6. Спеціальні наслідки недобросовісної поведінки сторони в умовних правочинах

6.1. Відповідно до частин 3 та 4 ст. 212 ЦК України встановлено спеціальні наслідки недобросовісної поведінки сторони в правочині під умовою: якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала; якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

У судовій практиці наголошується, що призначення відповідних норм закону полягає в тому, що «таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від «стороннього» впливу, і їй повертаються  властивості факту об’єктивної дійсності»²³².

Увага! Оскільки в зазначених нормах ідеться про недобросовісне сприяння/перешкоджання з боку сторони правочину, ці положення можуть бути застосовані лише до двосторонніх чи багатосторонніх умовних правочинів.

6.2. Гіпотеза норм частин 3, 4 ст. 212 ЦК України передбачає недобросовісність як обов’язкову ознаку сприяння/перешкоджання настанню умови з боку сторони правочину, яке тягне спеціальний наслідок у вигляді фікції настання/ненастання відповідної умови. Тому, якщо відповідні дії сторони правочину були добросовісними, то застосування відповідних положень частин 3 та 4 ст. 212 ЦК України виключається.

6.3. Положення частин 3 та 4 ст. 212 ЦК України не створюють окремого способу захисту цивільного права іншої сторони умовного правочину в розумінні абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України. Тому позов про визнання умови такою, що настала (не настала) не підлягає задоволенню навіть в тому випадку, якщо була встановлена недобросовісність сторони правочину й безпосередній причинний зв’язок її недобросовісних дій з настанням/ненастанням відповідної умови.

Не може бути застосований у цьому випадку й механізм установлення судом факту, що має юридичне значення, відповідно до гл. 6 розділу IV ЦПК України, адже хоча ст. 256 ЦПК й не містить виключного переліку відповідних фактів, але визнання умови в правочині такою, що настала/не настала відповідно до частин 3 та 4 ст. 212 ЦК України передбачає дослідження питання про добросовісність відповідної сторони цього правочину, що припускає наявність сторін й спору про право, які неприпустимі у відповідній категорії справ окремого провадження.

Увага! Застосування положень частин 3, 4 ст. 212 ЦК України можливе лише в порядку розгляду справ позовного провадження за позовами про захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів особи, які виникли на підставі фікції настання відповідної умови.

Так, судом було правомірно задоволено позов про стягнення повної суми орендної плати за попередні періоди в таких випадках:

а) коли умовою встановлення повної суми орендної плати було введення орендованого майна в експлуатацію після реконструкції, але орендар після проведення робочої комісії не вжив жодних заходів для призначення державної приймальної комісії відповідно до чинного на той час порядку прийняття в експлуатацію об’єктів будівництва²³³;

б) коли умовою встановлення повної суми орендної плати було здійснення орендарем у встановленому порядку реконструкції орендованого приміщення із влаштуванням окремого виходу, але орендар не тільки не вжив заходів для належного погодження відповідної реконструкції, а й взагалі не зробив жодних навіть фактичних приготувань для проведення відповідних робіт²³⁴.

6.4. Щодо розподілу обов’язку доказування у спорах з умовних правочинів у практиці вищих судових інстанцій України має місце наступний підхід.

У справі про стягнення оплати за поставлену кукурудзу на підставі договору купівлі-продажу, одним з умов якого було звільнення від оплати придбаної кукурудзи в разі, якщо врожай кукурудзи буде не нижчим, ніж середній врожай кукурудзи по господарству, зазначається: «Оскільки за статтею 33 ГПК України обов’язок доведення обставин покладено на особу, що посилається на відповідні обставини, слід визнати таким, що відповідає положенням процесуального законодавства, покладення судом обов’язку доведення настання скасувальної обставини на відповідача, а обов’язку доведення недобросовісного сприяння настанню цієї обставини (неналежний догляд за посівами, недодержання агротехнічних норм тощо) на позивача»²³⁵.

6.5. Проблематика захисту прав та інтересів сторін за умовним правочином безпосередньо пов’язана також з питанням правових наслідків дій сторони такого правочину, які перешкоджають не настанню чи ненастанню умови, а виконанню за правочином незалежно від настання чи ненастання умови (наприклад, продавець речі за умовним правочином до настання умови знищив цю річ чи здійснив її відчуження третій особі). У таких випадках слід зважати на те, що правовідношення, яке існує між сторонами умовного правочину в стані невизначеності, включає як одне з основних прав однієї зі сторін право очікування можливості настання умови і певного правового наслідку, а як одного з основних обов’язків іншої сторони – обов’язок не порушувати заборону на вчинення дій (бездіяльності), які будь-яким чином спричинять погіршення (обмеження) чи знищення (припинення) права, що залежить від умови.

Право очікування підлягає захисту як і будь-яке інше суб’єктивне цивільне (чи секундарне) право, а порушення відповідного обов’язку додержання вищевказаної заборони є підставою цивільної відповідальності нарівні з будь-яким іншим порушенням цивільного обов’язку. Зокрема, у таких випадках можливе стягнення з винної сторони збитків та застосування інших належних способів захисту.

Стаття 213.Тлумачення змісту правочину

1.Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї чи обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.