2. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

2.1. Оскільки цивільним законодавством не встановлено іншого, правила про наслідки недійсності окремих частин правочину стосуються не тільки нікчемних, а й оспорюваних правочинів.

2.2. За змістом коментованої статті, правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини та обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до ст. 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з’ясувавши думку сторін правочину. Якщо в недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним (п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11. 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Таке судове тлумачення потребує певного уточнення, оскільки ст. 216 ЦК України, в якій визначено правові наслідки недійсності правочину, не пов’язує наслідки недійсності з підставами такої недійсності.

2.3. Допустимим є визнання недійсним окремої частини правочину у тому разі, коли зміст цієї частини суперечить актам цивільного законодавства і моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Так, Ужгородський міськрайонний суд рішенням від 1 липня 2009 року визнав недійсним підпункт 11.2.6 пункту 11.2 розділу 11 договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, укладеного між А. та акціонерним страховим товариством «Вексель», в частині права АСТ «Вексель» відмовити у здійсненні страхового відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання дій, передбачених підпунктом 8.1.1 зазначеного договору (неповідомлення про подію, що має ознаки страхової, до асистуючої компанії), з тих підстав, що зазначена частина договору страхування суперечить закону і засадам цивільного законодавства (п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК України, ст. 21 Закону України «Про страхування»), а тому відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК визнається недійсною з моменту укладення цього договору. Апеляційний суд Закарпатської області, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, вказав, що нормами чинного законодавства про страхування передбачено обов’язок страхувальника повідомити про настання страхового випадку лише страховика, а не ще будь-когось, що і було зроблено позивачем при настанні страхових випадків із застрахованим автомобілем, тому вимога про необхідність повідомлення про подію, що має ознаки страхової, ще і асистуючої компанії під страхом відмови у страховому відшкодуванні, є недійсною²⁸⁵.

2.4. В окремих випадках на практиці має місце визнання недійсним правочину в частині сторони, з посиланням при цьому на приписи коментованої статті.

Наприклад, рішенням від 15 травня 2007 року у справі № 2-577/2007 Оболонський районний суд м. Києва визнав частково недійсним договір страхування, укладений 9 серпня 2004 року у формі поліса добровільного страхування транспортного засобу між ВАТ «Українська страхова компанія «Гарант-Авто» та К. щодо особи страхувальника. Судовим рішенням переведено на К. права та обов’язки страхувальника за полісом добровільного страхування транспортного засобу від 9 серпня 2004 року.

Аналогічний підхід спостерігається і при аналізі інших судових справ, зокрема, рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 травня 2008 року за позовом М. до А., ТОВ «Фінансово-будівельна компанія «Пагода», Головного управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради про визнання частково недійсним договору про пайову участь в інвестуванні будівництва житлового будинку, визнання недійсним свідоцтва про право власності та визнання права власності. Суд визнав договір про пайову участь в інвестуванні будівництва житлового будинку № 455 від 19 квітня 2005 року укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансово-будівельна компанія «Пагода» (забудовник) та А. (інвестор) в частині інвестора — недійсним. Такого висновку суд дійшов виходячи з того, що фактичним інвестором, а отже, і власником квартири є позивач, оскільки під час розгляду справи встановлено, що саме від його волі залежало придбання квартири і вона була придбана за його власні кошти і для його власних цілей і потреб, однак юридично в договорі про пайову участь в інвестуванні будівництва житлового будинку, інвестором, за домовленістю між позивачем та відповідачем, виступив останній, оскільки є його рідним сином. Судом також встановлено, що відповідач самостійно не мав фінансової можливості придбати спірну квартиру, був студентом та знаходився на утриманні батьків, а його підробітків, які, до речі, теж він отримував за допомогою батька (позивача) не вистачило б на повне фінансування будівництва квартири та її оздоблення (проведення ремонту, придбання меблів та побутової техніки тощо)²⁸⁶.

Отже, такі випадки в судовій практиці непоодинокі, однак наведені приклади правозастосування не узгоджуються зі змістом коментованої статті.

Увага! Коментованою статтею встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину, але не сторін правочину.

Контекстуальний аналіз норм гл. 16 ЦК України (частини 3, 4 ст. 202, частини 1, 2 ст. 207, ч. 1 ст. 209, ч. 4 ст. 214, частини 1, 3 ст. 215, статті 216, 232) свідчить, що сторона не включається законодавцем до складу правочину (та і не може включатися), оскільки сам правочин є дією сторони (сторін). До того ж вимога про визнання недійсним правочину в частині сторони, як правило, супроводжується і вимогами про переведення прав і обов’язків за правочином на іншу особу, приховуючи при цьому заміну осіб у відповідному зобов’язанні.

Увага! Переведення прав і обов’язків за правочином в судовому порядку допускається лише у випадках, прямо передбачених законом (наприклад, ч. 4 ст. 362 ЦК України, ч. 5 ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства») або договором (наприклад, найму) чи установчими документами юридичної особи (наприклад, ТОВ) і в жодному разі не пов’язується з визнанням правочину недійсним.

Зокрема, як роз’яснив ВСУ, недодержання вимог ст. 362 ЦК України в разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники в цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов’язків покупця (п. 26 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Тому позовні вимоги про визнання недійсним правочину в частині сторони задоволенню не підлягають.

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.