24 Національна економіка

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то слід відзначити, що майже до кінця ХІХст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень і рухалась за ними в одному на­прямку. На початку XX ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії і впевнено - в деяких випадках навіть випе­реджаючи - вступила на шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної еко­номіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - М.І. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, І.І. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. їх до­слідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з до­слідженням природи національної економіки, її сутності, місця і ролі кожної з її підсистем, взаємозв'язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визначаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торка­ється питань національного характеру.

Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що „предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності...". Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф.Левитського: „Весь сучасний зміст політичної економії.скла-дається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економіч­них шкіл. Майже кожна з них представляє собою плід небезуспішних зусиль до з'ясування явищ господарського життя народів".

Загалом більшість представників вітчизняної економічної школи до­сить детально аналізували питання про народний добробут та його до­сягнення, структуру та форми прояву господарського механізму, історич­ні особливості розвитку окремих економічних систем тощо.

Апогеєм становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та її активним поєднанням з загально цивілізаційним економіч­ним знанням, як зазначалось вище, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму вітчизняні науковці від­значали той факт, що дослідження предмета політекономії (економічної теорії) не можливе без врахування усіх зв'язків, що виникають у сус­пільстві. З цього приводу Симоненко Г.Ф. пише: „Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв'язком з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним за­конодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого мо­рального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаю­чого напрямку ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та

І. Теоретичні основи національної економіки 25

техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв'язком із всім ходом історичного розвитку..." - інститутами суспільства загалом.

Таким чином, суспільні інститути - це такі його елементи, підсис­теми та взаємозв'язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття є ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та по­слуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів еко­номіки у їх взаємодії та розвитку і є економічна система суспільства.

Поняття „інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т.Веблен), правил гри (Т.Парсонс, О.Уільямсон), мов­них символів, традицій і права (У.Гамільтон, Дж.Ходжсонс), організацій (Д.Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елемен­тів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціо­налізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільни­ми для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись і впливати на формування різних моделей національної економіки.

Комбінація базових економічних інститутів - це формування еле­ментів, складних підсистем господарської системи та взаємозв'язків між ними у кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування ба­зових економічних інститутів формує інституціональну матрицю сус­пільства, що є саморозвивальною і самопідтримувальною підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демогра­фічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства -мікрорі-вень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплі­таються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподі­лити на два рівні: підсистеми першого і другого порядку. До підсистем першого порядку відносять галузі, сфери суспільного виробництва, -ме-³орівень господарської системи суспільства. А до другої - законодав­ство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру як систему забезпечення

26

Національна економіка

реалізації інтересів суб'єктів господарювання, надфірмові утворення, господарський механізм їхньої координації - макрорівень національної економіки.

Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ве­дення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усі­ма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової по­ведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони сто­ять над організаційними формами, що вказані вище, і ставлять їх у за­лежність від себе. І формальні і неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію в суспільстві.

До інститутів національної економіки також відносять податки, гро­шову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, спо­живання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інститутів в рамках економічної під­системи певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, мента­літет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, страте­гію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки націо­нальної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції еконо­мічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та гене­зис - це становлення і розвиток національної господарської системи: ін­ституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті і складні системи здатні змінювати інституційні обмеження і визначати рівень та специфіку розвитку наці­ональної економіки і суспільства загалом через наявність в інституціо-нальній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

Особлива увага останнім часом, як у країнах постіндустріального ти­пу, так і в країнах з трансформаційною економікою, приділяється таким інституціям, як: демократія та свобода.

Вони є загальними інституціями сучасного громадянського суспіль­ства, що визначають якісний рівень розвитку всіх його підсистем. З філо­софської точки зору демократія та свобода є всезагальними дефініціями,

і. Теоретичні основи національної економіки 27

що у різних сферах суспільної життєдіяльності набувають своїх конкрет­них рис та форм. А їх загальна сутність полягає в тому, що вони пронизу­ють саму сутність людей і суспільства загалом у процесі його постійного розвитку.

Демократія - (грец. сіетокгаіїа - народовладдя) - форма суспільної влади і держави, що грунтується на визнанні народу як джерела влади.

