Глава 9

вою такого нападу стане в одному випадку чоловік, а у іншо­му — вагітна жінка. І Конституція, і закон по-різному регу­люють питання правового становища найманих працівників, державних службовців, суддів, вчителів тощо. І, навіть, в межах однієї категорії спостерігаються різні підходи до пра­вового регулювання. Скажімо, судді загальних судів і судді Конституційного Суду України мають різний статус. Кате­горії державних службовців мають також різний віковий ценз для призначення на посади. Який критерій покладаєть­ся у основу такої різниці?

У цих випадках йдеться про так звану змістовну рівність. Щодо названої рівності, то Конституція України розглядає її як рівноправ'я (абсолютна рівність при цьому є неможли­вою, оскільки мова йшла б не про рівність, а про іден­тичність).

І тут спостерігаються більші труднощі у з'ясуванні загаль­них підходів до унормування суспільних відносин. Просте­жимо це на прикладі Конституції і законодавства України.

Зміст рівноправ'я має на увазі рівне поводження з людьми в усіх відношеннях, він не допускає нерівного ставлення у випадку рівних обставин. Тобто, коли є такі однакові обста­вини, то не повинно бути нерівного регулювання¹. Якщо, скажімо, йдеться про пенсіонерів, то не можна виділяти якусь незначну категорію громадян і зовсім по-різному врегулюва­ти пенсійні відносини. У той же час абсолютний збіг усіх ознак (як-то часових, територіальних тощо) логічно виклю­чається, оскільки це буде не рівність, а ідентичність. Ось чому, якщо мова йде про розбіжності, то потрібно абстрагуватись від дрібних розбіжностей і виділити насправді суттєві з них. Наявність таких суттєвих розбіжностей і є вагомою підста­вою для різного врегулювання законодавством суспільних відносин. І, навпаки, відсутність суттєвих розбіжностей дає підстави для відмови у різному врегулюванні цих відносин. Таким чином, вирішальним етапом у визначенні змісту по­няття рівності є встановлення істотних ознак. Де ці ознаки повинні міститися? Вони встановлюються насамперед у Кон­ституції. Воная дає підстави для урівнювання у правах (ска-

¹ Нерсесянц В. С. Право — математика свободи. — М.: Юристі» 1996. — С. 54.

рРАВОРОЗУМІННЯ 243

ясімо, чоловіків і жінок у певному відношенні — політично­му чи соціальному. Конституція відходить від принципу рівності, лише коли визначає, який має бути віковий ценз при призначенні чи обранні тих або інших осіб.

Водночас Конституція встановлює тільки загальні прин­ципи рівності, які мають бути конкретизовані парламентом у чинному законодавстві. Наведемо конкретний приклад.

Стаття 40 Конституції України встановлює, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звер­нення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових їх осіб, які зобов'язані розглянути звернення і дати обгрун­товану відповідь у передбачений законом строк. Тобто, ця норма таку можливість надає всім і щодо цього права всім визначає єдину підставу та єдиний масштаб. Але у цій статті ви­значений лише загальний принцип права на письмові звернен­ня. У Законі «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.^! конкретизуються як суб'єкти цього права, так і зміст право­відносин, підстави звернення, а також обмеження вказаного права. За ст. 1 цього Закону право на колективні звернення обмежується для військовослужбовців (вони не можуть ко­лективно звертатися з питань їх службової діяльності). Для заяв і звернень певних категорій громадян передбачений особ­ливий порядок їх розгляду (статті 11, 12 Закону). Окремі особливості у реалізації названого права можуть бути запро­ваджені також для іноземців. Але, навіть, така детальна кон­кретизація не усуває негативного впливу цієї властивості права на відносини, що регулюються. І тому для врахування всіх особливостей суб'єктів права та багатоманітності життєвих ситуацій право іманентно містить у собі набір необхідних пра­вових механізмів. Візьмемо приклад з іншої сфери. Існує, скажімо, обов'язок суду, інших правоохоронних та правозас-тосовчих органів при розгляді справ враховувати ступінь вини особи, її матеріальне становище, вік та інші важливі обста­вини. Тим самим право наближається до особи і більш спра-^еДливо регулює відповідні відносини.

Щодо цього цікавим є досвід Конституційного суду ФРН, кий в одному із своїх рішень зазначив, що спосіб регулю-

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — Ст. 256.

