3. Кваліфікуючі ознаки умов у правочині

3.1. Вище було визначено родову характеристику умов у правочині як юридичних фактів. Проте не будь-які юридичні факти можуть бути умовами в розглядуваному сенсі, а лише ті, які характеризуються певними ознаками. Істотно, що умова в умовному правочині має відповідати всім цим ознакам у сукупності, адже вони є одночасно необхідними й достатніми для кваліфікації певної обставини як потенційно можливої умови в правочині (реально умовою ця обставина стане, якщо буде визначена як така в конкретному правовідношенні нормою права чи волею особи, яка вчиняє правочин). Якщо хоча б одній з кваліфікуючих ознак певна обставина не відповідає, вона не може бути умовою в правочині (неприпустима умова).

Увага! Наслідком визначення особами, які вчиняють правочин, неприпустимих умов є нікчемність такого правочину в частині відповідних умов з урахуванням приписів цивільного законодавства щодо недійсності частин правочину (ст. 217 ЦК України).

Слід мати на увазі, що оцінка певної обставини щодо її відповідності кваліфікуючим ознакам умови в правочині має здійснюватися відносно конкретного моменту в часі, який може бути різним – момент вчинення умовного правочину, момент настання умови тощо.

3.2. Першою кваліфікуючою ознакою умови в правочині є об’єктивна можливість. Обставина, передбачена як умова правочину, має бути такою, що реально може настати, тобто об’єктивно можливою відповідно до законів природи. Об’єктивно неможливі умови є юридично неприпустимими.

Оцінка умови як об’єктивно можливої має здійснюватися з урахуванням рівня наукових знань та технічного прогресу на момент укладення відповідного правочину під умовою. При цьому об’єктивно неможливими є лише такі умови, що не можуть настати саме через суперечність основоположним законам природи, а не стану розвитку технології. Наприклад, об’єктивно неможливою і через це неприпустимою є така умова, як побудова «вічного двигуна»; але така умова, як продовження життя людини, скажімо, вдвічі не може вважатися об’єктивно неможливою, хоча й є нездійсненною за існуючого рівня розвитку технології та медицини.

Увага! Слід розрізняти абсолютно та відносно неможливі умови. Якщо на момент укладення правочину передбачена ним умова є об’єктивно абсолютно неможливою (суперечить основоположним законам природи), правочин у відповідній частині є нікчемним. Якщо ж на момент укладення правочину передбачена ним умова є об’єктивно відносно неможливою (суперечить лише досягнутому рівню розвитку технології), немає жодних підстав вважати цю умову недійсною саму по собі.

Внаслідок розвитку науки навіть об’єктивно абсолютно неможлива на час вчинення відповідного правочину умова згодом може стати об’єктивно можливою. У цьому випадку наступна можливість такої умови не призводить до валідації відповідного умовного правочину, адже слід припускати, що особи, які вчинили цей правочин, знали чи повинні були знати про абсолютну об’єктивну неможливість відповідної умови на час вчинення правочину, через що завідомо діяли без наміру створення правових наслідків.

Передбачуваною є й протилежна ситуація: внаслідок розвитку науки (а так само внаслідок звичайного перебігу подій) об’єктивно можлива (чи відносно неможлива) на час вчинення відповідного правочину умова згодом може стати об’єктивно абсолютно неможливою. Наприклад, буде наукове досягнення, за змістом якого стає абсолютно неможливим виконання умови в правочині; чи третя особа, варіанти майбутньої поведінки якої є умовами в правочині, помирає до настання цих умов. У цьому випадку наступна абсолютна неможливість умови спричинює недійсність відповідного правочину в частині умови на майбутнє, адже добросовісна поведінка осіб, що його вчинили, виключає можливість знищення всіх наслідків правочину до моменту відкриття неможливості його умови.

Оскільки умова в правочині є обставиною, що має юридичне значення й існує в межах певної правової системи, неприпустимими з мотивів об’єктивної неможливості є умови, настання яких з причин, не пов’язаних з протиправністю умови, завідомо неможливе протягом часу існування певної правової системи (якщо тільки не матиме місце наступництво іншої правової системи) чи права взагалі.

Об’єктивно неможливими є також відкладальні умови, зміст яких виключає існування об’єкта, стосовно якого за відповідним умовним правочином мають виникнути чи змінитися цивільні права та обов’язки. Так, неможливою є умова про виникнення права власності на річ з моменту фізичного знищення цієї речі.

У літературі подекуди розрізняється фізична та юридична неможливість умови²²⁵. Утім, юридична неможливість за своїм змістом ідентична протиправності, через що має розглядатися нижче в межах характеристики такої ознаки умови в правочині, як правомірність.

3.3. Другою ознакою умови в правочині є відносна невизначеність. Обставина, передбачена як умова правочину, має бути такою, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.