Головними принципами демократії, що найбільш повно відобража­ють її сутність як інституції громадянського суспільства, є: рівноправ­ність усіх громадян, наділення їх соціальними, політичними, національ­ними та іншими правами та свободами, що закріплюються в законі та традиціях, право на участь в управлінні державою і суспільством, підпо­рядкування меншості більшості.

Основою демократії в економічній підсистемі кожного суспільства, тобто національної економіки, є: економічна демократія, що означає ре­альну можливість і право реалізувати свої права власності (задекларова­не і фактичне) працівника на свою робочу силу, на частку власності (ко­лективної і державної) у формі певної кількості акцій та її реалізації че­рез механізм привласнення економічного мінімуму дивідендів, або право на частку приватної власності, на управління власністю; право індивідів на власний розсуд обирати сферу діяльності тощо.

Економічна демократія - теорія, практика і наслідки втілення прин­ципів демократії в економічні відносини, демократизація всього госпо­дарського механізму суспільства.

Історично економічна демократія розглядалася як складова частина загального процесу демократизації суспільства на шляху перетворення його на суспільство демократичного соціалізму. Економічною передумо­вою розвитку економічної демократії в капіталістичних і колишніх соці­алістичних країнах стала необхідність посилення мотивації праці та під­вищення її продуктивності.

Концепція економічної демократії була започаткована у працях фа­біанців Е.Бернштейна, австромарксиста К.Репера, теоретика соціал-де-мократичної партії Німеччини Ф.Нафталі («господарча демократія»). Після 1945 р. розроблялася в Німеччині, Австрії, в соціал-демократич-них партіях Скандинавії. Нові форми економічної демократії з'явили­ся в Іспанії (Мондрагонська група кооперативів), США (американська програма Е80Р (Етріоуе 8іоск 0\упегзЬір РІап) план робітничої акці­онерної власності), СРСР І це лише деякі аспекти прояву економічної Демократії. Зазвичай більшість з них є чітко встановленими та заде­кларованими у законодавчій базі держави, а також визначаються ба­зовими елементами діяльності громадських організацій, закріплені у внутрішньо організаційних документах фірм та підприємств усіх форм власності.

28

Національна економіка

На сучасному етапі ідеї економічної демократії розвиваються як на мікрорівні через безпосередню участь трудящих в управлінні підпри­ємствами - приватними, колективними і державними, вільне підприєм­ництво, забезпечення реалізації принципів добросовісної конкуренції тощо, так і на макрорівні - в масштабах національної економіки з ураху­ванням рівня її розвитку.

На рівні національної економіки розвиток економічної демократії пе­редбачає:

• наявність органів соціального партнерства або економічного самоу­правління;

• процес залучення профспілок до співволодіння підприємством через збільшення частки участі (фондів) у прибутках підприємств;

• контроль виробничих рад за значною сферою господарської діяльнос­ті (зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці тощо). Діяльність держави повинна бути спрямована на створення сприятли­вих умов для розвитку демократії національної економіки, саме тому за нею залишаються такі функції, як:

• забезпечення кредитів та інвестицій;

• розвиток системи навчання і перепідготовки кадрів;

• засобів доступу працівників до виробничої економічної та іншої інформації на рівні підприємства, регіону, галузі тощо;

• визначення стратегії суспільного розвитку;

• розв'язання загальнонаціональних завдань;

• визначення пріоритетних напрямів в економіці тощо.

Розвиток демократичної національної економіки гальмує наявність значної бюрократизації суспільства. Тут слід розрізняти бюрократію як невід'ємний елемент ієрархічних систем будь-якого рівня та бюрокра­тизм як крайню форму її прояву.

Бюрократія (фр. Ьигеаи - бюро, канцелярія, кгаїоз - сила, влада, дер­жава) - система економічного, соціального, політичного та адміністра­тивного управління і регулювання, що базується на розмежуванні влад­них повноважень і їх відокремленні від волі окремих членів суспільства та їх груп з метою формування єдиного управлінського центру для коор­динації усіх елементів та взаємозв'язків у системі суспільних відносин.

Надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу досить часто породжує свою крайню негативну форму - бюрократизм.

