Глава 2

МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

41

рішення найпекучіших, найскладніших проблем нашого су­спільства у складний, кризовий період його розвитку, що має супроводжуватися системним переглядом чинних і за­провадженням нових правових норм, забезпеченням чіткої, ефективної, багатопланової та послідовної юридичної ре­гламентації всіх галузей життя держави і суспільства, ство­ренням умов для творчого, самодостатнього їх розвитку, подоланням негативних суспільних явищ, встановленням сталої законності та правопорядку в країні та їх зміцнен­ням, формуванням високої суспільної й індивідуальної пра­восвідомості, поліпшенням загального правового клімату та створенням атмосфери впевненості громадян у своїх правах і свободах.

Наукове забезпечення державотворчих і правотворчих процесів існо пов'язане з необхідністю посилення методо­логічної озброєності юридичної науки, відходу її від заста­рілих наукових догм, позбавленням від пут гіпертрофованої ідеологізації та класового підходу. За останні роки методо­логічний арсенал правознавства значно оновився. Зріс якіс­но і кількісно, внаслідок чого виникла реальна здатність при здійсненні наукових досліджень використовувати як традиційні, так і нові методики, більшість з яких пов'язана з комп'ютеризацією наукового пошуку, використанням його аналітичних можливостей, віртуального моделювання, роз­ширенням через Іпіегпеі зв'язків із зарубіжною правовою наукою. Разом з тим треба всіляко уникати так званого ме­тоду спроб і помилок, який завдав чималої шкоди суспіль­ству в минулому і не заслуговує на довіру і сьогодні. Будь-яке соціальне експериментування повинно бути глибоко осмис­леним і об'єктивно виправданим, адже тільки передова, сучасна методологія, застосування нових правотворчих тех­нологій можуть забезпечити прогрес у правовому житті су­спільства, а неправильна, відстала методологія — це шлях до помилок, застою і стагнації.

Незважаючи на бурхливий розвиток юридичної науки, у незалежній Україні питанням вдосконалення її методології не приділялося належної уваги. Відмовившись від марксист­сько-ленінських підходів до вирішення проблем досліджен­ня суспільних процесів, більшість науковців проігнорували той беззаперечний факт, що методологія як теорія має не

тільки загальносоціальний, а й універсальний характер. Частина з них почала беззастережно запозичувати іноземні методи дослідження, як правило, без урахування специфі­ки їх застосування. Інші науковці, взявши на озброєння примітивний прагматизм та правовий нігілізм, взагалі за­перечують позитивну роль будь-якої методології.

Разом з тим важливість розвитку теорії методології до­сліджень і пізнання пояснюється, насамперед, складнощами суспільних процесів у перехідний період розвитку держави та економіки. Навіть при стабільності суспільно-політичного та соціально-економічного стану суспільство будь-якої дер­жави є відкритою системою (з численними елементами та підсистемами, що взаємодіють, їх зв'язками і відносинами), яка має властивість самоорганізовуватися та сам.одезоргані-зовуватися. В умовах переходу суспільства кід однієї системи цінностей до іншої останній процес під впливом ряду нега­тивних факторів може набути загрозливих форм. Очевидно, що головними завданнями правової системи у демократичній, правовій державі є сприяння організуючим основам життє­діяльності суспільства та запобігання дезорганізуючим про­цесам. Саме тому нині право виконує не лише регулятивні функції, без пких саме існування сучасної цивілізації є про­блематичним, а й інші, спрямовані на «вдосконалення» су­спільних відносин, що історично склалися.

Йк уже зазначалося, методологія будь-якої науки — це вчення про принципи побудови, форми та засоби наукового пізнання. Аналогічно методологію правотворчої діяльності можна визначити як теорію та практику дослідження ос­новних напрямів такої діяльності, а також методів і засобів їх реалізації. Зважаючи на особливо значущу роль право-творчого процесу, його методологічного забезпечення, на цьому питанні слід зупинитися детальніше.

