§ 2. Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти займають особливе місце у сис­темі правових актів. їх необхідно відрізняти від актів заст сування й тлумачення права (докладніше про це див. в інш розділах підручника).

345

дГГ^лА (ФОРМИ) ПРАВА

За юридичною силою нормативно-правові акти поділя­ються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особ­ливому порядку органом законодавчої влади або на рефе­рендумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону:

1. приймається органом законодавчої влади — парламен­том, уповноваженою громадською організацією або на рефе­рендумі;

2. порядок його підготовки й видання визначаються кон­ституцією країни та регламентом парламенту;

3. володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підза­конні акти повинні відповідати йому і ні в чому не супере­чити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відно­ сини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших пра­вових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Кон­ституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними кри­теріями:

за і'х юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний уста­ новчий політико-правовий акт, що закріплює конституцій­ ний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус орга­ нів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції Украї­ ни визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріп­ лює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення До конституції та приймаються з питань, що передбачені та

рганічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про

громадянство»);

' ^Звичайні закони — акти поточного законодавства, при-нчені регулюванню різних сторін соціально-економічно-

346 Г5^А§А 1₄

го, політичного та духовного життя суспільства (наприклад Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотвор-чістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськи­ми організаціями (муніципальними органами, профспілка­ми тощо); спільними (державних органів та інших соціаль­них структур); народом України, прийняті на референдумі;

за предметом правового регулювання: конституційні (За­кон України «Про вибори народних депутатів»), адміністра­тивні (Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кри­мінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), ко­дифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодав­ства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, во­лодіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповно­важеними органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регу­люванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допо­міжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції Украї­ни повноваження з прийняття підзаконних нормативно-пра­вових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими цен­тральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеже-

дЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА 347

йому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і за­конами України, право підзаконної правотворчості має Вер­ховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республі­ки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані

за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обо­в'язкові для виконання на всій території України, прийма­ються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам Украї­ни. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою дер­жави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регу­лювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Зви­чайно, вони приймаються з поточних чи процедурних пи­тань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про при­значення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі по­станов. Акти з оперативних та інших поточних питань ви­даються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України °в язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уря-^{у є} те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на конання законів України, а також указів Президента Украї-

348

Д7КЕРБЛА (ФОРМИ) ПРАВА 349

торії відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері

І5^АВА і₄

ни. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлю­ють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, осві­ти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підля­гають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів Украї­ни «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафто­продуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері поста­чання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завер­шення будівництва недобудованих житлових будинків».

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні норматив­ но-правові акти відомчого характеру, зміст яких не пови­ нен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази — розпорядчі документи оперативного характе­ру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжуєть­ся строк їх дії.

Інструкції — встановлюють порядок застосування чин­ного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяль­ності.

Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, поста­нов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компе­тенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкрет­ного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядуван­ ня — приймаються у межах компетенції і діють на тери-

ТОЩО- ^лк Ііранилч/, 14,* ^».»„ , ₍

громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як су­купність наукових знань про певне правове явище, які зна­ходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Ста­родавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юсти-ніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прий­няттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основ­них ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Па-пініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова док­трина отримала у період середньовіччя і нового часу в про­відних європейських університетах і тривалий час була па­нуючою.

У сучасний період правова доктрина також визнається Джерелом права, але є найбільш актуальним для країн му­сульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найві-домішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, грунтуючись на Корані та Сунні, — °сновних джерелах мусульманського права — виробили пра­вову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської °бщини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині яв-яє собою єдину догматичну основу мусульманського права. °Ран і Сунна — це лише його історичні основи. Дане дже-ло мусульманського права має виключно велике практич-

350 ГЛАВА^ц

не значення. Лише записані в Іджму норми права незалеж­но від їх походження підлягають застосуванню¹.

На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується за­конодавець².

Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концеп­ціях та ідеях і таким чиномб впливають на процес право-творчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми держа­вотворення і правотворення, формулюються відповідні пра­вові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридич­ної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відно­син—науковий пошук—поява ідеї і її обгрунтування— підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схва­лення громадськістю—перетворення ідеї на концепцію про­ведення правової реформи є тій чи іншій сфері суспільного життя.

Особливого значення правова доктрина як джерело пра­ва набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фун­даментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкрет­них питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».

Однією із сфер духовного життя суспільства є релігія як система відносин між людьми з приводу вірування або між людьми та предметами віри. Складовим елементом цієї сис­теми відносин є релігійні норми — правила поведінки за-

¹ Давид Р., Жоффре Спинози К. Основньїе правовьіе системи совре- менности. — М.: Междунар. отношения, 1999. — С. 313.

² Давид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М.: "Р гресс, 1988. — С. 143.

ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА 351

гальнообов'язкового характеру, що встановлені або затвер­джені церквою з метою регламентації певних сфер суспіль­них відносин у межах власної компетенції. Зміст релігій­них норм обумовлюється релігійними потребами віруючих. У християнських країнах джерелами релігійного (каноніч­ного) права були постанови Вселенських соборів, папські були та енцикліки, Біблія тощо; у мусульманських — це

Коран, Сунна.

Неоднозначність змісту релігійних норм дозволяє їх кла­сифікувати наступним чином.

1. Відповідно до значення у системі віровчення:

• догматичні норми — є первинними, визначають філо­софську спрямованість релігії, її постулати;

• канонічні — прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово представниками органів релігійної влади (папою,єпископами тощо) регулю­ють внутрішньоцерковне життя;

— побутові — визначають зміст правил, які використо­ вуються віруючими в побуті.

2. За змістом і характером реалізації:

— доктринальні — визначають принципові положення

віровчення;

— культові — регулюють порядок (процес) і зміст прове­ дення релігійних обрядів і служб.

3. За сферою поширення дії:

• внутрішньоцерковні — регулюють відносини, що вни­кають у церковному середовищі;

• світські — регулюють відносини, що виникають між Церквою, її діячами, віруючими особами та суспільними організаціями, у тому числі й державою.

Ознаки релігійних норм:

— нормативність — розповсюдження дії на невизначене і

неперсоніфіковане коло суб'єктів;

формальна визначеність — зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Сунна, Каббала, по­станови Вселенських, помісних соборів тощо);

- офіційний характер — мають релігійні норми, прий-яті органами церковної влади (постанови Вселенських со-°Рів, рішення Помісних соборів Російської Православної Церкви тощо);

352

ГЛАВА _І4

— загальність — регулювання внутрішньоцерковних відносин, вдносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є сим­воли віри, шлюбно-сімейні відносини тощо. У християнсь­ких країнах змістом релігійних норм вважають символи віри вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт порядок богослужіння тощо.

Реалізація релігійних норм відбувається шляхом переко­нання, виконання, дотримання і примусу. Щодо примусо­вості, то Церква нікого не примушує вступати з нею у союз, але якщо будь-хто вже увійшов в нього і належить їй, якщо побажає користуватися її благами, повинен підкорятися її законам, заснованим на Божественній волі¹.

Сукупність релігійних норм утворює цілісну систему пра­вил поведінки, взаємозалежних і взаємообумовлених, які містять релігійні приписи, звернені до осіб, що сповідують релігію.

Як правило, релігійні (канонічні) норми мають система­тизований характер і існували чи існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Суна, Звід канонічного права, Кодекс кано­нічного права тощо.

У міру підвищення ролі судової та законодавчої влади в державі, канонічні норми як джерела права втратили суттє­ве значення і забезпечують регулювання лише внутрішніх церковних справ.

Винятком із загального правила можуть служити норми мусульманського права, які поширені в арабських та дея­ких інших країнах Сходу. Такі норми закріплюють загальні правила поведінки мусульман з точки зору добра і зла ( відпо­відно: дозволено — заборонено) і вказують їм на необхідну поведінку згідно з релігійними настановами.

Сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових правил, що має назву шаріат, покликані регла­ментувати поведінку мусульман у всіх сферах суспільного життя, їх думки і почуття. Особливість полягає у тому, іД° практично всі нормативні приписи походять з обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини. Шаріат містить чотири групи приписів: норми, як

дЖУРКЛА^ФОРМИ) ПРАВА _____ 353

Фіксують релігійну догматику ісламу; норми, які закріплю­ють основи мусульманської моралі та етики; норми, які рег­ламентують відносини між віруючими і Аллахом; правила поведінки між мусульманами і немусульманами.

Особливостями норм мусульманського права є його сприй­няття як результат божественного откровення; неможливість їх зміни; не територіальне, а персональне обмеженя дії: всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходилися, утворю­ють одну общину і тому зобов'язані підкорюватися її при­писам; не поширюються на неправовірних і невілюються стосовно правовірних жінок; можуть виступати в двох фор­мах: первинній (ті, що сформульовані Аллахом) і похідній (тлумачення норм шаріату); імперативний характер і відпо­відна спрямованість на задоволення загальних потреб; пере­важне закріплення лише обов'язків.

Формальне відображення норми мусульманського права знайшли у Корані — священній книзі, Сунні — зібранні традиційних правил, які стосуються дій Магомета, Іджмі — висновках вчених-мусульман щодо конкретизації положень Корану, Киясі — роздумах щодо тих життєвих обставин мусульман, які не були охоплені попередніми джерелами.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке форма (джерело) права?

2. Види джерел права (романо-германська правова система).

3. Основні джерела права англосаксонської правової сис­теми.

4. Назвати основні ознаки законів.

5. Перерахуйте види підзаконних нормативно-правових актів.

¹ Краспожен М. Е. Основи церковного права. — М., 1992.

'■■ Теорія держави і права

Правотворчість та законотворчість