2. Комінтерн

За цих умов більшовики на чолі з Леніним вирішили створити новий, революційний Інтернаціонал. Ця робота розпочалася зразу після завершення Першої світової війни.

Велику підготовчу роботу із створення Інтернаціоналу провела РКП(б). 1918 р. у Петрограді було скликано нара­ду, на якій обговорювалися деякі організаційні питання, зокрема про принципи добору учасників — засновників Комінтерну. Важливо було врахувати, чи погоджується партія вести боротьбу зі своїм урядом за припинення війни, а також чи визнає вона радянську владу в Росії. 2 березня 1919 р. у Кремлі розпочала роботу міжнародна комуністична конференція. 4 березня вона конституюва­лась у перший (установчий) конгрес Комінтерну. На пер­шому конгресі було представлено 52 делегати від 32 організацій (21 країна). Конгрес завершився 6 березня прий­няттям "Маніфесту Комінтерну до пролетарів світу", свого роду програмної платформи, в якій зазначалася мета орга­нізації й створення Виконкому Комінтерну на чолі з Г. Зі­нов'євим. За життя Леніна відбулися Другий, Третій та Четвертий конгреси Комінтерну. На Другому конгресі бу­ло прийнято Статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Серед умов, за яких можна було вступити до Комінтерну, — підтримка Радянської Росії, визнання необхідності соціа­лістичної революції і диктатури пролетаріату. Статут і 21 умова вступу до Комінтерну передбачали, що Комін­терн буде суворо централізованою організацією, тобто єди­ною всесвітньою комуністичною партією, національні компартії називалися секціями. Про демократизм у роботі Комінтерну в цілому говорити не доводиться. Комінтерн фінансував діяльність зарубіжних компартій, їхні цент­ральні органи, функціонерів тощо.

Стрижнем теоретичної діяльності Комінтерну, його стратегії й тактики була концепція світової пролетарської революції. Коли ж розрахунки на її швидку перемогу не виправдались, відбувся спад пролетарської боротьби. На III конгресі Комінтерну (червень—липень 1921 р.) тактику революційних закликів було замінено тактикою завоюван­ня комуністами більшості робітничого класу, широких верств трудящих. Зрештою вона знайшла вираження у проведенні спільної із соціал-демократією політики єди­ного робітничого фронту. Остаточно цю тактику сформу­лював IV конгрес Комінтерну (листопад—грудень 1922 р.), який висунув гасла робітничого і робітничо-селянського уряду як альтернативу буржуазному уряду. Висхідними в діяльності такого уряду мали стати співпраця і взаємодія пролетарських і демократичних організацій.

На наступних конгресах Комінтерну було припущено надзвичайно серйозних помилок, що призвели до розколу робітничого руху. На V конгресі (червень—липень 1924 р.) Г. Зінов'єв і Й. Сталін заявили, що вступ капіталістичних країн у стадію стабілізації можна розцінювати як новий крок до загибелі цього ладу, тому пролетаріат повинен посилити революційні виступи. У зв'язку з цим на VI кон­гресі Комінтерну (липень—вересень 1928 р.) було висунуто вимогу зосередити головний удар проти буржуазії і соціал-демократії. Остання розглядалася Комінтерном як різновид фашизму. Соціал-демократія і фашизм — близнюки-браття, вважав Сталін. Ця формула відкинула соціал-демократичні партії, за якими йшла переважна більшість європейського робітничого класу, у табір ворогів, з котрими треба вести непримиренну боротьбу. Помилкова позиція Комінтерну призвела до розколу в робітничому класі й сприяла прихо­ду нацистів до влади у Німеччині.

Лише у 30-х роках відбуваються зміни в стратегії й тактиці Комінтерну. На VII конгресі (липень—серпень 1935 р.) було прийнято рішення про створення єдиного народного фронту в боротьбі з фашизмом. У колоніальних і залежних країнах необхідно було створити єдиний націо­нальний фронт. Велику роль у розробці і втіленні в життя цього курсу відіграв керівник західноєвропейського бюро Комінтерну Г. Димитров.

Отже, з початку 20-х років у робітничому русі існували дві впливові організації — Соціалістичний робітничий Ін­тернаціонал і Комінтерн. Обидві прагнули соціалізму, але перша — шляхом реформ, а друга — шляхом встановлення диктатури пролетаріату.