Бюрократизм- монополізація у корисливих цілях основних важелів влади та управління в руках працівників спеціалізованого апарату різно­манітних економічних і спеціальних інститутів та організацій і орієнтація нижчих ланок апаратного управління і влади на формальне виконання нака­зів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

І. Теоретичні осноїн національної економіки 29

Бюрократизація виникає як реакція на відсутність реальної демократії в суспільстві, існуючій системі державної влади, її надмірну централі­зацією, егоїзм корпоративних інтересів чиновників, домінування адміні­стративних методів управління, низький рівень культури, моралі, погли­блення кризових явищ в суспільстві тощо.

Яскравим прикладом забюрократизованого суспільства була економі­ка колишніх соціалістичних країн. Не виключенням є й Україна.

Бюрократизація національної економіки України також бере свій по­чаток з часів СРСР, оскільки тут існував всесильний, замкнутий, жор­сткий механізм влади, яка стоїть над законом і волею членів суспільства, використовуючи при цьому методи категоричних команд. Джерелом фор­мування радянської бюрократичної верхівки був курс на жорстку цен­тралізовану систему організації та управління усім народним господар­ством.

Після розпаду СРСР, коли Україна обрала новий шлях розвитку, пе­рехід до принципів демократичних суспільств з високорозвиненою еко­номікою, у структурі бюрократичного (тобто владного) апарату держави відбулися певні позитивні зміни. Так, зокрема було реформовано основні гілки влади держави, було чітко визначено їх функціональну та організа­ційну структури, чисельність персоналу його права та обов'язки. Також було закладено засади політичної та економічної демократії, що прояв­ляються у розмежуванні влади та бізнесу (економічна та політична вла­да), плюралізації власності, забезпеченні реальної участі громадян у всіх формах влади, формуванні відритого суспільства тощо. Тобто у найбільш загальному вигляді через встановлення системи влади в державі було за­кладено принципи демократичного суспільства.

Але, як вже можна констатувати зараз, принципи демократичного розвитку національної господарської системи України, й до цього часу залишаються переважно у формі декларації, а не її реальної реалізації. Як зазначає ряд вчених, система влади в державі (як політичної, так і економічної) повинна формуватись не стихійним шляхом, а в процесі ре­алізації чітко продуманої загальнодержавної політики, що, у свою чергу, і забезпечує реалізацію принципів політичної та економічної демократії і свободи. А її стихійний перерозподіл, навіть при формальному деклару­ванні реальних змін у системі влади, призводить до поглиблення суспіль­них протиріч. Влада не перетворюється на владу суспільства в цілому, а залишається прерогативою окремих особистостей і груп.

Так, в Україні перші економічні та політичні реформи з „побудовою" ідеології демократичного суспільства заклали засади плюралізму форм власності, економічної свободи вибору сфер діяльності, створили умо­ви для формування власності трудових колективів та загалом населення, Рівномірного розподілу економічних ресурсів та благ тощо.

зо

Національна економіка

Проте недостатнє інституційне забезпечення даних процесів разом з еко­номічним та політичним нігілізмом суспільства призвели до іншого ефекту -формування так званої економічної та політичної анархії. Вона проявляється у нечіткій і непродуманій політиці державного регулювання економіки, зро­щенні влади та бізнесу, надмірній владі груп з концентрованими інтересами та окремих іноземних ТНК, монопольній владі власників підприємств, об­меженні прав дрібних інвесторів, порушенні економічного законодавства та ін.; боротьбі за джерела економічного та адміністративного ресурсу.

Необхідно зазначити, що бюрократія - це природжена властивість будь-якої організації, державного апарату, управлінських структур, підприємств. Але при цьому вона, набуваючи форми бюрократизму, що присутній в на­ціональній економіці України, є потужним механізмом гальмування сус­пільно-економічного розвитку, науково-технічного прогресу, інноваційних процесів, джерелом соціально-економічної кризи національної економіки, знижує ефективність суспільно-економічного життя країни, консервує жи­ву творчу думку.

Для соціально-економічного розвитку національної економіки, еконо­мічного зростання, поглиблення демократизації українського суспільства необхідним є створення повноцінних громадянських інститутів.

Забезпечення права та свобод людини і громадян - це великий комп­лекс проблем, який включає:

• соціальні та економічні права;

• громадянські і політичні права і свободи;

• основні обов'язки громадян;

• правосуб'єктність громадян;

• статус іноземців та осіб без громадянства;

• права корінних народів і національних меншин;

• основи соціального захисту;

• визначення правового режиму власності;

• правових принципів і гарантій підприємництва;

• правил конкуренції і норм антимонопольного регулювання. Особливого значення при розвитку демократичної національної еко­ номіки набувають права людини.

