3. Правові наслідки правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

3.1. Загальним правовим наслідком вчинення правочину в результаті зловмисної домовленості є реституція (ст. 216 ЦК України).

3.2. Додаткові наслідки встановлено для договірного представництва, і вони полягають у тому, що довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину.

1. Умови визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 цк України

1.1. Передусім звертає на себе увагу те, що назва статті, яка коментується, вужча за її зміст. Адже в назві вказується лише на одну умову для визнання правочину недійсним (вчинення правочину під впливом тяжкої обставини), а в ч. 1 – вже на дві (крім наведеної вище, ще й вчинення правочину на вкрай невигідних умовах для однієї з його сторін).

Утім, при визначенні умов, які необхідні та достатні для визнання правочину недійсним, слід виходити з ч. 1 цієї статті, а не з її назви.

1.2. Умовами, наявність яких надає підстав особі звертатися до суду, а суду – виносити рішення про визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, є такі:

а) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа і що вимусила її вчинити правочин;

б) цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

1.3. Вчинення правочину може мати місце як з ініціативи самої особи, для якої це невигідно, так і з ініціативи другої сторони правочину. Це не буде мати значення для винесення судом рішення про недійсність правочину. Тобто те, хто був ініціатором такого правочину, для суду є байдужим.

1.4. Оспорюватися, на підставі ст. 233 ЦК України, можуть лише дво- або багатосторонні правочини, оскільки тільки щодо цих різновидів можливим є використання словосполучень «ініціатор правочину» або «друга сторона правочину».

2. Наявність тяжкої обставини

2.1. Наявність тяжкої обставини – це той факт, який передусім має доводитися. При цьому слід мати на увазі, що тяжка обставина має бути саме для тієї особи, яка вчинила правочин, а не взагалі (зокрема, для суспільства в цілому). Так, у певні історичні проміжки часу бувало так, що численні верстви населення опинялися у вкрай скрутному стані, що було породжено війною, голодом тощо. У сучасних умовах це може бути наслідком економічної кризи, стихійного лиха та ін. Особа може залишитись без грошей і харчів внаслідок пограбування, пожежі, інших подій і заради повернення до нормального життя вона може піти на те, щоб укласти правочин, про що в подальшому шкодуватиме. Часто таке буває й при хворобі особи чи її близьких, яка не дає часу на роздуми і на пошук різних варіантів вирішення проблем, ніж укладення правочину. Наприклад, продається антикварна річ, колекція або навіть інша приваблива для когось річ за безцінь, але саме це надає відчужувачу змогу вийти зі становища, в якому він опинився. Після ж нормалізації життя стає очевидним несправедливість умов, на яких відбулося відчуження, що й слугує підставою звернення до суду для визнання правочину недійним.

У п. 23 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначається, що тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

2.2. Обставина, яка вплинула на особу, має бути наявною саме на момент вчинення правочину, а не виникнути в подальшому.

2.3. Закон не визначає, яка обставина може вважатися важкою, – це вирішує суд, оскільки зазначена умова недійсності правочину є оціночною категорією. Виходячи з обставин справи, суд установлює, чи та обставина, яка зазначена особою, дійсно є настільки вагомою, що вимусила її укласти правочин, невигідний не неї. Ця обставина досліджується комплексно шляхом зіставлення різних чинників, і вони мають стосуватися не лише матеріальних аспектів життя, а й моральних, психічних та соціальних. Так, для однієї особи подібні обставини можуть бути звичайними і повсякденними, а для іншої – такими, що вибивають її з життєвої колії.

2.4. При оцінці обставин, на які посилається позивач для визнання правочину недійсним, важливо пам’ятати про існування таких правочинів, що укладаються саме за тяжких обставин. Прикладом може слугувати договір довічного утримання (догляду), за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, натомість набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Зазвичай такий договір відчужувач не укладає, якщо його не вимушують до цього життєві обставини, а саме те, що він опиняється в ситуації, коли не здатний сам себе утримувати.

Досить часто особа потрапляє в безвихідне становище, викликане неможливістю самостійного існування без сторонньої допомоги. Відсутність цієї причини не потягло б прийняття особою рішення про відчуження цінного майна, яким є її житло або інші цінні речі взамін на надання утримання. Такими особами переважно є інваліди або літні особи, які за станом свого здоров’я потребують допомоги (хоча прямо про такий суб’єктний склад цих договірних відносин у ст. 746 ЦК України не зазначається).

Важливо враховувати й те, що в цьому разі тяжке становище для вказаних осіб часто триває довічно, тобто збіг обставин тоді не представляє собою тимчасове зосередження й нашарування для особи негативних факторів, які згодом можна оцінити по-іншому.

Проте в таких ситуаціях договір не можна вважати таким, що укладено за наявності підстав, які слугують визнанню його недійсності.

2.5. Тяжка обставина, про яку йдеться в ч.1 ст. 233 ЦК України, має вплинути на особу таким чином, що спонукала її вчинити правочин, який згодом став оспорюватися. Тобто лише при припиненні загрожуючих особі обставин вона стала здатна оцінити їх як такі, що змусили її укласти правочин, який за інших умов вона б не укладала.