194 Тлава7

право громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, пра­во участі в управлінні місцевими справами, у всеукраїнсь­кому та місцевих референдумах (ст. 38 Конституції). Кон­ституція містить також гарантії здійснення названих прав, серед яких проголошення вільних виборів, проведення ви­борів на основі загального, рівного і прямого виборчого пра­ва, гарантування вільного волевиявлення (ст. 71). Рівень здійснення цього права характеризує ступінь демократич­ності держави, рівень її правового характеру. У той час відсутність такого права свідчить про відсутність найбільш глибинних передумов для формування правової державності і просто унеможливлює її.

Наступним важливим каналом взаємозв'язку особи з дер­жавою є право кожного направляти індивідуальні чи ко­лективні звернення або особисто звертатися до органів дер­жавної влади, посадових і службових осіб цих органів та кореспондуючий даному праву обов'язок останніх розгля­нути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановле­ний законом строк (ст. 40 Конституції).

Це право у поєднанні з правом громадянина знайомити­ся в органах державної влади, органах місцевого самовря­дування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою не захищеною законом таєм­ницею (ст. 32 Конституції), правом на збирання інформації (ст. 34 Конституції) утворює підґрунтя для більшої «прозо­рості» влади та можливостей контролю за нею, а, відтак, є фактором утримування цієї влади від неправомірних дій.

Важливою конституційно-правовою гарантією від всесил­ля влади, яка забезпечує здатність прав і свобод людини стримувати та обмежувати владу, є конституційно гаранто­ване право кожної особи оскаржити рішення, дії чи без­діяльність органів державної влади, їх посадових та служ­бових осіб (ст. 55 Конституції).

Зазначене право випливає з наявності у особи фундамен­тальних прав на формування держави та її органів (право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнсько­му та місцевому референдумах, право обирати та бути обра­ним до органів державної влади — ст. 38 Конституції)» ^а> відтак, і контролю та стримуючого впливу на органи дер-

ТТРАВОВА ДЕРЖАВА -^

ясавної влади, їх посадових та службових осіб. Реальність здійснення цього права є лакмусовим папірцем правової дер­жавності. Якщо подібне право лише декларується, то це стає свідченням не просто відсутності демократичних форм впливу на державну владу з боку особи, а неправового ха­рактеру самої держави, яка позбавляє громадянина права на відновлення порушених прав, контролю за діями органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Не менш важливим чинником для виконання функцій контролю за владою і стримування влади є спрямовування її зусиль на виконання соціальних завдань. Це інституцій-ний аспект прав і свобод людини, тобто розвинутість існую­чих у цій сфері установ.

Конституція України підносить на якісно новий рівень інституційне забезпечення прав і свобод особи. По-перше, як вже зазначалось, всі права і свободи на основі статті 55 Кон­ституції підлягають судовому захисту. Кожна особа має га­рантоване право на захист всіх своїх прав у суді. Конституція створила конституційно-правові передумови для матеріаль­ної, фінансової і кадрової незалежності суду. По-друге, за чинним законодавством громадяни отримали право бути су­б'єктами конституційних подань до Конституційного Суду України з приводу офіційного тлумачення Конституції та законів України (ст. 43 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.¹).

Конституція запровадила вперше в Україні посаду Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини, на яко­го покладається парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Аналогічна посада існує у багатьох країнах світу, де на­зивається дещо інакше — омбудсман, народний захисник, посередник тощо. Уповноважений з прав людини є гідною Довіри, незалежною особою, яка уповноважена парламен­том на охорону прав та свобод людини і громадянина, вико­нання функцій парламентського контролю за відповідними Діями усіх державних посадових осіб. Створення такого нституту доповнює традиційно існуючі форми парламентсь­кого контролю.

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.

