Глава 9

загального закону¹. Відповідно й право виводиться не з об'єк­тивної природи речей та відносин, а з законів розуму, вира­жених у волі. Основою права визнається автономна воля, а природне право, що належить людині в силу її людяності — як свобода (тобто здатність хотіти і діяти згідно р розумом), поєднана за цим загальним законом зі свободою інших лю­дей. А оскільки правом передбачається зовнішнє користу­вання свободою (внутрішнє користування свободою зали­шається за мораллю²), то гарантованість такого користуван­ня Кант вбачає у державному примусі. Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивно­му праві норми чистого розуму (крім природного і позитив­ного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості, як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом³.). Природне право виступає мораль­ною основою позитивного права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне пра­во з позитивним виявилася невдалою. Визнана ним неможливість будь-якого спротиву державі і державній владі призвела до практичного верховенства позитивного права та повного безсилля природного права.

Починаючи з Канта, на природне право дивляться не як на безпосередній регулятор поведінки людини, а як на ета­лон, вищу моральну мету, ідеал, критерій, до яких потрібно прагнути. У той же час, незважаючи на недоліки природно-правової доктрини, вона в усі часи була рушійною силою перетворень і революцій. Всякий раз, коли відживали історичні форми права, за допомогою природного права об­ґрунтовувався новий суспільний порядок. Під лозунгами природного права і з його ідеями відбувалися північно­американські визвольні війни, французські революції, зни­щувалось рабство і зруйновувався кріпосний лад.

І, у той час, ним користувались і у реакційних цілях, для захисту абсолютизму, впровадження насильницьким шляхом казарменого соціалізму та комунізму. В силу невірно зрозумілої сутності людини і потреб людства руйнувались

¹ Кант И. Метафизика нравов / Соч.: В 6 т. — Т. 4. — Ч. 2. — М-' Мьісль, 1965. — С. 140.

² Там само. — С. 139.

³ Там само. — С.143.

дрАВОРОЗУМШНЯ 229

цивілізації і встановлювалась жорстока тиранія, плюндру­вались здобутки людського розуму та рук.

Паралельно з природно-правовими ідеями, майже старо­давніх (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справед­ливості і відносності правди та неправди) існує і набирає силу історичний погляд на право, розквіт якого припадає на XIX ст. Саме йому належить «заслуга» витіснення з на­уки на довгий період ідеї абсолютного природного права, що, варто зазначити, відбулось не відразу.

Філософською основою історичного вчення про право є вчення Гердера, Шеллінга, Гегеля про прогресивний процес історичного розвитку. Саме народна свідомість, народне пе­реконання є джерелом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права, воля ж законодавця не має жодного значення, оскільки не впливає на формування права.

Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного боку, виявилось певне збігання такого підходу з по­глядами прихильників природно-правової доктрини. Тут і там право визнавалось незалежним від особи та законодав­ця, розрізнялись лише його джерела (воля Бога, розум і народний дух). Тут і там право існує попередньо, як ідеальні правові норми, котрі законодавець повинен тільки виклас­ти на папері належним чином. Залишаються розбіжності лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом висновків розуму, а історичне — че­рез емпірії. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи не могли задовольнити потреб реального життя, яке не хотіло миритися зі сліпим підкоренням тому уявленню про право, яке сформувалось у надрах абстракт­ного народного духу, народної свідомості.

Пізніше недоліки історичної школи права частково пере­борюються. Це знаходить, зокрема, свій вираз у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга. Ієрінг піддає критиці закономірну теорію правотворення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів як фактора правотворен-^ая> а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг ^а противагу народному звичаю віддає пріоритет закону, ви-

аючи законодавство як свідому і закономіру форму пра-^0Тв°рчості та активну роль законодавця.

Па базі вчення Ієрінга про право та філософії позитивізму, Початкованої О. Контом, з'являється юридичний пози-

230