Компенсаційні залишки

Одним із головних принципів зберігання грошових коштів на рахунках є формування компенсаційних залишків (compensating balance). Він являє собою встановлену банком суму грошових коштів на рахунку (у вигляді депозиту), необхідну для оплати банківських послуг. Сума компенсаційного залишку встановлюється різними методами: 1) у процентах від суми непогашеної банківської позички; 2) у процентах від суми наданих кредитів у майбутньому; 3) через установлення певної мінімальної суми. Корпорації віддають перевагу звичайно першому методу, тому що суми непогашеної заборгованості постійно змінюються. Розмір компенсаційних залишків високий. Так, наприклад, у США для непогашених позичок він установлений у розмірі 20 %, для майбутніх позик — 10 %². Слід зазначити, що корпорації за згодою з обслуговуючим її комерційним банком мають право вибору: виплачувати банку комісійні за всі послуги чи формувати на рахунку компенсаційний залишок. У Канаді, наприклад, компенсаційний залишок використовується рідко.

Компенсаційний залишок в абсолютній сумі встановлюється звичайно в періоди “дорогих грошей”. Для корпорацій компенсаційний залишок є “мертвим капіталом”, тобто він не приносить процентів.

Вкладення в цінні папери

Для фінансового менеджера існує неписана традиція: якщо на рахунках і в касі осідають грошові кошти понад поточні потреби, вони повинні бути конвертовані в цінні папери, що приносять проценти (докладніше про взаємозв’язок двох статей короткострокових активів — грошові кошти й інвестиції в цінні папери — див. розділ 12.3).

Корпорації інвестують 1—2 % своїх активів у цінні папери і формують портфель цінних паперів. Його особливість полягає в тому, що він складається майже цілком із високоліквідних короткострокових цінних паперів. Метою інвестування є зниження статті “грошові кошти” і придбання ліквідних активів.

Інвестування у фінансові активи приносить певний дохід у вигляді процента і слугує свого роду гарантією швидкого перетворення в гроші у разі потреби. У корпорацій, чия діяльність пов’язана із сезонними або циклічними роботами, накопичується у певні періоди надлишок грошових коштів, і спостерігається їх нестача в інший період. Тому корпорації вкладають вільні грошові кошти в ліквідні цінні папери.

Основне завдання полягає у виборі виду цінних паперів. На грошовому ринку корпорація придбаває казначейські векселі, як безризикові цінні папери, депозитні сертифікати, комерційні папери, банківські акцепти, євродоларові депозити, інші цінні папери грошового ринку з вищим ризиком і прибутком. Вкладення грошових коштів у цінні папери передбачає не тільки ефективний вибір цінних паперів, а й постійний контроль за термінами погашення й одержання процентів.

10.3. Моделі управління грошовими коштами Модель управління грошовими коштами Баумола

На практиці виникає проблема визначення оптимальної суми грошових коштів. З цією метою використовуються моделі управління грошовими коштами. Ознайомимося з моделлю американського економіста Вільямса Баумола (Baumol). Як і будь-яка економічна модель, модель Баумола передбачає ряд спрощень. Корпорація функціонує в стабільному фінансовому середовищі, її грошові потоки стабільні і цілком передбачені.

Розглянемо приклад. Припустимо, корпорація виплачує щотижня за своїми рахунками 100 000 ф. ст., приплив грошових коштів становить 80 000 ф. ст. Таким чином, щотижня потрібна додаткова сума в 20 000 ф. ст. Одержувані кошти (80 000 ф. ст.) корпорація витратить за чотири тижні для покриття від’ємного сальдо, до кінця четвертого тижня залишок грошових коштів зводиться до нуля. Отже, корпорація повинна відновлювати початковий залишок у 80 000 ф. ст. через продаж цінних паперів зі свого портфеля або одержання позички в комерційному банку (рис. 10.2, 10.3). Проте ці операції пов’язані з певними витратами, припустимо, вони становлять 500 ф. ст.

Рис. 10.2. Сальдо грошових коштів відповідно до моделі Баумола¹

Середній залишок грошових коштів становить 40 000 ф. ст. (Q/2). Завдання, поставлене перед менеджером корпорації, полягає в тому, щоб визначити найбільш прийнятну суму грошових коштів. Її підвищення до 120 000 ф. ст. і середнього сальдо до 60 000 ф. ст. означало б підвищення витрат невикористаних можливостей, наприклад, дохід, який можна було б одержати з легко реалізованих цінних паперів. З іншого боку, менеджер повинен враховувати операційні витрати.

За моделлю Баумола виділяються такі чинники для визначення оптимального залишку грошових коштів:

Q— максимальний залишок;

Q/2— середній залишок;

С— операційні витрати, пов’язані з продажем цінних паперів із портфеля корпорації або з одержанням банківської позички;

А— загальна сума нових надходжень грошових коштів, яка необхідна на певний період, звичайно на один рік;

K— вартість невикористаних можливостей (opportunity cost — “ціна шансу”), тобто можливості одержання більш високого процентного доходу.

Таким чином, виводиться перша формула:

.

З її виводиться формула, за якою визначається оптимальний грошовий залишок Q*:

.

За умови, що K = 7 %, річні потреби в грошових коштах А = 1 040 000 ф. ст. (20 000 · 52 тижні), то в нашому прикладі оптимальний залишок (сальдо) грошових коштів становитиме:

Отже, буде потрібно 121 890 ф. ст. для поповнення грошового сальдо. Протягом року буде потрібно поповнювати грошове сальдо 9 разів (А / Q* = 1 040 000 / 121 890 = 8,53).

Рис. 10.3. Графічне зображення моделі Баумола¹

Як зазначає англійський економіст Глен Арнольд, недолік моделі полягає в його несумісності з використанням овердрафту.