Глава 27

тиліття. Серед найважливіших правових документів цієї епохи, що ознаменували процес становлення і подальшого розвитку правової системи Франції, з'явилися такі норма­тивно-правові акти, як Декларація прав людини і громадя­нина 1789 р., конституційні акти періоду Великої французь­кої революції, Цивільний кодекс 1804 р., Цивільно-проце­суальний кодекс 1806 р., Торгівельний кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. і Кримінальний кодекс 1810 р.¹.

У видозміненому й адаптованому виді більшість з них досі впливають на правову систему Франції. Особливо це стосується Декларації прав людини і громадянина, Цивіль­ного, Торговельного і Кримінального кодексів².

Серед джерел сучасного французького права центральне місце займають конституційні акти і, насамперед сама Кон­ституція. Прийнята у 1958 р. вона зберегла свою юридичну чинність і сьогодні. Конституція Франції не тільки закріп­лює традиційні (для такого виду актів) суспільні відносини, а й чітко окреслює область законодавчої діяльності парла­менту.

Відповідно до ст. 34 Конституції парламент має право прийняти лише ті закони, які стосуються: цивільних прав та їх основних гарантій; обов'язків, що покладені на грома­дян, національної оборони, громадянства, правоздатності осіб, сімейних відносин, спадкування і дарування, визна­чення кримінального судочинства, амністії, створення но­вих судових інституцій і статуту суддів, розподіл бюджету, податків і умов покриття будь-якого виду податків, поряд­ку виступу грошей.

Закон встановлює так само правила, що стосуються по­рядку виборів у центральні і місцеві органи державної вла­ди, основних гарантій прав державних службовців і військо­вих, націоналізації підприємств і передачі їх з державного сектора у приватний.

Відповідно до Конституції за допомогою закону визнача­ються і закріплюються основні принципи загальної органі­зації національної оборони; управління місцевими адмініст-

¹ Решетников Ф. М. Правовьіе системи мира: Справочник. — М.: Юрид. лит., 1993. — С. 201—203.

² Пабото Сії., Раггап 3. ТЬе їгепсЬ Ье£а1 Зузіет. Ь., 1993. — Р. 1—9.

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ 613

ративними одиницями, їх компетенція і розподіл доходів, утворення режиму власності, а також цивільні зобов'язання, трудові і профспілкові правила соціального забезпечення. Чинні закони поділені на декілька видів¹:

1. Фінансові закони (визначають прибутки і витрати дер­жави).

2. Програмні закони (закріплюють мету економічної і соціальної діяльності держави).

3. Органічні закони (визначають порядок діяльності пар­ламенту, кількість членів кожної з його палат, умови і по­рядок їх обрання, а також «умови заміщення вакантних посад аж до повного чи часткового відновлення відповідної палати» (ст. 25). За допомогою органічного закону можуть уточнюватися і доповнюватися положення Конституції).

Згідно з п. 1 ст. 37 Конституції всі питання, що не входять до сфери законодавства, «вирішуються в адміністративному порядку» відповідними нормативно-правовими актами. Серед такого роду актів значну роль відіграють ордонанси. Вони є актами Ради міністрів — уряду Франції, спрямовані на опосе­редкування відносин, що регулюються законодавством.

Ордонанси підлягають тлумаченню парламентом щодо термінології, після чого вони набувають сили закону, їх зміни чи скасування можливі лише за допомогою закону. Юри­дичну силу ордонанси набувають, відповідно до Конституції, одразу ж після їх опублікування, але втрачають її, якщо законопроект про їх дію не внесений у парламент до закін­чення строку, зазначеного законом, що дозволив їх видання (п. 2 ст. 38).

Важливе місце у системі джерел права Франції поряд із законами та ордонансами займають урядові декрети. Деякі з них можуть бути прийняті безпосередньо самим урядом, однак тільки після висновку Конституційної Ради, однієї з Функцій якої є вирішення питання про конституційний чи неконституційний характер прийняття актів. Інші ж декре­ти видаються президентом країни без попередніх обговорень ^в Уряді.

Регулятивна роль декретів у значній мірі доповнюється відповідною роллю нормативних актів (постанов, інструкцій,

Конституции государств Европейского Союза. — М.: НОРМА— ИНФРА-М, 1999.

614