З точки зору методології, правотворча діяльність будь-якої держави є складним, багатим за змістом, але внутріш-ньосуперечливим явищем. Це особливо помітно в Україні. З одного боку, в нашій державі активізується процес адап­тації її правової системи до безпрецедентних суспільно-по­літичних та соціально-економічних змін у суспільстві, що почалися після розпаду СРСР, з іншого, — реалізація стра­тегічного курсу України, спрямованого на її інтеграцію до

42 ГЛАВА 2

Європейського Союзу, вимагає зближення національного права з правом згаданого інтеграційного об'єднання за умов, що останнє регулює досконаліші суспільні відносини, ніж ті, які існують у нашій державі. Все це викликає певні су­перечності між соціальним призначенням правотворчості та головними напрямами її розвитку.

Складнощі структури національного права, наявність численних зв'язків та відносин між його галузями й інсти­тутами, які можуть мати відкритий або прихований харак­тер, унеможливлюють проведення будь-яких досліджень у галузі права та правових відносин без урахування:

• нерозривності взаємозв'язку загальнонаукових і галу­зевих методів, способів, засобів пізнання та впливу на суспільні відносини;

• комплексності, багатовимірності та багатозначності характеру правових явищ;

• системоформуючоі ролі правових принципів;

• критеріїв, які до цього часу традиційно використову­валися лише в економіці, політиці, технології, культуро­логії тощо.

В основу методології правотворчої діяльності має бути по­кладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об'єктивності, історизму, конкретності істини, позинні використовуватися наукові досягнення зі сфери філософії, по­літології, економіки, теорії держави і права, державного управ­ління, менеджменту, юридичної деонтології, етики, загальної та соціальної психології, психології управління тощо.

Головним суб'єктом правотворчості є парламент, роль яко­го, з погляду методології, у створенні ефективно діючої пра­вової системи має бути визначальною. Нові форми політич­них та економічних відносин, що останнім часом виникли в Україні, вимагають належного правопорядку, без якого наша країна не може рухатися по шляху побудови соціально орієн­тованої, демократичної та правової держави.

Методологія правового врегулювання будь-якої сфери суспільних відносин повинна передбачати ряд послідовних заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети. Зок­рема, діяльність Верховної Ради України як єдиного зако­нодавчого органу країни та суб'єктів законодавчої ініціати-

МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ 43

ви можна розглядати як певний динамічний ряд, що завж­ди має починатися з визначення доцільності правового ре­гулювання тих чи інших суспільних відносин. Дуже важли­во, щоб цей процес у перехідний період, який нині пережи­ває наша держава, не був стихійним.

Розроблення теорією держави і права методологічних за­сад правотворчості має бути спрямоване на піднесення її нау­ково-правових настанов до нагальних потреб сучасності, до­сягнення її вищої ефективності, передбачення динаміки роз­витку, визначення її пріоритетів виходячи з інтересів громадян та держави, потреб економіки, соціальної і політичної сфер життя суспільства, з урахуванням завдань перехідного періо­ду формування ринкових відносин, утворення нових інсти­тутів держави і громадянського суспільства у процесі здійснен­ня політичних реформ в Україні, забезпечення верховенства конституційних принципів та норм, належного співвідношен­ня галузей, підгалузей права, інших правових масивів, роз­робки проблем їх структуризації, пропозицій щодо встанов­лення офіційної класифікації правових норм та їх співвідно­шення між собою, процедур запобігання і подолання юридичних колізій, децентралізації правового регулювання у зв'язку з розвитком процесів самоврядування, розчищення правової системи від актів, які втратили силу з прийняттям нової Конституції, та низки законів України, дерегуляції у певних галузях суспільного життя, зміцнення його систем­них відносин. Для цього потрібно здійснювати моніторинг ефективності регулятивної функції нових правових норм, по­рівнювати отримані результати з очікуваними. За наявності суттєвих розбіжностей щодо цього виникає нагальна потреба внесення необхідних коректив у чинне право.

Слід враховувати і той факт, що надмірна законодавча ініціатива народних депутатів України є однією з форм ло-біювання інтересів центральних міністерств та відомств на­шої держави, які не завжди збігаються із загальнодержав­ними. Серед законодавчих пропозицій уряду є й такі, що можна ефективно врегулювати на рівні підзаконних актів.

У методологічному плані гостро стоїть питання розроб­лення спеціальних правотворчих процедур з метою їх впро­вадження у практику. Зокрема, мова йде про прийняття законів України «Про Регламент Верховної Ради України» і

44