244 ГЛАВА9

вання може бути названий довільним і таким, який не відпо­відає Конституції, якщо для диференціації не вдасться знайти розумні, природні або інші переконливі докази. Аналогічну позицію зайняв Верховний суд США, який у справі Мак Гован проти Меріленда (1961 р.) вказав: «Чотирнадцята по­правка залишає штатам широку можливість прийняття за­конів, які по-різному регламентують становище різних груп населення... Існує презумпція того, що легіслатури штатів діють у межах конституційних вимог, хоча насправді прий­няті ними закони мають наслідком певну нерівність. Допу­щена законом нерівність не визнається неконституційною, якщо сукупність будь-яких фактів розумним чином дово­дить його обгрунтованість»¹.

Принцип рівності не повинен абсолютизуватись, оскіль­ки це може завдати шкоди самій справедливості, етичним підвалинам суспільства. Право прагне забезпечити рівність всіх перед законом, рівність стартових можливостей людей у суспільстві, у певних випадках вирівняти існуючу фак­тичну їх нерівність з тим, щоб досягти більшої соціальної справедливості. Надмірне вирівнювання стає «вирівнюван­ням справедливості», тобто фактичною несправедливістю, формальним правом, грубим виразом рівності у нерівності.

Ось чому немає рації вести мову про загальну історичну тенденцію посилення рівності права. Право розвивається на кожному історичному етапі відповідно до суспільних зако­номірностей, грунтується на досягнутому суспільством рівні етики. Якщо така відповіднісь існує, то це вже є прогресом. Якщо ні — стає фактором погіршення самого права, його сутності, оскільки більшою мірою нівелює необхідно існу­ючі розбіжності між людьми.

Посилення рівності права у історичній переспективі має сприйматись через призму того, що розуміється під такою рівністю. Якщо це відмова від дрібних відмінностей між неод­наково врегульованими відносинами, посилення такої рівності буде благом. Коли це відмова від суттєвих ознак, які харак­терні для різних людей, різних відносин, то посилення такої рівності буде нічим іншим як суб'єктивізмом і свавіллям.

¹ МсСоуап V. Магуїаші, 366 11.8. 420 (1961). Цит. по: Лафитский В. И-Основи конституционного строя США. — М.: НОРМА—ИНФРА-1998. — С. 227—228.

_прАВОРОЗУМШНЯ 245

Використання свободи як зовнішнього оціночного крите­рій права дає можливість з'ясування дійсної міри свободи, _яКу надають правові норми. Адже свобода проявляється і у конкретних правах (наприклад, у праві на свободу і особис­ту недоторканність, праві на свободу думки та слова), і у існуючих в кожному правовому повноваженні, зобов'язанні _чи забороні можливостях діяти у певних межах. І право може розглядатися через призму необхідності розширення свободи для громадян та господарюючих суб'єктів.

Сьогоднішні уявлення про право невіддільні від надання ним максимальної свободи громадянинові, особі. У «плоть і кров» права входить принцип «дозволене все, що не заборо­нене законом» (в українській правовій системі він закріпле­ний вже на конституційному рівні — у ст. 19 чинної Кон­ституції). Потреба забезпечення вільної, самостійної, ініціа­тивної діяльності особи, підприємця стали найважливішим критерієм законотворчої діяльності парламентів і нормо-творчості адміністративних органів у цивілізованих країнах. Великої ваги вони набувають і в Україні. Але це вже не суто фізичний чи механістичний вимір права, це — етичний вимір, в основі якого лежить оцінка доцільності розширен­ня свободи для особи і підприємця, засудження необгрунто­ваних обмежень свободи тощо. З іншого боку, в Україні, як і у багатьох інших країнах, як конституційний діє прин­цип, відповідно до якого «органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ст. 19 Конституції). Це вже не є принципом обмеженої свободи, правових обмежень діяльності низки суб'єктів права, цілком, До речі, виправданих. Право у цьому розумінні обмежує органи державної влади і посадових та службових осіб, зму-^щує їх діяти на основі і на виконання закону, звіряючи з ним всі свої дії.

З врахуванням наведеного, було б допустимим при регу­лятивному визначенні права порівняння досконалої право-^в°і системи з «царством» втіленої свободи, рівності і спра­ведливості.

Вплив морально-етичних чинників на право, його зміст є стільки суттєвим, що складає морально-етичну основу

246