Втім вказана невизначеність є відносною, адже повинна поширюватися на обмежене коло осіб та існувати обмежений період часу, а саме:

а) невизначеність щодо умови в правочині стосується лише осіб, які цей правочин вчиняють – лише цим особам повинно бути невідомо те, чи настане відповідна обставина. Навіть якщо всім іншим особам, крім тих, що вчиняють умовний правочин, доступне точне, а не вірогідне знання про настання чи ненастання в майбутньому відповідної обставини, умова в такому правочині все одно відповідає ознаці відносної невизначеності. Зберігається така відповідність і в тому випадку, коли особи, які вчинили умовний правочин, могли або повинні були знати, що відповідна обставина обов’язково настане (не настане), але з будь-яких причин таким знанням не володіли й таку їх необізнаність буде доведено у встановленому порядку;

б) невизначеність щодо умови в правочині повинна існувати лише до моменту вчинення правочину. Подальша обізнаність осіб, які вчинили умовний правочин, щодо неминучості настання (ненастання) відповідної обставини не має значення для кваліфікації такої обставини, як умови правочину.

Крім того, хоча закон (частини 1 та 2 ст. 212 ЦК України) прямо на це не вказує, слід вважати, що у відповідних положеннях ЦК України мається на увазі саме відсутність достовірного знання осіб, які вчиняють умовний правочин, щодо того, чи настане відповідна обставина. Достовірним слід вважати таке знання особи, яке отримане нею із джерел, що за своїм характером та авторитетом відповідно до загальноприйнятої практики за інших рівних умов не викликають істотних сумнівів щодо істинності відомостей, які в них містяться. Так, відомості, одержані особою, наприклад, з довідника чи офіційного видання складають у розглядуваному аспекті достовірне знання; натомість пророкування «екстрасенса» не можуть вважатися джерелом достовірного знання незалежно від ступеня довіри особи до цих відомостей та джерела їх отримання.

Увага! Ознака відносної невизначеності умови в правочині може бути стисло охарактеризована як вимога відсутності в осіб, які вчиняють умовний правочин, на момент вчинення цього правочину достовірного знання про те, чи настане відповідна обставина, яку ці особи передбачили в правочині як умову.

За критерієм відносної невизначеності умова в правочині відрізняється від терміну, який також може бути визначений вказівкою на певну обставину, але лише на таку, що неминуче настане (ч. 2 ст. 252 ЦК України), тобто термін характеризується ознакою неминучості, якої умова позбавлена за своєю сутністю. Втім співвідношення умов та строків (термінів) у правочині в окремих випадках ускладнюється. Так, одночасне встановлення в одному правовідношенні строку та терміну може привести до того, що термін перетвориться на умову. Наприклад, договір страхування життя є строковим й достовірно невідомо, чи помре страхувальник протягом строку його дії. Іншим прикладом є ускладнення строку умовою, коли початок обчислення строку пов’язаний з випадковою обставиною.

Між тим не всі варіанти ускладнення строку умовою визнаються в судовій практиці правомірними. Так, ВГСУ визнав юридично іррелевантним посилання в договорі субпідряду на те, що розрахунки з субпідрядником здійснюються за умови надходження коштів від замовника, оскільки договір підряду є оплатним й сторони поряд з умовою про надходження коштів від замовника встановили строк оплати робіт – десять днів після підписання акта приймання-передачі виконаних робіт²²⁶.

Наслідки порушення вимоги щодо відносної невизначеності умови в правочині залежать від виду правочину (односторонній, двосторонній чи багатосторонній), а для двостороннього чи багатостороннього правочину також від складу достовірно обізнаних про невідворотність відповідної обставини сторін. Односторонній умовний правочин, в якому порушено вимогу про відносну невизначеність умови, є нікчемним у частині умови як такий, що суперечить вимогам закону (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України). Аналогічно вирішується питання щодо наслідків нікчемності двостороннього чи багатостороннього правочину, усі сторони якого на час його вчинення були достовірно обізнані про невідворотність відповідної обставини.

Якщо ж у двосторонньому (багатосторонньому) правочині відповідним достовірним знанням володіла лише одна сторона, то інша сторона залежно від обставин вправі вимагати визнання такого правочину недійсним на підставі статей 229 чи 230 ЦК України як вчиненого під впливом помилки чи обману; позов про визнання такого правочину недійсним як такого, що суперечить вимогам закону (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України) та/або про застосування наслідків нікчемного правочину з відповідних підстав вказана інша сторона розглядуваного умовного правочину заявити не вправі, оскільки це означало б наявність з її боку зловживання правом на захист.

