2. Доведення підстав, які надають можливість застосування ст. 225 цк України для визнання правочину недійсним

2.1. Доведення перебування особи в стані, коли вона не могла надавати звіт своїм діям, може бути, як правило, лише за наявності тих фактичних даних, які засвідчували б те, що особа саме під час вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій.

Утім, часто буває, що на той момент були присутні лише друга сторона правочину (якщо правочин двосторонній, тобто договір) і нотаріус. Якщо допустити, що вони були в змові, то процес доведення підстав недійсності цього правочину буде надто складним. А у випадку смерті особи, яка, будучи стороною правочину, поводилася вкрай нерозумно і незвично для неї, що надало підстави її спадкоємцям вчиняти позов про визнання правочину недійсним на підставі ст. 225 ЦК України, доведення цього вдвічі ускладнюється.

2.2. Зазвичай висновок про перебування сторони правочину в «сутінковому» стані можна зробити на підставі зовнішніх обставин, відтворюючи те, як вчинявся правочин, де це здійснювалося, за яких умов із зіставленням їх із внутрішнім (психічним) станом особи. Перше може виявлятися через сприйняття оточуючими поведінки особи, яка вчинила правочин. Наприклад, люди доведуть, що певний час ця особа перебувала в запої і поводилася адекватно алкогольному сп’янінню.

Однак і це не може однозначно підтверджувати, що особа не була здатна усвідомлювати значення своїх дій. Для цього треба було б провести кваліфіковану експертизу або медичне обстеження для надання висновку про психічний стан особи. Між тим це, як правило, неможливо або складно, адже це тимчасовий, а не стійкий стан, і на час замовлення експертизи особа вже може перебувати зовсім в іншому стані, звичайному для будь-якої особи. Часто це й взагалі неможливо у зв’язку зі смертю особи.

Однак у п. 16 Постанови ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказується на обов’язок суду відповідно до ст. 145 ЦПК України призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК України суд відповідно до ст. 145 ЦПК України за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

2.3. Практика в таких випадках пішла шляхом можливості визнання правочину недійсним за названими підставами, що підтверджується довідкою медичної установи про те, що особа протягом кількох років перебувала на обліку в психоневрологічному відділенні з деталізацією симптомів, унаслідок чого є підстави вважати, що хворий не міг усвідомлювати своїх дій.

2.4. Разом з тим слід зауважити, що ст. 225 ЦК України, на відміну від ст. 39 ЦК України, не ставить в голову кута психічний стан людини. Тому підставами для її застосування можуть бути й інші причини, що призвели особу до неможливості розуміти свої дії та/або керувати ними. Це може бути вживання наркотичних речовин особою, яка раніше ніколи цього не робила, або ліків з відповідними наслідками, хвороба особи з підвищеною температурою тощо. У таких випадках немає потреби у проведенні судово-психіатричної експертизи. Одночасно такі випадки є такими, що надто складно виявити та довести.

2.5. Варто також звернути увагу, що для застосування судом ст. 225 ЦК України не має значення, як особа опинилася в такому стані – чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (вживання алкоголю, наркотиків), чи це зробив хтось навмисно. Цим вказана стаття відрізняється від абз. 2 ч. 1 ст. 1186 ЦК України, в якій також ідеться про осіб, які не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними. Але в зазначеній статті зазначається про спричинення цими особами шкоди, яку вони за загальним правилом не відшкодовують за виключенням випадків, коли вони самі довели себе до такого стану.

Увага! Стосовно ст. 225 і стосовно ст. 1186 ЦК України має йтися про захист прав осіб, бо обидва ці способи захисту позначені в ст. 16 ЦК. У першому випадку захист відбувається шляхом визнання правочину недійсним, а в другому – шляхом відшкодування завданої шкоди. Однак істотна різниця полягає в тому, що перший шлях захисту не враховує того, як особа опинилася в такому стані, а другий – навпаки.

Тому, якщо в позовній заяві висуваються вимоги про визнання правочину недійсним та відшкодування завданої цим шкоди, то при доведенні того, що особа не сама ввела себе у такий стан, у задоволенні другої частини позовних вимог має бути відмовлено.