Глава 13. Політико-державний режим

251

практично кожний акт протесту, інакомислення або будь-якої форми незгоди з владою. Тому підозрювані в «терористичній діяльності» автоматично ставилися поза законом, і для розпра­ви з ними спецслужби могли вдатися до своїх так званих «дис­кретних повноважень»: без висунення будь-яких формальних обвинувачень піддати їх тюремному ув'язненню терміном від 5 до 20 днів, насильно перемістити з одного району країни в інший, виключити з навчального закладу, звільнити з держав­ної служби, позбавити громадянства, вислати за кордон, ізолю­вати від родини. Жертви «дискретних повноважень» були по­збавлені права звертатися зі скаргою в суд, а відновлення їх у правах подавалося на розсуд влади.

Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командно-адмініст­ративні. Однак авторитарний режим, навіть застосовуючи жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади, не вдаєть­ся до терору і масових репресій, що носять характер геноциду. Більше того, він може користуватися популярністю серед широ­ких верств населення. У той же час автократія має достатню силу, щоб на свій розсуд у разі необхідності використовувати силу, примусивши громадян до покори. Вона не вимагає демон­страції відданості з боку населення, як при тоталітаризмі, їй до­сить відсутності відкритого політичного протистояння. Однак режим є безжальним до проявів реальної політичної конкурен­ції за владу, до фактичної участі населення в прийнятті рішень щодо найважливіших питань життя суспільства, тому авторита­ризм придушує основні громадянські права.

«Силові» структури суспільству практично не підконтроль­ні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях. Так, у Чилі в період з 1973 до 1988 року «силові» структури -армія, поліція, таємна поліція (ДІНА), національний інформацій­ний центр (НІЦ), карабінери (ДІКОМКАР) - вірно служили хунті, безжально придушуючи будь-який опір з боку опозиції.

Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції. Певна політико-інституціо-нальна одноманітність, властива авторитарному режиму, не зав­жди є результатом законодавчих заборон і протидії з боку орга­нів державної влади. Дуже часто це пояснюється неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, протягом багатьох століть у державах із монархічними формами правлін­ня або в Таїланді протягом XX століття. В умовах авторитарного

252

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

режиму можливий частковий плюралізм, може існувати обме­жена кількість партій, профспілок чи інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності автократу або хунті, тобто може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією, в іншому випадку вони забороняються. У Таїланді, на­приклад, через функціонуючу двопартійну систему здійснювало­ся одноособне панування армії.

Відмова від повного тотального контролю над суспільст­вом, як це спостерігається в умовах тоталітарного держав­но-політичного режиму. Обмежене втручання або невтручан­ня держави в неполітичні сфери і, насамперед, в економіку. Держава займається головним чином питаннями забезпечен­ня суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовні­шньої політики, хоча вона може впливати на стратегію еконо­мічного розвитку і проводити досить активну соціальну полі­тику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового саморегу­лювання. Органи державної влади всебічно заохочують праг­нення своїх громадян до трудової активності, до придбання ними власності, до участі в різноманітних економічних про­грамах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Прикладами таких про­грам можуть служити п'ятирічні плани розвитку в Індонезії (так звані РЕПЕЛІТА).

Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборнос­ті державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконт­рольності їх населенню. Для того щоб зберегти необмежену вла­ду у своїх руках, авторитарний режим проводить циркуляцію еліт не шляхом конкурентної боротьби на виборах за голоси виборців, а шляхом призначення зверху, кооптації (вольового введення) їх у керівні структури. Унаслідок того що процес пе­редачі влади в подібних режимах відбувається не шляхом уста­новлених законом процедур заміни керівників, а шляхом наси­льства, ці режими не є легітимними.

Види авторитарних режимів за метою їх встановлення. Ав­торитарні державно-політичні режими поділяються за метою їх встановлення на чотири типи.

Модернізаційний тип. Метою його встановлення є проведен­ня політико-правової і/чи соціально-економічної модернізації