2. Вторгнення Японії до Центрального Китаю

Загарбання Китаю повинно було, з точки зору япон­ських керівників, відкрити для Японії нові джерела сиро­вини, ринки збуту, можливість використати дешеву робочу силу і створити надійний тил для нападу на Радянський Союз.

У жовтні 1935 р. Японія проголосила свою політику стосовно Китаю. Вона полягала в "трьох позиціях", викла­дених японським міністром закордонних справ Хіротой:

• союз Китаю з Японією для придушення комунізму в Азії;

• відхід Китаю від співробітництва з "варварами" (тоб­то усіх держав, окрім Японії);

— встановлення економічного співробітництва між Японією, Маньчжоу-го і Китаєм.

Цілком очевидно, що наслідування цим принципам означало втрату Китаєм політичної та економічної неза­лежності.

Правлячі кола Японії розраховували на те, що військо­во-технічна відсталість Китаю, слабкість його центрального уряду, якому часто-густо не підкорялися місцеві генерали, забезпечать перемогу за 2-3 місяці.

7 липня 1937 р. Японія розпочала війну проти Китаю. На липень 1937 р. для дій у Китаї японці виділили 12 піхотних дивізій (250-500 тис. солдатів і офіцерів), 1200 літаків, біля 1000 танків і бронемашин, понад 1500 гармат. Від окремих боїв і сутичок японські війська незабаром перейшли до відкритого наступу на міста Бєйпін і Тяньцзінь і оволоділи і ними за короткий час. Водночас із наступом на Півночі * японці розгорнули військові дії у Центральному Китаї, розпочавши 13 серпня 1937 р. наступ на Шанхай. Після захвату Шанхая та Нанкіна у японців утворилися два ізольованих фронти — Північний та Центральний. Після двох "генеральних наступів" їм вдалося об'єднати ці фрон­ти й заволодіти важливими залізничними комунікаціями Китаю. До кінця року японські війська захопили Тянь­цзінь, Пекін, Нанькоу, Шанхай і тогочасну столицю краї­ни Нанкін.

20 лютого 1938 р., виступаючи у рейхстазі, Гітлер за­явив про визнання Німеччиною маріонеткової держави Маньчжоу-го і схвалив дії японських військ у Китаї. В квітні 1938 р. гітлерівський уряд припинив продаж зброї Китаю, а після цього відкликав своїх військових радників. Продовження агресії Японії завдало серйозних збитків інтересам західних країн, передусім США і Великій Брита­нії. Було цілком очевидно, що японська буржуазія піде тепер на швидке витіснення британських і американських конкурентів з китайського ринку. Однак якогось ефектив­ного опору Японії західні країни не чинили. Більше того, побоюючись конфронтації з Японією і всупереч закону про нейтралітет, США продавали агресорові стратегічну сировину.

3. Вісь Берлін—Рим—Токіо

Ускладненню обстановки у світі сприяло й сформуван­ня блоку агресивних держав. Доброзичлива позиція Німеч­чини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанії призвели до зближення позицій сторін. 21 жовтня 1936 р. до Берліна прибув міністр закордонних справ Італії Г. Чіано, де він був прийнятий одним із лідерів нацистів Нейратом. 23 жовт­ня вони поставили свої підписи під конфіденційним про­токолом, що був першим офіційним актом встановлення німецько-італійського союзу. Згідно з протоколом, Німеч­чина визнавала загарбання Італією Ефіопії. У відповідь на це італійський уряд зобов'язався провадити у Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її "зусилля на придбання колоній". Обидві сторони домови­лися поширювати воєнну допомогу путчистам в Іспанії, погоджувати політику щодо Великої Британії та Франції, розділити сфери впливу на Балканах і в Дунайському басейні. В протоколі містилися твердження "про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі". На прийомі у Гітлера Г. Чіано був поінформований про те, що Німеччи­на прагне зближення з Японією, фюрер радив італійському урядові визнати маріонетковий уряд Маньчжоу-го. З цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало на­зву вісь "Берлін—Рим", а їхні учасники — "держави вісі". В своєму виступі 1 листопада 1936 р. Муссоліні говорив про "вертикаль Берлін-Рим", подібну вісі, навколо якої повин­ні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. у Берліні було підписано німець­ко-японську "Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу" і додатковий протокол. У документах містилися міркуван­ня про підривну діяльність Комінтерну, що загрожує не лише "спокою, суспільному добробуту й соціальному ладу", але й "миру в усьому світі". Сторони, що домовляються, зобов'язалися протягом 5 років "підтримувати співробіт­ництво в справі обміну інформацією про діяльність Комін­терну" і "вживати суворих заходів проти осіб, які прямо або побічно, всередині країни або за кордоном перебувають на службі Комінтерну". Водночас у Берліні було підписано німецько-японську "Додаткову секретну військову угоду". У ній обидві сторони зобов'язалися "не вживати ніяких заходів", що могли б сприяти полегшенню становища СРСР в разі його "неспровокованого" нападу на Німеччину або Японію, а також "без взаємної згоди" не укладати із СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. Таким чином виник "Антикомінтернівський пакт". Він стимулював посилення агресивності Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. великомасштабну війну проти Китаю.

Восени 1937 р. посилилася дипломатична активність Італії, що домагалася вступу до "Антикомінтернівського пакту" не як другорядний член, а як "перша велика держа­ва, що усвідомила загрозу більшовизму". Цю вимогу було задовільнено. 6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося під­писання протоколу про приєднання Італії до "Антикомін­тернівського пакту". Виникло об'єднання трьох агресивних держав, що дістало назву "вісь Берлін—Рим—Токіо". Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил всередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Вели­кої Британії та Франції. За день Г. Чіано писав у своєму щоденнику: "Три нації зобов'язалися піти одним і тим же шляхом, що, певно, приведе їх до війни, до неминучої війни".

Так завершився перший етап формування агресивного блоку. 1939 р. вони підписали договір про військовий союз — так званий "Сталевий пакт".