Країни африки

1. Національно-визвольний рух в Північній Африці

До найбільш великих країн Північної Африки нале­жать Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет. До особливої історико-географічної групи входять країни Магріба (так зветься західна частина арабсько-ісламського світу) — Ма­рокко, Алжир, Туніс. Переживши бурхливу епоху заво­ювань і війн, етнічного змішування, міграцій і асиміляцій, країни Північної Африки стали об'єктом прискіпливої уваги Великої Британії та Франції напр. XIX — на поч. XX ст.

Після закінчення Першої світової війни у Марокко розпочався період швидкого промислового розвитку й екс­плуатації природних ресурсів: видобувалися й експортува­лися фосфорити, метали (марганець, мідь, свинець, цинк, кобальт, залізо), вирощувалися цитрусові, заготовлялася пробкова кора. Іноземні, здебільшого французькі, компа­нії вкладали у промислове освоєння Марокко величезні капітали, будували залізниці, розвивали енергетику і тор­гівлю. Біля мільйона гектарів родючої землі було надано французьким колоністам для ведення фермерського госпо­дарства із застосуванням найманої праці. З 1912 р. Марок­ко стала французьким протекторатом, за винятком порту Танжеру, що належав Іспанії.

Наприкінці Першої світової війни більша частина те­риторії Марокко не була ще фактично захоплена колоніс­тами. Саме на нескореній території виник рух волелюбних племен за збереження незалежності своєї батьківщини. 1920 р. Іспанія зробила спробу захопити гірську область Ріф, багату на корисні копалини. Тривала й жорстока боротьба закінчилася проголошенням (1921 р.) республіки Ріф, що героїчно відстоювала свою незалежність. Цими подіями була дуже стурбована Франція, що ввела свої війська до житниці області Ріф — долини ріки Уергі. У вересні 1925 р. розпочався об'єднаний франко-іспанський наступ. Ріфи чинили героїчний опір, але сили були занадто нерівні. У травні 1926 р. Ріфська республіка зазнала поразки.

У роки Першої світової війни Франція насильницьки мобілізувала корінне населення Алжиру до армії, викорис­товуючи його на тилових роботах. Серйозні заворушення, спричинені цим свавіллям і посиленим викачуванням мі­неральної сировини, продовольства, змусили французький уряд видати 1919 р. декрет, що скасував різницю між французами і алжирцями у відношенні до стягнення по­датків. Деякі категорії алжирців наділялися виборчими правами. Проте рівноправності так і не було досягнуто: араби і бербери, як і раніше, іменувались "підданими", а францу­зи, що проживали в Алжирі, громадянами Франції. Расова дискримінація яскраво виявлялася при прийнятті на робо­ту. Ані алжирські підприємці, ані інтелігенція, ані молодь не були задовільнені цим декретом і посиленням коло­ніального гніту. Емір Халід, онук алжирського народного героя Аба аль-Кадіра, 1920 р. заснував політичну партію "Молодий алжирець", що вимагала рівноправності алжирців і французів, знищення расової дискримінації, представ­ництва корінного населення Алжиру в парламенті Франції. Колоніальне гноблення викликало опір алжирців, серед яких користувалася впливом Федерація обраних мусуль­ман, створена 1927 р., а також Союз алжирських улемів, що боролися за розвиток національної культури і мови.

1926 р. було утворено впливову політичну організацію "Північноафриканська зірка", що висунула 1933 р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. 30-ті роки дали поштовх політичній активності серед алжирців, чому сприяла зок­рема й зміна національного складу робітничого класу Ал­жиру (якщо у 1911 р. європейці у ньому переважали, то тепер картина була зовсім іншою — алжирців було вдвічі більше). З приходом до влади у Франції в 1936 р. уряду Народного фронту корінному населенню Алжиру було надано деякі демократичні свободи. В червні 1936 р. у Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, що заявив про підтримку Народного фронту і проголосив Національну Хартію, яка вимагала рівноправності алжирців. 1938-1939 рр. визначилися активізацією антифашистського руху, спря­мованого проти зазіхань Гітлера і Муссоліні на Північну Африку.