Глава 9

Авторитарний режим характеризується перевагою методів командування і відвертого диктату; наданням органам по­літичної влади дискреційних повноважень, тобто прийнят­тя рішень на основі політичної доцільності, а не закону наділення виконавчих органів широкими законодавчими пов­новаженнями; обмеження або скасування принципу глас­ності у діяльності органів політичної влади.

Автократичному політичному режиму властиве обмежен­ня кола осіб, які здійснюють вищу політичну владу та існу­вання єдиного центру реальної політичної влади.

Тоталітарний режим характеризується жорстким конт­ролем політичної влади над усіма сферами життя суспіль­ства, відсутністю легальної опозиції, наявністю обов'язко­вої офіційної ідеології, нетерпимістю до політичного інако­мислення, антиінтелектуалізмом у сфері гуманітарних знань.

Анархічний політичний режим — це руйнування органі­заційних основ єдиної держави та політичної системи, авто­номізація владних структур, відсутність системи норматив­ного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішо­го або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення тощо.

Ознаками охлократичного політичного режиму є неком­петентність політичної влади, презирливе ставлення до знань та досвіду всесвітньої цивілізації, відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом тощо.

Така класифікація приводить до висновку, що антиде­мократичні режими, у яку тогу вони не рядились би, грун­туються не на згоді їх громадян, правді і справедливості загалу, а на свавіллі, примусі і страхові. Такі держави не скеровуються правом, тому що без справедливості, як слуш­но твердив Платон, немає й права. Другі — в яких народ У різноманітних формах (будь-то через угоди, фактичне ви­знання народного суверенітету чи конституції) впливав на формування державної влади, зміст законів держави, а, відтак, визначав закони свого співжиття. Лише у таких дер­жавах можливе існування права, як правил співжиття, які визнаються (легітимуються) народом, а тому грунтуються на його справедливості і правді та етичних підвалинах.

Подібно К. Гельвецію, котрий зводив всі фори правління до хороших і поганих з точки зору відповідності загальному

дрАВОРОЗУМШНЯ 261

інтересу¹, можна сказати, що право як вираз загальної волі громадян держави існує лише у тих суспільствах, які скеро­вуються думкою більшості своїх членів, як і державні наста­нови є відображенням загального інтересу, сприймаються та схвалюються суспільством. Неважко зробити висновок, що такий державний устрій є демократичним, де народ визнається суб'єктом політичних відносин, державної влади.

Сучасна цивілізація, на наш погляд, безповоротно стає на шлях сповідування принципів лібералізму і демократії. Сучасна демократія може бути визначена не тільки як само­врядування людей, а й як врядування, що відповідає їх уяв­ленням та бажанням. її основним принципом є правління більшості, однак в сучасних умовах розуміння демократії орієнтується на її первинне розуміння, як тип влади, що здійснюється за участю всіх, кого стосується вирішуване питання (ідея консенсусу) через безпосередню участь або через своїх представників (ідея народного представництва). Ідея демократії неодмінно передбачає в цілому принцип роз­діленого правління (яке сприяє утриманню влади), багато-партійну систему, децентралізацію влади, вільні і справед­ливі вибори та гарантування права громадян участі у них, наявність вільної преси, свободу слова і свободу політичних організацій. Функціонування наведених елементів гарантує демократичний політичний режим, вільне суспільство, за якого гарантуються усі права і свободи громадян.

Ідеї демократії і лібералізму наповнюють реальним змістом також правову державність.

Лише у правовій державі можливий розквіт права, його справжнє життя, оскільки воно не зупиняється на рівні су­спільної правосвідомості, а завершується легітимованими суспільством, а тому реально діючими нормами.

У силу того, що ці норми поведінки легітимуються су­спільством, визнаються ним (як сукупністю усіх громадян) ^як загальнообов'язкові, вони стають справжнім регулято­ром суспільних відносин, насамперед в публічній сфері. На основі права, як загальної волі громадян, котрі є носіями політичної влади, суверенних прав на здійснення держав-

Гельвецій Клод. О разуме // Антология мировой политической мьісли. - М.: Мьісль, 1997. - С. 458.

262 ГЛАВА ₉

них повноважень, з'являється і функціонує держава. Вцхо дячи з того, що демократична держава існує не на підставі відносин «влада — підкорення», а на основі права народу (як первинного носія політичної влади) на формування дер. жави, остання набуває вигляду публічно-правового союзу усього народу.

Оскільки це й публічно-правовий союз грунтується на праві народу на владу, право стає основою названого со­юзу.

Відтак, дія права у суспільстві набуває характеру пану­вання права. Право проникає у суспільне життя і охоплює усі його сфери в силу спирання його на волю народу. Воно стає найважливішим регулятором суспільних відносин

Лише право виявляється здатним дієво упорядкувати владні відносини тому, що народ як учасник держави набу­ває права на здійснення державних повноважень, звідси — він має право на дієвий контроль за державною владою та здійснення її як безпосередньо, так і шляхом представницт­ва. Вся діяльність держави та її органів здійснюється у пра­вових формах, які визначені мандатом народу.

Право набуває справжньої сили обмежити владу, зв'яза­ти державу на користь своїх громадян, тому що його авто­ритет спирається на авторитет народу. Цей авторитет підкріплюється політичною відповідальністю влади перед народом через періодичні вільні вибори і відповідне позбав­лення довіри до осіб, які не піклуються про загальний доб­робут, участь громадян у реальному здійсненні державної політики та управлінні державою.

З викладеного зробимо наступне узагальнення. Ідея пра­вової держави лише частково придатна для ідеології дер­жавності, побудованій на позитивістському розумінні пра­ва, оскільки у цьому разі йдеться про зв'язаність держави не правом, а законом, а, отже, така зв'язаність є половинча­стою і нетривкою. Така зв'язаність законом можлива, з од­ного боку, за наявності стійких демократичних традицій формування і здійснення державної влади, усвідомлення не­порушності державно-правових настанов не лише особою, а й органами державної влади та їх посадовими особами. А, ³ іншого — зв'язаність законом передбачає неодмінну на-

дрдВОРОЗУМІННЯ __ 263

явність розвинутих процедур оскарження неправомірних оішень органів державної влади та їх посадових осіб.

Ідея правової державності несумісна з ідеологією тієї дер­жавності, основою якої є абсолютистська влада, та, що спи­рається на позаправові форми обгрунтування держави і ле­гітимації влади, а утримання останньої здійснюється шля­хом насильства. Чимало таких держав знала історія, немало їх існує на планеті і сьогодні. Для них характерна відсутність форм представницької демократії, спирання у вирішенні суспільних конфліктів на поліцейський аппарат.

Саме з позицій розуміння держави як публічно-правово­го союзу народу, держави, в якій існує найголовніша умова для визнання держави правовою — саме право, стає можли­вим зрозуміти істинну сутність права, як і характер самої держави.

Запитання для самоконтролю

1. Дати характеристику основних шкіл та напрямків роз­витку права.

2. Співвідношення природно-правового та державно-пра­вового начал в правовому розвитку.

3. Дефініції права (порівняльний аналіз).