Глава 9

тивізм, позитивне вчення про право, яке відкинуло природ, но-правове вчення і поставило своїм завданням вивчення єдино існуючого права — права позитивного. Це вчення рішуче похитнуло уявлення про позитивне право, як таке, що довільно твориться законодавцем, а визнало його як право, вироблене самою історією, минулим і сучасним жит­тям. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби та устремління людей — ось що з цього часу визнається єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право, як таке, оголошується застарілим, більше того, його відносять до примітивних поглядів.

Спочатку в Німеччині, а згодом і у інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Багато вчених починають займатися дослідженням національного права за допомогою формально-догматичних методів. У Німеччині і Англії, Франції та Італії, Росії й інших країнах узагальню­ються результати дії позитивного права у реальному житті, відбувається логічне опрацювання усього комплексу існую­чих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взаємозв'язки права та держави, розвиваються і доповню­ються погляди Ієрінга на сутність права, значення казуаль­ної творчості у його становленні. Особливе місце вчені від­водять вивченню закону, який визнають вищою, переважа­ючою формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво модифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, котре непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Ієрінга та його послідовників, які визнали боротьбу інтересів як фактор фор­мування права, його еволюційний характер, тобто його посту­повий історичний розвиток. Утилітарно-еволюційна теорія У період відносної стабілізації суспільно-політичного життя євро­пейських народів у другій половинні XIX ст. була ідеальним фундаментом для утвердження буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, і, у той же час, залишала місце для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконалення правопорядку. Розширилось розуміння право­вого минулого та існуючого права, пояснено причинний зв'я­зок правових явищ і подано послідовну картину зміни право­вих інститутів, поєднане теоретичне і практичне осмислення

_ПРАВОРОЗУМІННЯ 231

правового буття, зародилась юридична соціологія (спочатку в формі порівняльно-етнографічного методу).

Історична школа і раціоналістичне вчення про право під­готували підґрунтя для правових теорій, що розвиваються у XX ст., у тому числі й марксистській теорії. Разом з тим з ходом історичного розвитку зростала свідомість народів, зазнавали змін також уявлення про право. Посилення кла­сової боротьби у останній четверті XIX ст. з новою силою відроджує ідею природного права. Це зумовлювалось неза­довільним вирішенням позитивним правом питань соціаль­ного життя, нездатністю його дати відповідь, яким шляхом має розвиватись право для перетворення правового життя, яке відповідало б справедливості, соціальним ідеалам та устремлінням людей.

Ідея природного права у тому вигляді, у якому відроджу­ється наприкінці XIX ст., частково позбавляється своїх ста­рих помилок. її представники (Спенсер, Штаммлер, Трубець-кой та інші) визнають змінюваність правових норм, роз­різняють ідеальні норми, необхідно існуючі у житті. Головний акцент робиться на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу право­порядку.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з властивостями людей, наділених свідомістю, інтерпре­туються позитивною доктриною у вигляді визнання важли­вої ролі свідомості, ідеального, психологічного фактора у правотворенні і розвитку права. Визнається, що досліджен­ня цієї ролі має величезне значення для вивчення самого права, пізнання його первісних джерел, природи (як факто­ра психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Відмова ^ж представників природно-правової доктрини від визнання принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права Дозволило зробити висновок, що природне право не є особ­ливим видом права щодо позитивного права, а лише ідеаль­ною його моделлю, бажаним правом, яке не має атрибутів позитивного права.

Таке уявлення про природу права на початку XX ст. по­гнуло за собою спробу синтетичного погляду на право,

^ии охопив би існуючі протилежні уявлення про нього.

232