196 __„___ ГЛАВА 7

Слід зазначити, що Уповноважений Верховної Ради Украї­ни з прав людини — інституція демократичної правової дер­жави. Він має також відповідний правовий статус, адекват­ний, до речі, статусу омбудсмена у інших європейських краї­нах. Цей статус, одначе, не перетворює його у каральну інстанцію чи установу, яка підміняє правоохоронні органи. Характерними ознаками інституту омбудсмена є його пов­новаження на прийняття скарг громадян, відсутність пов­новажень видавати приписи чи анулювати рішення, неза­лежність відносно виконавчої влади¹.

Конституція вперше в українській практиці визнає юрис­дикцію міжнародних правозахисних установ. Згідно з її ст. 55 кожному надано право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних міжнародних організацій, членом яких або учасником є Україна.

На сьогодні такими установами є ООН і Рада Європи. До органів у сфері прав людини, які діють у системі ООН, нале­жить Комітет з прав людини, утворений відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права², Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок, котрий діє згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р.³, Комітет проти катувань, який діє згідно з Конвенцією проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.⁴, Комітет з

¹ Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. — К: Осно­ ви. — 1996. — С. 364—365.

² Цей Пакт ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. До Факуль­ тативного протоколу Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, визнавши тим самим юрисдикцію Комітету ООН з правах люди­ ни, Україна приєдналася 25 грудня 1990 р. (див.: Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 5. — Ст. 26).

³ В Україні ця Конвенція ратифікована 24 грудня 1980 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР (див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1981. — № 1. — Ст. 4). Україна бере у ній участь з 3 вересня 1981 р. (див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1982. —№ 31. — Ст. 461).

⁴ Від імені України Конвенція підписана 2 травня 1996 р. і рати­ фікована Законом України від 24 січня 1997 р. (див.: Відомості Верхов­ ної Ради України. — 1997. — № 11. —Ст. 94).

ПРАВОВА ДЕРЖАВА 197

економічних, соціальних і культурних прав, котрий діє відпо­відно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права від 16 грудня 1966 р.¹, Комітет з прав дитини, утворений відповідно до Конвенції про права дитини². Діє також Комітет з ліквідації расової дискримінації³.

На завершення теми зв'язаності держави правами і сво­бодами людини потрібно підкреслити, що ця нова для на­шої юридичної науки ідеологія буде реалізована повною мірою лише тоді, коли використовуватиметься не як модне гасло, а увійде в народну свідомість і у практику діяльності органів державної влади як неодмінна умова функціонуван­ня демократичного устрою.

Третім принципом правової державності, який дозво­ляє активно виконувати функцію обмеження влади, є за­кріплений у Конституції України принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6) з конституційно-пра­вовими важелями стримувань і противаг. Поділ влади за­безпечує оптимальну взаємодію окремих її гілок і обмежує державну владу та ставить її під контроль через взаємне стримування гілок влади. В умовах поділу влади жодна її гілка не лише зобов'язана дотримуватись конституційної тези про заборону узурпації влади (ч. 4 ст. 5 Конституції), здійсню­вати владу у встановлених Конституцією межах і відповід­но до законів України (ст. 6), а її органи та посадові особи діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією України, а й відчувати щодо дотримання Конституції і чинного законодавства обмежую­чий та стримуючий вплив інших гілок влади.

В силу взаємного стримування і взаємного контролю окремі гілки влади не можуть узурпувати владу і тим самим відмови­тись від демократичних підвалин держави та зруйнувати систе­му захисту прав громадян в силу протидії інших гілок влади.

Україна приєдналась до цього Пакту, як і до Міжнародного пакту ^пРо громадянські і політичні права, 19 жовтня 1973 р.

Україною дана Конвенція підписана 21 лютого 1990 р. і ратифіко­вана Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 р. (див.: Відо­мості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 13. — Ст. 145).

Про систему органів ООН у сфері захисту прав людини детальніше Ічоч ^{уткевич} В. Г. Права людини в Україні // Політична думка. —

> и Ісакович. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини // ^кРаїнський часопис прав людини. — 1994. — № 1. — С. 23—28.