3.4. Обставина, передбачена як умова правочину, має бути правомірною, тобто не суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України). При цьому поняття цивільного законодавства в розглядуваному аспекті слід тлумачити широко: як таке, що включає власне ЦК, інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, акти Президента України, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Крім того, умова як елемент змісту правочину не повинна суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (п. 2 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Вимогу щодо правомірності умови в правочині не слід розуміти таким чином, що не допускається конструювання в правочині умов шляхом передбачення в якості таких неправомірних дій (правопорушень). Така постановка питання невиправдано обмежує сферу застосування принципу диспозитивності у приватному праві, адже оскільки неправомірна поведінка суб’єкта не виключається, то слід надавати можливість учасникам цивільних правовідносин самостійно передбачати правові наслідки такої поведінки, у тому числі й шляхом установлення відповідних умов у правочині.

Увага! Правомірність умови в правочині означає, що така умова: а) не повинна бути прямо заборонена як така; б) не повинна безпосередньо спричинювати протизаконні чи аморальні наслідки; в) не повинна переслідувати протизаконну чи аморальну мету; г) не повинна заохочувати до протизаконної чи аморальної поведінки. Саме ж по собі використання як умови в правочині вказівки на протиправне діяння не є підставою для визнання такої умови протиправною.

Вказаний теоретичний висновок цілком справедливо підтриманий й судовою практикою. Так, вищі судові інстанції України не вбачають нічого протиправного у випадках, коли умовами в правочинах виступають неправомірні дії, зокрема порушення будь-якого договірного зобов’язання²²⁷, невиконання обов’язку з передання майна за договором²²⁸ тощо.

Умова в правочині одночасно є й умовою правочину, тобто елементом змісту останнього. З цих причин умова в правочині має бути правомірною станом на момент вчинення вчинення відповідного умовного правочину (абз. 3 п. 2 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Отже, якщо внаслідок зміни норм законодавства умова, яка була неправомірною в момент вчинення відповідного правочину, стане правомірною (наступна правомірність), зазначене не тягне валідації такого правочину в частині умови.

Логічно можливий також протилежний варіант: унаслідок зміни норм законодавства умова, яка була правомірною в момент вчинення відповідного правочину, стане неправомірною (наступна неправомірність). При цьому слід мати на увазі, що наступна неправомірність умови буде мати місце лише в тому випадку, якщо вона буде суперечити абсолютно імперативним положенням актів цивільного законодавства, тобто таким нормам законодавства, які прямо визнають протиправними умови раніше вчинених правочинів, що їм суперечать, або неприпустимість відхилення від приписів яких випливає з їх змісту чи суті відносин між сторонами (абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України). В іншому разі слід вважати, що сторони вдалися до наданого їм права відступити від положень цивільного законодавства в частині умови у відповідному правочині (абз. 1 ч. 3 ст. 6 ЦК України).

У випадку наступної неправомірності відповідна умова стає нікчемною на майбутнє, адже до настання неправомірності умови поведінка осіб, що вчинили такий умовний правочин, є юридично бездоганною. Ситуація не зміниться і в тому випадку, якщо нормі законодавства, відповідно до якої настає наступна неправомірність умови, надано зворотну силу, адже наслідки нікчемності умови не тотожні пом’якшенню чи скасуванню цивільної відповідальності особи, а інші наслідки зворотної дії актів цивільного законодавства в часі є неприпустимими відповідно до положень ч. 2 ст. 5 ЦК України та ч. 1 ст. 58 Конституції України.

Умовний правочин, в якому порушено вимогу про правомірність умови, є нікчемним у частині умови як такий, що суперечить вимогам закону (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).

3.5. Майбутність є ще однією ознакою умови в правочині, оскільки ця умова є обставиною майбутнього часу відносно моменту вчинення умовного правочину. При цьому насправді до майбутнього часу може належати не сама обставина, а лише знання осіб, які вчиняють умовний правочин, про факт дійсного настання такої обставини. Це положення аналогічне критерію оцінки умови на відповідність ознаці відносної невизначеності: навіть якщо обставина, визначена як умова в правочині, на момент вчинення такого правочину насправді настала, але особам, які вчинили цей правочин, про її настання було невідомо, ознака майбутності вважається наявною. Не зміниться висновок і в тому разі, коли особи, які вчинили умовний правочин, могли або повинні були знати, що відповідна обставина настала, але з будь-яких причин таким знанням не володіли і таку їх необізнаність буде доведено у встановленому порядку.

3.6. Останньою ознакою умови є доступна достовірність. Умовою в правочині може бути лише така обставина, щодо якої в разі її настання (ненастання) всі особи, які такий правочин вчинили, зможуть своєчасно отримати достовірне знання; критерієм своєчасності при цьому виступає поняття «розумний строк». Так, не може вважатися доступно достовірною, наприклад, така умова, як «виникнення життя на планетах зірки Бетельгейзе», оскільки навіть якщо в цієї зірки і є планети, то знання про виникнення чи невиникнення на них життя не може стати достовірно відомим особам, які вчиняють правочин, за сучасного рівня науки та техніки. Аналогічно не може вважатися доступно достовірною умова, щодо якої у двосторонньому (багатосторонньому) правочині достовірне знання про її настання (ненастання) є недосяжним хоча б для однієї із сторін.