Глава 18. Форма права

367

Юридичні прецеденти
Преторське право			Судовий прецедент			Адміністративний прецедент
Типи судових прецедентів				Судові прецеденти англійського права
декларативний		креативний		обов'язкові			доказові

Рис. 18.1. Класифікація юридичних прецедентів

І не дивно, що юрист, який намагається працювати в цій сфе­рі не може вивчити їх усі, адже їх дуже багато і досить часто вони суперечать один одному. Це можна спостерігати на при­кладі прецедентів, що стосуються смертної кари в СІЛА. Так, у 1972 році Верховний суд СІЛА у справі «Фурман проти Джор-джиї» визнав неконституційними всі закони, які передбачають смертну кару, а в 1976 році у справі «Грег проти Джорджії» Вер­ховний суд конституційно схвалив застосування смертної кари. Протиріччя поглибилося, коли Верховний суд у 1985 році відмо­вився розглядати конституційність застосування такого смерт­ного покарання, як електричний струм, але у 2001 році в одному з своїх рішень Верховний суд штату Джорджії наголосив на необхідності заміни смертної кари за допомогою електроструму смертною карою за допомогою летальної ін'єкції. Як бачимо, судові прецеденти, що стосуються смертної кари, є суперечливи­ми, а тому як варіант форми права судовий прецедент є досить архаїчним і недосконалим.

Адміністративний прецедент. Іншим різновидом юридич­ного прецеденту є адміністративний прецедент.

Адміністративний прецедент - рішення, прийняте адмініс­тративним органом або адміністративним судом з конкретної спра­ви, що розглядається як зразок при розгляді аналогічних справ.

Як приклад адміністративного прецеденту можна проаналі­зувати ситуацію, що склалася в США з приводу сегрегації.

Свого часу міністр юстиції Браунелл розповідав президенту США Дуайту Девіду Ейзенхауеру, що суд зажадав від нього ре­єстрації резюме і висновків щодо справ про сегрегацію. Він під­твердив, що запити з Верховного суду США на такі резюме не єдині, хоча це й не можна вважати усталеною практикою. Вимо­га Верховного суду про надання фактів згідно з XIV поправкою

368

РОЗДІЛ 4. ТЕОРІЯ ПРАВА

до Конституції США у справах стосовно сегрегації в школах, не викликала заперечень Еизенхауера. Однак він висловився про­ти подання суду, згідно з його запитами до міністерства юстиції, висновків щодо цих справ. Виходячи з принципу поділу влади, Ейзенхауер вважав, що це - відмова від виконання своїх обов'яз­ків. «Як я розумію, - заявив він Браунеллу, - суди були встано­влені Конституцією, щоб інтерпретувати закони; обов'язком виконавчого органу (міністерства юстиції) є виконання цих за­конів». Президент вирішив, що суд намагається ухилитися від розгляду найбільш гострої соціальної проблеми в США і що «в цьому питанні Верховний Суд діяв, виходячи із спонукання, яке не є строго функціональним»¹.

Браунелл вважав, що сегрегація на основі расової ознаки є антиконституційною. Однак Ейзенхауер побоювався впливу нор­мативного акту, що ставить сегрегацію поза законом. Однак, вва­жаючи себе президентом усіх американців, у тому числі і чорно­шкірих, у своєму «Посланні про становище країни», він оголосив про використання всіх своїх повноважень, щоб покінчити з сегрега­цією в окрузі Колумбія та у збройних силах, що і було виконано.

2. грудня 1953 року Верховний суд США почав розглядати справу щодо сегрегації «Браун проти Топека». 17 травня 1954 року він виніс рішення про неконституційність поділу дітей у школах за расовою ознакою.

3. вересня 1957 року губернатор Арканзасу Орвал Фаубус рі­шуче відмовився забезпечити виконання судового рішення. Ви­кликавши національних гвардійців свого штату, він розташував їх навколо центральної середньої школи Літл-Року і наказав не допускати на її територію дванадцять чорношкірих учнів. Піс­ля низки юридичних маневрів 20 вересня федеральний суддя заборонив губернатору і національним гвардійцям втручатися в процес інтеграції навчання в центральній середній школі. Фаубус поставив під сумнів повноваження федерального суду.

Ранком у понеділок 23 вересня величезна юрба расистів си­ломіць спробувала перешкодити процесу десегрегації в централь­ній середній школі Літл-Року. Його мер Вудроу Вільсон Манн у відповідь на це звернувся по допомогу безпосередньо до прези­дента Еизенхауера, який був змушений віддати наказ генералу Тейлору про застосування сили. Того ж дня за наказом генера­ла в Арканзас було перекинуто близько тисячі парашутистів зі складу 101-ї повітряно-десантної дивізії. Наступного дня вони

¹ Амброз С. Зйзенхауер. Солдат и президент. - М., 1993. - С. 302.