Права людини - розроблена на основі прийнятої ООН Загальної де­кларації прав людини сукупність основних прав особистості, які значною мірою визначають соціальну політику розвинутих країн світу.

Головним серед них є право на життя, оскільки позбавлення цього права унеможливлює реалізацію інших прав людини, їхній захист. Пріо­ритетний принцип концепції прав людини - рівність усіх перед законом, який стверджує верховенство прав особистості. Реалізують права люди­ни - держава, громадські організації, в межах окремої країни, міжнарод­ні, передусім правозахисні організації.

І Теоретичні основи національної економіки З 1

Другим за значенням у концепції прав людини є захист соціально-еко­номічних прав від нерівного й дискримінаційного доступу до економічних і соціальних благ (багатства, освіти, охорони здоров'я, культури та ін.).

У контексті побудови демократичної національної економіки достат­ньо уваги повинно приділятися порядку та економічній свободі, що є конкретними формами прояву економічної демократії. .

Економічний порядок - якісна характеристика стану соціально-еко­номічної системи щодо морально-етичних і політичних норм.

Свобода в широкому значенні - це здатність окремої людини, трудо­вого колективу, окремих соціальних верств і груп приймати рішення і діяти відповідно до власних інтересів (економічних, соціальних, політич­них та ін.) і цілей з урахуванням об'єктивних умов (а отже, об'єктивних законів) та загальнолюдських інтересів і принципів життєдіяльності.

Свобода і вільна свідома діяльність людини - найважливіша риса її сутності і об'єкт дослідження широкого кола наук.

Голландський філософ Б.Спіноза розглядав свободу як свободу лю­дини від рабської залежності від зовнішніх умов, що сковують її жит­тя. К.Маркс - як усвідомлену необхідність (здатність людини, колективу обирати і приймати рішення з усвідомленням справи). В.Вернадський -як свободу думки і віри розумної людини.

Міра суспільної та економічної свободи визначається рівнем розвитку продуктивних сил, суспільного поділу праці, відносин економічної влас­ності, господарського механізму - рівнем розвитку економічної системи, а також соціальних, правових, політичних, культурних, національних, ідеологічних та інших надбудовних відносин. Свобода визначається та­кож глибиною пізнання об'єктивних законів природи і суспільства.

Найбільше свобода залежить від економічної свободи окремої люди­ни, трудового колективу. Розвиток людської цивілізації довів необґрун­тованість тверджень багатьох учених (А.Сміта, Дж.-С. Мілля та ін.), що найбільшого розквіту свобода набуває за найменшого впливу держави на прогрес суспільства. Найважливіша умова свободи людини, трудового колективу залежить від характеру власності на засоби виробництва та відсутності заснованих на них відносин експлуатації. Великого значення при розвитку національної економіки набуває свобода вибору. Свобода вибору -це:

• по-перше, вибір кожною країною власної моделі соціально-еконо­ мічного розвитку, а отже, типу економічної системи і соціальних відно­ син (у вузькому значенні цієї категорії);

* по-друге, форма вияву економічної свободи, що передбачає здат­ ність власників різних видів ресурсів (матеріальних, фінансових, інфор­ маційних та ін.) використовувати їх на власний розсуд в рамках існую­ чого законодавства, а власників робочої сили - здійснювати будь-який

32

Національно економіко

І. Теоретичні основи національної економіки

33

вид трудової діяльності, що відповідає їх можливостям, здібностям та інтересам, а також свободі вільного пересування в межах країни з метою пошуку кращого місця роботи та вищої заробітної плати, не виходячи за рамки чинного законодавства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму в концепціях лібералізму, пе­редусім у працях А.Сміта, обстоювалася ідея пріоритету свободи особи, її потреб та інтересів порівняно з правовими потребами та інтересами окремої нації чи держави. Така пріоритетність була науково обґрунто­ваною за панування приватної власності - власності, що належить окре­мій особі, максимум - сім'ї. Водночас внаслідок посилення колективного характеру виробництва і праці в межах окремого трудового колективу посилювалося значення колективних потреб, інтересів і цінностей, що вимагало узгодження свободи вибору окремого працівника зі свободою вибору колективу. Така переоцінка цінностей зросла на вищій стадії роз­витку ринкової економіки, оскільки домінуючим типом і формами влас­ності стають колективні. З огляду на це навіть окремі власники і групи власників капіталу змушені узгоджувати свої інтереси в рамках акціо­нерної форми капіталу.

