Глава 7

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

201

на виконавчу владу досить значні. Це стосується насампе­ред питань формування Кабінету міністрів та інших органів виконавчої влади. Президент призначає Прем'єр-міністра (за згодою Верховної Ради), припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місце­вих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах (п. 10 ст. 106), які відповідальні і перед Пре­зидентом України, і перед Кабінетом міністрів України. Президенту належить право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем'єр-міністра міністерства, відомства та інші центральні органи виконавчої влади, пра­во скасовувати акти Кабінету міністрів та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106). Ка­бінет міністрів відповідальний перед Президентом України, у своїй діяльності керується актами Президента України.

За Конституцією (ст. 114) Прем'єр-міністр керує роботою Кабінету міністрів України, спрямовує її на виконання Про­грами діяльності уряду, схваленої Верховною Радою. Однак фактично урядом керує Президент, який його формує, перед яким уряд, міністри, міністерства, відомства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні і керівників яких він призначає та звільняє, рішення якого уряд зобов'я­заний виконувати. У сфері виконавчої влади Президент при­значає за згодою Верховної Ради прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку, призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших цен­тральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах, користується правом, спільно з Верховною Ра­дою або одноособово, призначення на посади керівників, членів ряду важливих державних установ (Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомов­лення, Антимонопольного комітету, Фонду державного май­на, Державного комітету телебачення і радіомовлення). Пре­зидент може скасувати акти Кабінету міністрів та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, утворює, реорганізо­вує та ліквідовує за поданням прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Особливості взаємовідносин Президента з судовою вла­дою. У сфері судової влади президент призначає третину складу Конституційного Суду України, утворює у визначе­ному законом порядку суди, здійснює перше призначення на посаду професійних суддів, призначає трьох членів Ви­щої ради юстиції (пункти 22, 23 ст. 106, статті 128, 131 Конституції). Водночас вирішення питань про відповідність Конституції актів Президента України належить до компе­тенції Конституційного Суду України. Конституційний Суд України відіграє важливу роль при здійсненні процедури усунення Президента у порядку імпічменту. Конституцій­ний Суд перевіряє справу про імпічмент і надає висновок Верховній Раді України про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент (ст. 11 Конституції).

У свою чергу значний вплив на здійснення повноважень Президентом має також Верховний Суд України, який у разі неможливості виконання Президентом України своїх повно­важень за станом здоров'я вносить відповідне подання до Верховної Ради за її зверненням.

Регламентарна влада Президента України. Президент наділений також регламентарною владою, тобто правом на видання власних нормативних актів. Його акти за своєю природою не є актами виконавчої влади. Вони займають самостійне місце після Конституції та законів України. Ці акти, однак, є підзаконними, що випливає з прямого при­пису ч. З ст. 106 Конституції України, згідно з якою Прези­дент видає укази і розпорядження, що є обов'язковими на території України, на основі та на виконання Конституції і законів України. Конституція України не визначає вичерп­но коло питань, які регулюються законом і котрі регулю­ються актами Президента. Вона містить лише перелік пи­тань, які виключно регулюються законом (ст. 92), хоча зро­зуміло, що Верховна Рада може приймати закони також з інших питань своєї компетенції згідно з п. З ст. 85 Консти­туції. Тим самим можлива конкуренція між законами Вер­ховної Ради і актами Президента. Скажімо, у сфері націо-альної безпеки Верховна Рада визначає основи національ-⁰¹ безпеки (п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції), а Президент має °вноваження забезпечувати національну безпеку (п. 1

202 ГЛАВА^

ст. 106 Конституції). У разі видання конкуруючих актів пе­ревага належить закону як акту вищої юридичної сили. Од. нак розмежування сфери застосування закону і указів Пре­зидента має здійснюватись насамперед у сфері повноважень кожного з них.

Четвертим принципом правової державності і засо­бом утримання влади слід назвати принцип юридичної фор­ми діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Принцип юридичної форми діяльності органів державної влади та їх посадових осіб за своєю суттю іманентно нале­жить до характеристики правової держави, оскільки юри­дична форма діяльності зазначених суб'єктів є не просто дуже важливим позитивним юридичним організаційно-пра­вовим і процедурно-процесуальним засобом упорядкування та регулювання суспільних відносин влади, не тільки ха­рактеризує організацію і діяльність органів держави, дер­жавного механізму на засадах права, а також є засобом контролю за владою та її обмеження.

Від рівня досконалості юридичних організаційних і про­цедурно-процесуальних форм, у яких здійснюється діяль­ність органів державної влади, їх посадових осіб, безпосе­редньо залежить дотримання і захист прав людини. Доско­нала юридична форма спроможна також значною мірою гарантувати права особи від порушення з боку владних струк­тур та посадових осіб, унеможливити волюнтаризм і зло­вживання владою. Юридична форма утворює юридичні підстави для утримання і обмеження влади за рахунок за­кріплення юридичних вимог до здійснення влади органами державної влади та їх посадовими і службовими особами, включаючи процедури прийняття рішень, встановлення не­гативних наслідків та юридичної відповідальності за пору­шення цих вимог.

І хоча лише юридичне закріплення форм діяльності органів державної влади та їх посадових осіб (без визнання і нормативного закріплення принципу розподілу влад, вер­ховенства права, інших складових елементів правової дер­жавності) не є самодостатнім інструментом для стримуван­ня влади, воно все ж таки компонент такого стримування, слугує йому. Не випадково юридичні форми діяльності

ПРАВОВА ДЕРЖАВА 203

органів державної влади в радянській юридичній літературі розглядались як найважливіші ланки у концепції правової держави.

Увага до юридичних форм діяльності знайшла вираз у теорії юридичного процесу, основоположником якої у ра­дянській юридичній науці став професор В. Горшеньов. Було піддано критиці традиційне уявлення про процес як ви­ключно юрисдикційний і обгрунтоване розуміння юридич­ного процесу як комплексної системи, що інтегрує процеду­ри усіх правових форм діяльності, як традиційних (у кри­мінальному, цивільному та господарському процесах тощо), так і нетрадиційних (пов'язаних з будь-якою юридичною діяльністю).

В основу цієї теорії покладено уявлення про те, що пра­вові форми діяльності — це організаційно-управлінські форми діяльності, які пов'язані з розглядом юридичної справи. До них можна віднести правопорушення, спори про право, скарги тощо. Вони мають також спільні ознаки: а) полягають у здійсненні операцій з нормами права у зв'яз­ку з вирішенням певних юридичних справ; б) здійснюються виключно уповноваженими на таку діяльність органами дер­жави, посадовими особами на користь заінтересованих суб'єктів права; в) закріплюються у правових актах — офі­ційних документах; г) регулюються процедурно-процесуаль­ними нормами; д) забезпечуються відповідними способами і прийомами юридичної техніки. Причому ці ознаки не ви­знані властивостями виключно класичних юрисдикційних правових форм діяльності, а такими, які притаманні у більшій чи меншій мірі, усім правовим формам діяльності.

Правові форми діяльності були узагальнені і класифіко­вані на: установчу діяльність (державно-владну діяльність із встановлення повноважень, ліквідації або перетворення органів держави, їх структурних підрозділів та посадових ^осіб); правотворчість (державно-владну діяльність з роз­роблення нових, зміни і відміни попередніх правових норм); ^пРавозастосування (державно-владну діяльність з реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних Учасників правових відносин суб'єктивними правами і по­кладення на інших відповідних юридичних обов'язків чи Шляхом вирішення правових спорів і притягнення винних

204