосіб правового захисту по відношенню до нікчемного правочину саме застосування наслідків його недійсності. Трохи інша ситуація в Україні. У ст. 16 ЦК України такий спосіб захисту відсутній, а лише є визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення. Тобто і тут неоднозначне розуміння наслідків нікчемності правочинів через те, що не завжди можна зводити вказаний у ст. 16 ЦК України спосіб захисту до реституції.

Слід підтримати К.І. Скловського в тому, що механізм реституції має публічно-правове призначення, як і в цілому сучасний інститут недійсності правочинів, які мають на меті захист обороту, тобто публічного інтересу, а не приватних прав. Можна припустити, що саме додання зазначеним нормам вираженого публічно-правового характеру буде запорукою стабільності обороту, а інтерпретація їх як способів захисту приватних прав приведе до росту зловживань і нестійкості обороту, тобто порушенню публічного інтересу²⁷⁹.