Щодо окремих держав, то з інтернаціоналізацією національних еко­номічних систем (що найповніше втілено в ЄС), вони узгоджують свої інтереси з наднаціональними органами.

Економічна свобода у найбільш широкому значенні - це форми і ва­ріанти економічної поведінки підприємств, сім'ї, окремих громадян у ви­борі сфери застосування своїх здібностей, знань, професії, способів роз­поділу доходів, споживання матеріальних і духовних благ.

Основою економічної свободи є:

• плюралізм форм власності, зокрема існування приватної, колективної, державної, інтегрованої власності та їх різновидів;

• наявність політичної свободи;

• досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

• економічний прогрес;

• відсутність значної кількості безробітних тощо.

Економічна свобода економічних суб'єктів (суб'єктів господарю­вання) - це право привласнювати об'єкти власності, обирати сфери при­кладання своїх знань, здібностей у межах різних форм власності та орга­нізаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.

Якщо йдеться про економічну свободу окремих суб'єктів господарю­вання, то вона повинна враховувати інтереси інших суб'єктів, а також по­єднуватися з економічною відповідальністю. Врахування інтересів інших економічних суб'єктів здійснюється значною мірою внаслідок прийняття взаємовигідних рішень, дотримання взаємних зобов'язань, прийняття

нових та вдосконалення існуючих законодавчих норм тощо. В еконо­мічній системі розвинутих країн світу свобода економічного вибору по­ступово переростає розуміння свободи лише як пізнаної та усвідомленої необхідності у формі безальтернативного вибору. Оскільки існує значна кількість типів і форм власності, а отже, й управління власністю, розпо­ділу ресурсів, витрат доходів тощо, то свобода економічного вибору реа­лізується у формі двох і більше альтернатив.

Основними економічними суб'єктами виступають домашні господар­ства, підприємства, фірми і держава (органи державного управління, дер­жавні установи).

Економічна свобода у межах домашнього господарства здійсню­ється відтворенням людських ресурсів, самостійним прийняттям рішень щодо споживання матеріальних і духовних благ, тому економічна свобо­да таких господарств конкретизується у свободі вибору споживачів. Пе­реважна їх частина за ринкової економіки - наймані працівники.

Економічна свобода найманих працівників обмежується тим, що во­ни володіють лише власністю на свою робочу силу і позбавлені влас­ності на інші фактори виробництва. Щодо такого елемента економічної свободи, як свобода обирати сфери докладання своїх здібностей, то в ба­гатьох розвинутих країнах світу значна кількість найманих працівників, по-перше, не має можливості повною мірою розвивати свої здібності, наприклад, національні меншини, емігранти, тобто особи з найгіршою підготовленістю до праці. По-друге, наявність безробіття свідчить про відсутність для переважної більшості з них можливості вибору будь-якої сфери прикладання своїх здібностей.

Двома основними типами економічних суб'єктів є виробники (това­рів, послуг, духовних цінностей тощо) та споживачі.

Економічна свобода виробника полягає у можливості вибору ви­ду господарської діяльності та організаційних форм господарювання, структури й обсягів виробництва, умов реалізації, цін на продукцію та розподіл прибутку. Водночас така економічна свобода повинна органіч­но поєднуватися з економічною відповідальністю, тобто зобов'язанням виробника відповідати за якість вироблених товарів і наданих послуг, за дотримання чинного законодавства, за виконання договорів, за заподіяні збитки іншим суб'єктам економічної діяльності тощо.

Економічна свобода споживачів полягає у можливості вільного ви­бору якісних товарів і послуг, засобів задоволення своїх потреб залежно від величини доходів та цін. Вона повинна поєднуватися з усвідомлен­ням і дотриманням суспільних вимог у цій сфері, а також морально-етич­них норм.

Економічна свобода підприємств реалізується у виборі різних орга­нізаційно-правових форм господарювання, використання ресурсів тощо.

