Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов’язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов’язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов’язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов’язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1. Недійсність правочину, вчиненого з малолітньою особою

1.1. Статтею 31 ЦК України визначено обсяг цивільної дієздатності осіб, які не досягли чотирнадцяти років. Малолітні особи вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Решта правочинів вчиняється від їх імені батьками або опікунами як законними представниками.

Якщо на порушення цього припису ЦК України малолітні особи самостійно вчинять правочин, він може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

У ч. 1 коментованої статті визначається те, як розуміти схвалення правочину цими особами. Тут міститься презумпція: схвалення правочину припускається, якщо протягом одного місяця законні представники малолітньої особи, дізнавшись про вчинений нею правочин, не заявили претензії другій стороні. Тобто схвалення допускається за мовчазною згодою законних представників малолітньої особи.

Однак при цьому помітна одна складність – це те, що має бути наявним факт обізнаності законних представників малолітньої особи про правочин. І саме те, що протягом місяця вони жодним чином не реагувати на це, свідчить про їх згоду. Натомість аналіз цієї норми доводить, що такий підхід викликатиме на практиці проблеми, адже не завжди навіть батьки, які проживають з малолітньою дитиною, можуть знати про всі дії, які вона вчиняє. Тим більше, коли дитина хоче їх приховати. Тому само по собі закінчення місячного строку після вчинення правочину не може переконливо свідчити про погодження з ним батьків. Останні можуть лише згодом дізнатися про правочин і вимагати повернення переданого за ним майна.

Увага! Для дійсності такого правочину слід, по-перше, переконатись в обізнаності законних представників малолітньої особи про вчинення останньою правочину; по-друге, в їх пасивній поведінці, яка свідчить про їх позитивне ставлення до цього правочину; по-третє, в спливі місячного строку з моменту вчинення правочину.

1.2. У противному разі, тобто за відсутності схвалення правочину, він є нікчемним.

Виходить, що для цього достатньо звернення законних представників малолітньої особи до другої сторони правочину з вимогою про повернення нею одержаного за цим правочином або про незгоду з настанням у малолітньої особи обов’язків у майбутньому.

Коментована норма є надто непростою і містить відмінності від загального уявлення про нікчемні та оспорювані правочини. Адже саме нікчемні правочини тим і відрізняються від оспорюваних, що вони є недійсними самим фактом свого вчинення. Оспорювані ж правочини є дійсними, доки їх не оспорять у суді. Стосовно правочинів, вчинених малолітніми особами, то вони (а) протягом місяця з моменту вчинення або трохи більше (якщо враховувати, що, можливо, певний час батьки/усиновлювачі/опікуни не знатимуть про правочин, вчинений дитиною) немовби дійсні; (б) після заяви батьками/усиновлювачами/опікуном про незгоду з цим правочином він є нікчемним; (в) судом може визнаватися дійсним.

1.3. У ч. 2 коментованої статті зазначається про можливість на вимогу заінтересованої особи визнати за рішенням суду такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи. Така норма досить важко сприймається, оскільки виходячи з ч. 1 коментованої статті в разі мовчання законних представників малолітньої особи правочин, вчинений нею, і так вважається дійсним. Очевидно, до суду може звертатися друга сторона правочину або інші заінтересовані особи в разі заперечення правочину батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.