4. Види умов у правочині. Момент настання умови

4.1. Відповідно до положень частин 1 та 2 ст. 212 ЦК України особи, які вчиняють умовний правочин, можуть передбачити два види умов – відкладальні та скасувальні.

Умова є відкладальною (суспензивною), якщо особи, які вчиняють правочин, обумовили нею настання або зміну прав та обов’язків. Умова є скасувальною (резолютивною), якщо особи, які вчиняють правочин, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

4.2. У деяких випадках характер юридичних наслідків настання умови в правочині носить змішаний характер. Наприклад, якщо невиконанням однією зі сторін договору певних обов’язків обумовлено припинення певного майнового права такої сторони й виникнення цього права в іншої сторони, відповідна умова не може бути охарактеризована тільки як відкладальна чи тільки як скасувальна і має розглядатися як змішана умова.

4.3. Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовили настання, зміну або припинення прав та обов’язків настанням певної обставини, така умова називається позитивною умовою. Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовили настання, зміну або припинення прав та обов’язків ненастанням певної обставини, така умова називається негативною умовою. Негативні умови на практиці переважно застосовують як фактор, що ускладнює строк, адже саме по собі використання як умови вказівки на ненастання певної обставини безвідносно періоду часу, протягом якого вона має настати чи не настати, може бути підставою для оцінки цієї умови як такої, що не відповідає ознаці доступної достовірності.

4.4. Залежно від ступеня належного впливу волі осіб, які вчиняють умовний правочин, на настання відповідної умови такі умови поділяють на випадкові (з позицій класифікації юридичних фактів є подіями), потестативні (дії та/або волевиявлення сторін правочину) та змішані (включають одночасно дії сторони (сторін) та події. Подекуди потестативні умови поділяються на просто потестативні (здійснення фактичної чи юридичної дії) та чисто потестативні (здійснення чистого волевиявлення).

4.5. Моментом настання умови будь-якого виду є момент, в який хоча б одній з осіб, що вчинили відповідний умовний правочин, стало відомо чи повинно було стати відомо про настання умови. При цьому якщо особи, які вчинили умовний правочин, могли або повинні були знати, що відповідна обставина настала (не настала), але з будь-яких причин таким знанням не володіли і таку їх необізнаність буде доведено у встановленому порядку, умова не може вважатися такою, що настала.

5. Стан невизначеності в умовних правочинах

5.1. Стан невизначеності – це характеристика періоду часу від укладення правочину під відкладальною умовою до настання такої умови, відмови від правочину чи припинення правовідносин з цього правочину з інших підстав.

У доктрині цивільного права подекуди обстоюється думка, що до настання відкладальної умови жодних прав та обов’язків за відповідним умовним правочином у його учасників не виникає²²⁹. Натомість така позиція є теоретично неправильною й практично недосконалою, адже певні юридичні наслідки такий правочин породжує безпосередньо з моменту його вчинення, а саме.

• Після вчинення двостороннього чи багатостороннього правочину з відкладальною умовою кожна з його сторін позбавлена можливості в односторонньому порядку відмовитися від нього, якщо тільки інше не передбачено власне цим правочином чи законом (ст. 525, ч. 1 ст. 651 ЦК України).

• Після вчинення правочину з відкладальною (як, власне, й скасувальною) умовою кожна з його сторін стає носієм обов’язку додержання добросовісності щодо сприяння чи перешкоджання настанню умови (частини 3 та 4 ст. 212 ЦК України).

• Умовний правочин, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований негайно після його фактичного вчинення, адже ЦК України не містить положень, які б перешкоджали здійсненню вказаної реєстрації умовних правочинів до настання відповідної умови.

5.2. Зазначене свідчить, що умовний правочин існує як такий і породжує певні правовідносини із самого моменту його вчинення незалежно від настання чи ненастання відповідної умови.

Увага! Умовними в правочині під умовою є саме права та обов’язки, динаміка яких поставлена в залежність від настання чи ненастання певної обставини, а не сам правочин як такий. Через це термін «умовний правочин» є не до кінця коректним й при його застосуванні слід мати на увазі зазначений акцент.

5.3. Така характеристика стану невизначеності в умовному правочині має декілька суто практичних наслідків. Перш за все, оскільки правочин під умовою існує з моменту його вчинення, він може бути за наявності для цього законних підстав визнаний недійсним незалежно від факту настання чи ненастання умови. З тих же самих причин ніщо не заважає здійснити відступлення права вимоги чи переведення боргу за умовним правочином до настання відповідної умови, адже, по-перше, певні права та обов’язки за умовним правочином виникають з моменту його вчинення, а по-друге, чинне цивільне законодавство прямо передбачає можливість відступлення (продажу) майбутнього права (частини 1–3 ст. 656 ЦК України), а тому немає підстав заперечувати й можливість переведення майбутнього обов’язку.

Зазначене є виправданим з позицій доцільності в економічному обігу, адже й сам по собі належно обґрунтований розрахунок на настання певного юридичного ефекту постає як економічне благо та складова активів господарюючого суб’єкта²³⁰, на що вказується й у цивілістичній доктрині²³¹.

5.4. Характеристика стану невизначеності умовного правочину безпосередньо пов’язана з проблематикою зворотної сили умови. Сутність вказаного питання полягає в тому, чи створює настання умови правочину юридичні наслідки лише на майбутнє або ж умова діє зі зворотною силою й спричинює динаміку відповідних прав та обов’язків з моменту вчинення правочину під умовою.

Увага! Скасувальні умови правочину діють лише на майбутнє. Щодо умов відкладальних це загальне правило є диспозитивним: відкладальна умова буде мати зворотну силу, якщо це прямо випливає з наміру сторін.

Так, ніщо не заважає встановити відповідно до положень ст. 625 ЦК України в договорі диференційований розмір процентів: скажімо, при простроченні до одного місяця – 3 % річних, від одного до двох місяців – 5 % річних, а більше двох місяців – 10 % річних із зазначенням, що останній розмір процентів підлягає стягненню також за весь період прострочення, за який передбачено нижчі проценти. У такому випадку умова про прострочення більше двох місяців буде мати зворотну силу. Звичайно, зворотна сила умові в правочині в кожному конкретному випадку може бути надана також і нормами цивільного законодавства.