§ 2. Правовий статус: поняття та структура

Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксують­ся державою у юридичній формі — у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий ста­тус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості со­ціальної структури суспільства, рівень демократії та стан за­конності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що за­безпечують нормальну життєдіяльність соціального середови­ща, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Природа, структура та зміст правового статусу як ключо­вого поняття юридичної науки завжди були предметом ви­вчення як науковцями, так і практиками. У юридичній літе­ратурі існує декілька підходів до визначення змісту кате­горії «правовий статус» та його структури.

Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особи називають громадянство¹, загальну правоздатність, гарантії², законні інтереси та юридичну відповідальність³. Інші — навпаки, деякі із згаданих вище елементів характе­ризують або як передумову (громадянство, правоздатність), або як другорядні елементи статусу (юридична відпові­дальність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межі правового статусу (гарантії)⁴. Серед елементів цієї ка­тегорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб'єктність, правові принципи та пра­вовідносини статусного типу⁵.

Найпоширенішим є визначення правового статусу як си­стеми законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків особи. Право-

¹ Конституционньїй статус личности в СССР. — М.: Юрид. лит., 1980. — С. 21—26.

² Витрук Н. В. Основьі теории правового положення личности в со- циалистическом обществе. — М.: Юрид. лит., 1979. — С. 29.

³ Кучинский В. А. Личность, свобода, право. — М.: Юрид. лит., 1978. — С. 115.

⁴ Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. — М.: Норма, 1996. — С. 29—30.

⁵ Матузов М. И., Шалько А. В. Теория государства и права. — М.: Юристь, 1997. — С. 237—238.

ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 79

вий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою ета­лонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захи­щаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Це — самостійна юридична категорія, що характеризуєть­ся наступними ознаками:

1. Правовий статус має універсальний характер, оскіль­ки поширюється на всіх суб'єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її ре­альне ставлення у системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів — обо­в'язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежни­ми та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу — це фор­мально визначені та юридично гарантовані можливості ко­ристуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юри­дичні можливості певної людини, що є похідними від за­гальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у пев­них сферах суспільної діяльності. Це виявляється у само­стійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та по­ведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспіль­ством. Свободи, у свою чергу, надають можливість встановити певну межу, що визначає можливості втручання держави у життя особи. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб'єктивних інте­ресів. Згадаємо, наприклад, конституційно закріплену сво­боду совісті, що гарантує можливість сповідувати релігію, не сповідувати ніякої релігії, мати та поширювати релігійні

80