Глава 4

1	2
Права та обов'язки не пов'язані і реалізація права не залежить від виконання обов'язку іншим суб'єктом	Права та обов'язки мають взаємний характер, оскільки юридичний обов'язок є гарантією реалізації суб'єктивного права
Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обов'язків	Має законодавчо визначений механізм реалізації прав та обов'язків
Існує як загальний статус	Може бути загальним, спеціальним, галузевим, індивідуальним
Не залежить від громадянства	Безпосередньо пов'язаний з громадянством
Гарантується суспільством	Гарантується державою
Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування заходів громадського впливу	Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування юридичної відповідальності
Відповідальність не має при­мусового характеру і може виходити як від суспільства у цілому, так і його структур­них підрозділів (партій, організацій, об'єднань)	Відповідальність має примусовий характер і покладається від імені держави

Правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збіга­тися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених су­спільством цінностей.

ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 85

§ 4. Права людини: поняття та структура

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є над­нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засо­бом подолання протиріч і ісонфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування су­спільства і держави. Права людини встановлюють міру сво­боди, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктив­них інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, на­даних іншим суб'єктам суспільних відносин.

Процес суспільної діяльності людини значною мірою зале­жить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні мож­ливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предме­том політичної боротьби за володіння цими правами, розши­рення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов'я­зане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

Становлення та розвиток прав людини має тривалу істо­рію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, ха­рактерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобо­да» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера вста­новив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедли­вих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав мо­нарха вперше в історії людства виникла у період середньо­віччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни.

Петиція про право 1628 р. поклала на англійського коро­ля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 р., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип пре­зумпції невинувато» ті. Актом, що забезпечив компроміс соці­альних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 р.,

86 ГЛАВА 4

який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Дек­ларація прав Вірджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація не­залежності США 1776 р., яка визначила перелік невідчужу-ваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 р., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священ­них прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав лю­дини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріо­ритет прав людини та визначила нові параметри взаємовід­носин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держа­ви у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав га­рантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опо­рою на моральні принципи, а також категорії справедли­вості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідео­логічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не мо­жемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визна­ченні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістсь­кий підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини ви­значається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи па-терналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до ро­зуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав пра­вовими потребує внесення коректив до згаданих вище кон­цепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод.

87

ДЕРЖАВА ТА ОСОБА

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у кон­ституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основ­ні права індивіда — це конституційні права¹. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужу­ваність та непорушність. Вказане надає можливість визна­чити основні права людини як комплекс можливостей, за­кріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні озна­ки, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчи­нення певних дій чи утримання від них.

2. Це можливості, що мають природний характер та на­лежать людині від народження.

3. Це можливості, які не залежать від території чи на­лежності індивіда до громадянства держави.

4. Це можливості, які залежать від соціально-економіч­ного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення².

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують не­обхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяль­ності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.

¹ Див., напр.: Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукаше-вой. — М.: НОРМА, 1996. — С. 17.

Див. доклад.: Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: ^к°нсум, 2001. — С. 186—188.

Права людини

Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення

Мають морально-соціальний характер

Не передбачають обов'язкової наявності громадянства чи підданства

Належать людині від природи

Засновуються на загальнолюдських цінностях

Задовольняють природні інтереси

Залежать від природи людини

Залежать від рівня розвитку суспільства та людини

Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси

Мають моральну основу

Гарантуються природою людини та суспільством

Не мають документальної форми закріплення