Югославія

1. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Утворення Югославської держави має тривалу, склад­ну й драматичну передісторію. Держава Югославія (таку назву вона отримала 1929 р.) утворилася внаслідок об'єд­нання ряду югославських земель. Серед них були як неза­лежні держави — Сербія, Чорногорія, так і землі, що входили до складу Австро-Угорщини, — Хорватія, Боснія й Герцеговина, Словенія та інші. Тривалим був шлях югославських народів до державної незалежності. 28 черв­ня 1389 р. на Косовому Полі полягла армія середньовічної сербської держави, розбита полчищами турецького султана Мурада І. З тих часів на Сербію впала темна ніч чужозем­ного панування. Лише 1878 р., після спустошливих війн із турками, Сербія остаточно набула незалежності. Чорного­рія протягом кількох сторіч відстоювала незалежність у війнах проти Османської імперії й лише після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. зміцнила свою державність. Що ж до Хорватії і Словенії, то вони ще у середні віки втратили самостійність. Хорватію 1102 р. було включено до складу Угорського королівства на засадах особистої унії, а в XVI ст. сама Угорщина потрапила під владу Габсбургів. Водночас до Австрії відійшли землі, де мешкали словенці. Хорвати і словенці входили до складу Австрійської імперії до її розпаду 1918 р.

Перша світова війна виявилася каталізатором історич­них процесів в Австро-Угорщині. Сербія і Чорногорія, що воювали на боці Антанти, в перебігу війни значно зміцнили свій авторитет серед південнослов'янських держав. Біль­шість впливових партій Хорватії, Словенії, Боснії виступа­ли за надання своїм країнам суверенітету або широкої автономії.

З листопада капітулювала Австро-Угорщина. 10 листо­пада було повалено монархію в Австрії, 16 листопада в Угорщині. Імперія Габсбургів припинила своє існування, на її руїнах почали створюватися національні держави. На той час Сербія, навпаки, консолідувала свої сили, а її армія, перейшовши у наступ, розпочала звільнення бать­ківщини, що була окупована до 1915 р. країнами Цент­ральної коаліції. 1 листопада до визволеної столиці Белград вступили сербські війська, що, розвиваючи на­ступ, почали визволяти Воєводину, Чорногорію, рухаю­чись до кордонів Хорватії. На цей час сербський уряд розробив нову програму вирішення південнослов'янського питання, узгодивши її з емігрантським Південнослов'ян­ським комітетом. За Корфською декларацією, підписаною 20 липня 1917 р. головою Ради міністрів Сербії Ніколаю. Пашичем і головою Південнослов'янського комітету Анте Трумбічем (представник Хорватії), передбачалося створен­ня об'єднаної південнослов'янської держави, до складу якої повинні були увійти Сербія, Чорногорія і півден­нослов'янські землі Австро-Угорщини: Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина та інші. Главою держави передбача­лося обрати представника сербської династії Карагеоргієвичей, а саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців. Корфська декларація виходила з принципу дотримання конституційних прав і політичних свобод, повної рівності трьох народів — сербів, хорватів і словенців, визнавала свободу віровизнання: православного (серби і чорногорці), католицького (хорвати, словенці), мусульманського (потуречені серби Боснії). Поряд з Корф­ською декларацією в південнослов'янських землях Австро-Угорщини наприкінці війни існували інші програми вирі­шення південнослов'янського питання, що вирізнялися меншим радикалізмом поглядів. Ще в серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня виникло На­родне віче Хорватії, що стало представницьким органом усіх південнослов'янських земель і отримало функції коор­динаційного центру. Незабаром воно дістало назву Народ­ного віча словенців, хорватів і сербів й 29 жовтня 1918 р. оголосило про розрив зв'язків з Австро-Угорською монар­хією, про утворення незалежної Держави словенців, хорватів і сербів. Проте нова держава виявилася нежиттєздатною. Вона проіснувала лише один місяць і два дні й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Ця держава не отримала офіційного міжнародного визнання. В умовах військових дій, територіальних претензій з боку Італії, що захопила слов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, молода держава змушена була піти на союз із Сербією. Сербія не приховувала планів об'єднати всі південнослов'янські землі під своєю егідою. 1 грудня 1918 р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів і сербів та Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів, хорватів і словенців. До його складу ввійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, части­на Македонії та Чорногорія. Нова держава була конститу­ційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичей, і король мав право разом з парламентом (скупщиною) на законодавчу владу. У полі­тичному, економічному й культурному житті відразу ви­никли складні проблеми, пов'язані з боротьбою між великосербською буржуазією, що прагнула посісти панівне становище в країні, та хорватськими, словенськими сепа­ратистами. Сербська влада виступала за створення центра­лізованої держави і обмеження прав органів влади в націо­нальних районах. Народне віче у Загребі та Народна рада в Любляні припинили своє існування, втратила самостій­ність і Чорногорія. В уряді Королівства провідні позиції займали сербські політики, ряд міністерських постів було віддано хорватам і словенцям, що були прибічниками централізації. Важливу роль відігравали королівський двір і владолюбний регент Олександр, що керував державою замість перестарілого короля Петра Карагеоргієвича. В державному апараті, поліції та армії переважали серби. В економічному плані найбільш розвиненими регіонами бу­ли Словенія і Хорватія, яких не влаштовувала відсутність реальної влади у новій державі. Гострі протиріччя наміти­лися в зовнішньополітичній діяльності. Хорватія традицій­но орієнтувалася на Німеччину, Словенія — на Австрію, Сербія — на Росію, а Боснія на мусульманські країни. Ця орієнтація склалася історично й продовжувала зберігатися в майбутньому. Найгострішими були релігійні суперечнос­ті, що пояснювалися належністю народів Королівства до різних віросповідань. Католиками були хорвати і словенці, серби сповідували православ'я, деякі жителі Боснії — іс­лам. У країні почала складатися взаємна релігійна нетер­пимість народів.

Утворення нової держави на карті Європи було безу­мовно прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіч­чями суперечностей і проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв'язки вже у наші дні.