Національна економіка

34

Економічна свобода фірм проявляється у виборі на власний розсуд і з урахуванням особливостей ринкової та економічної ситуації партнерів, що входять до фірми з числа усіх суб'єктів економіки, а також укладання таких форм контрактів, що найбільш повно дають можливості фірмі як комплексному динамічному утворенню реалізувати цілі власного існу­вання без обмеження прав і свобод інших суб'єктів господарювання.

Економічна свобода держави означає можливість формувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, продиктовані інтересами нації, а не окремих соціальних класів і груп. Таку політику певною мірою можуть здійснювати лише наймогутніші країни світу. Економічною основою свободи в сучасних умовах є опти­мальне поєднання приватної, колективної та державної власності. Нині без значної частки державної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу тощо) не може бути реалізована економічна свобо­да держави, без якої неможливе існування самої економічної системи, а

отже, й приватної власності.

Економічна свобода і свобода економічного вибору не означають еко­номічної анархії та авантюризму. Вони обмежені нормами чинного зако­нодавства, етики, моралі тощо.

Для розвитку демократичної національної економіки велике значення також має економічна свобода інформаційної сфери, оскільки в сучасних умовах інформація стає одним з найбільш вагомих ресурсів економіки

будь-якої держави.

Економічна свобода інформаційної сфери - реалізоване засобами ма­сової інформації, видавництвами, підприємствами інформаційного зв'яз­ку, особами, які займаються інформаційною діяльністю індивідуально, право самостійно розпоряджатися коштами і майном, одержаними закон­ними методами, та вести власну економічно-господарську діяльність за умови недопущення будь-якого втручання власників вкладених коштів і майна у зміст та форми інформаційної діяльності, її організаційне твор­че забезпечення, заборони використання економічних важелів з метою впливу на учасників інформаційного процесу.

Економічна свобода інформаційної сфери - основа незалежності за­собів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності загалом. Як правило, вона гарантується конституцією і законами держави. Вона також слугує загальним індика­тором стану певного суспільства, оскільки в більшій мірі відбиває засади

демократичності.

Для побудови демократичної національної економіки в Україні необ­хідно дотримуватися економічної свободи суспільства для всіх суб'єктів господарювання з урахуванням тісних взаємозв'язків економічної підсис­теми з іншими структурними елементами та підсистемами суспільства.

. ератичні основи ноціонально! економіки

Проте більшість досліджень останніх років свідчить, що Україна знахо­диться лише на стадії формування підвалин громадянського, а значить демократичного, суспільного устрою, а не на стадії „існування" в ньому.

Таким чином можна підсумувати, що структурно-функціональний аналіз економічних систем з позицій теорії інститутів дає можливість описувати і досліджувати процеси формування інституційного середо­вища економіки, перетікання системних функцій між інституційними структурами та підсистемами, домінування одних інститутів над інши­ми, загибель та появу нових їх організаційних форм. Це і є реальна іс­торія і перспективи розвитку людського суспільства загалом і окремих його підсистем (окремі нації). У цьому і полягає принцип поєднання і ви­окремлення у структурі наукового знання загального та особливого - ви­токи різних варіантів історичного розвитку, взяті окремо, становлять со­бою історію окремих країн і цивілізацій, а у своїй сукупності формують історичну канву розвитку людства.

Термінами економічної науки це твердження формулюється таким чи­ном: становлення і постійна трансформація базових економічних інсти­тутів та інституцій веде до еволюційного розвитку економічних систем за загальними закономірностями та, враховуючи специфічні риси сус­пільств, - окремих типів національних економік.

Таким чином, економічні системи суспільства виступають структуро-ваним комплексом економічних інститутів, набір яких приблизно одна­ковий у будь-якій національній системі господарювання, проте прояви та форми його реалізації є різними. Так, країни з ринковою економікою сто­ять на вищих щаблях розвитку громадянського суспільства та адекват­них їх розвитку систем політичного устрою і господарювання. А країни з трансформаційною економікою та ті, що розвиваються, перебувають на стадії формування власних підвалин демократичного розвитку, фор­мування структурних та функціональних елементів політичної та еконо­мічної підсистем суспільної життєдіяльності. їх стале зростання, таким чином, залежить першочергово від того, як швидко і на скільки якісно (поетапно, нестихійно, продумано, системно) вони реалізують принципи Демократичності у всіх підсистемах суспільства.