2. Обставини, що залежать від волі осіб, які вчиняють правочин, як умови в правочині

2.1. У договірній практиці досить поширеним явищем є вчинення умовних правочинів, в яких умовами виступають дії (бездіяльність) осіб, які такий правочин вчиняють, або однієї з них. Утім, у теорії цивільного права та судовій практиці питання про правомірність вказаного підходу вирішується неоднозначно. Більше того, немає усталеного рішення й щодо більш широкої проблеми – наскільки взагалі припустимі в правочині умови, які залежать від волі однієї зі сторін чи їх обох.

Деякі цивілісти вказують на неприпустимість вчинення умовних правочинів, в яких умовою є дія сторони правочину.²¹⁶ Інша група дослідників висловлює діаметрально протилежну позицію²¹⁷.

У такій ситуації не дивним є стан судової практики із зазначеного питання. Так, в окремих рішеннях вищих судових інстанцій України вказується, що правомірне настання скасувальної умови не може залежати від суб’єктивних дій однієї зі сторін договору²¹⁸, що невиконання стороною одного зі своїх зобов’язань за укладеним договором не є обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане в розумінні ст. 61 ЦК УРСР 1963 р.²¹⁹, що під поняттям «обставини», яке вживається у ст. 212 ЦК України, розуміють події або правомірні дії тільки третіх осіб (не сторін договору)²²⁰.

Отже, вищі судові інстанції України в багатьох випадках однозначно вказують на неприпустимість визнання як умов правочину обставин, що безпосередньо залежать від волі особи, яка цей правочин вчиняє (здебільшого – від волі сторони у відповідному договорі).

2.2. Разом з тим досить поширеною є практика й абсолютно протилежного змісту. Так, ті ж самі вищі судові інстанції України беззастережно допускають вчинення правочинів під умовою виконання стороною за договором певних обов’язків (зокрема, погашення керуючим санацією заборгованості перед кредиторами як умова виникнення права на винагороду²²¹, виконання пайовиком у будівництві нерухомості всіх умов договору пайової участі як умова виникнення права власності на відповідну нерухомість²²² тощо); допускається в судовій практиці й конструювання умов правочину з більшим ступенем свободи волі сторони – прив’язка моменту виникнення повного обсягу обов’язку зі сплати орендної плати до моменту виконання орендарем певного обсягу робіт з облаштування орендованих приміщень до потреб орендаря²²³.

2.3. У цілому теоретично правильнішою та практично доцільнішою є позиція тих науковців та правозастосовчих органів, які обстоюють думку щодо припустимості вчинення умовних правочинів, в яких умовою є дія сторони правочину чи ширше – умова, яка залежить від волі однієї зі сторін чи їх обох. Зазначене цілком логічно випливає із загальноцивілістичного принципу свободи договору – якщо сторони бажають домовитися саме про таку умову в правочині, то немає жодних підстав їх в цьому обмежувати (звичайно, за винятком загальних обмежень свободи договору як такої).

Проти такого роду умов у науково-практичній літературі часто висувають істотне, на перший погляд, заперечення, що нібито «вольові умови» є юридично неможливими з огляду на приписи частин 3 та 4 ст. 212 ЦК України. Це заперечення є надуманим, але підстави такого висновку більше належить до питання про недопустиме сприяння настанню/ненастанню умов, в межах якого вони й будуть розглянуті нижче.

Увага! «Вольові умови»²²⁴ є цілком законними й допустимими, адже не заборонені у загальному вигляді жодною нормою цивільного законодавства.

Слід також мати на увазі, що в самому тексті закону з метою характеристики сутності умови в правочині вжито термін «обставина», а не «подія». Це дозволяє вважати, що законодавець не обмежує коло умов виключно подіями. Втім із суто прагматичних позицій на практиці слід враховувати обидві вищевказані тенденції судової практики.