198 , , ^ГЛАВЛ2

Конституція України у ст.6 встановлює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, перешкоджаючи тим самим необмеженій і некерованій концентрації влади, що є серйозною гарантією обмеженого правління, пов'язаного з контролем і рівновагою влад. Конституція створює відокрем­лені владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, вста­новлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови узурпації влади з боку того чи іншого органу влади та скасування принципу поділу влади.

Поділ між законодавчою і виконавчою гілками влади в Україні і особливості такого поділу, взаємовідносини між Верховною Радою України та Президентом України, Прези­дентом України і Кабінетом Міністрів України визначають­ся запровадженою в Україні змішаною формою правління, досить близькою до французької моделі, однак з істотними відмінностями.

Історичні умови вибору форми правління в Україні. Слід зазначити, що з моменту отримання незалежності до груд­ня 1991 р. Україна мала ознаки парламентської республіки, після грудня 1991 р., і запровадженням поста Президента України — парламентсько-президентської, а після вересня 1993 р. до червня 1994 р., на основі Указу Президента від 27 вересня 1993 р. № 383/93 «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», яким Президент поклав на себе обо­в'язки із здійснення безпосереднього керівництва Кабіне­том Міністрів, була фактично президентською республікою¹.

За нині чинною Конституцією Україна має риси парламентсь­ко-президентської республіки з послідовним, наскільки це мож­ливо при зазначеній формі правління, принципом поділу влади².

¹ Урядовий кур'єр. — 1993. — 28 верес.

² 8 грудня 2004 р. прийнятий Закон України «Про внесення змін до Конституції України», який зі вступом в силу з 1 січня 2006 р. запро­ ваджує якісно нову систему відносин у системі влади, в тому числі и Президента України з іншими гілками влади. Україна набуде вигляду парламентсько-президентської форми правління. Повноваження у сфер¹ виконавчої влади будуть зосереджені у Кабінеті Міністрів України, який, у свою чергу, буде формуватись не Президентом України, а Верховною Радою України. Повноваження Президента України будуть випливати з його статусу як глави держави.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА 199

Статус Президента за нині чинною Конституцією Украї­ни. Центральне місце у системі органів державної влади зай­має Президент України. Це пов'язано з тим, що Президент є главою держави і здійснює верховне представництво від її імені. Президент — гарант державного суверенітету, тери­торіальної цілісності України, додержання Конституції Украї­ни, прав і свобод людини та громадянина (ст. 102 Консти­туції), здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльніс­тю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори (п. 2 ч. 1 ст. 106), є Верховним Головнокомадувачем Зброй­них Сил України, Головою Ради національної безпеки і обо­рони (ст. 107).

Особливості взаємовідносин парламенту і Президента Украї­ни. В сфері законодавчої влади Президент України корис­тується правом законодавчої ініціативи з правом визначен­ня законопроектів як невідкладних і позачерговим їх роз­глядом (ст. 93 Конституції України).

Президент України за Конституцією України користується правом повернення прийнятого Верховною Радою закону для повторного розгляду його парламентом (ст. 94), правом роз­пуску парламенту в разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90); Президент призначає позачергові вибори до Верховної Ради (п. 7 ч. 1 ст. 106), а також користується правом на звернення до Конституційного Суду з питань неконституцій­ності законів та інших правових актів Верховної Ради.

У свою чергу, Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України (п. 8 ч. 1 ст. 85), призначає вибори Президента (п. 7 ч. 1 ст. 85), користується правом Усунення Президента з поста у порядку особливої процеду­ри (імпічменту), встановленому ст. 111 Конституції України, здійснює ряд інших контрольних повноважень, пе­редбачених Конституцією.

Взаємовідносини Президента і виконавчої влади України. Що стосується взаємовідносин Президента з органами вико­навчої влади, то слід зазначити, що виконавча влада в умовах міінаної форми правління має біцефальний, тобто подвійний ^аРактер. Вона здійснюється як Президентом, так і урядом.

Передбачені Конституцією України повноваження Пре-

Дента у сфері виконавчої влади і його можливості впливу

200