16. Індустріалізація

У 20-ті роки Радянська Росія продовжувала відставати в промисловому розвитку від країн Заходу. Назріла необхід­ність створення потужної важкої промисловості й техніко-технологічної перебудови всього народного господарства. Голова Раднаркому О.Риков виступав за збалансований розвиток сільського господарства і промисловості. Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації, що передбача­ло високі темпи розвитку промисловості у найкоротший термін за рахунок сільського господарства. Більшість ке­рівництва підтримала Рикова, але вже з 1928 р. Сталін розпочав політику надзвичайних заходів щодо селянства й прискорених темпів розвитку індустріалізації.

У грудні 1927 р. XV з'їзд РКП(б) проголосив курс на прискорення індустріалізації. За розробленим і затвердже­ним 1929 р. першим п'ятирічним планом обсяг промисло­вого виробництва протягом трьох років мав зрости на 37,7%. Перехід до індустріалізації відбувався водночас із запровадженням нового господарського механізму, цілком протилежного ринковій економіці, що полягав у адмініст­ративно-командних методах керівництва та директивному плануванні.

З початку І п'ятирічки керівництво СРСР розпочало пошуки нових засобів інтенсифікації праці робітників, насамперед шляхом організації масового виробничого зма­гання. Ударну працю керівництво бажало перетворити на норму. ЦК ВКП (б) 9 травня 1929 р. прийняв постанову "Про соціалістичне змагання заводів і фабрик".

Одним із показників затвердження командно-адмініс­тративної системи в народному господарстві була його надцентралізація, що особливо було помітно в управлінні. Промисловість союзних республік перейшла у підпорядку­вання Москви, а самі республіки виявилися фактично позбавлені самостійності. Справжня картина розвитку країни ретельно приховувалася. За підсумками І п'яти­річки політбюро своїм рішенням від 1 лютого 1933 р. заборонило всім відомствам публікувати будь-які цифрові дані. Країні запропонували версію Сталіна: п'ятирічку ви­конано за 4 роки й 3 місяці, а важка промисловість досягла рівня 108%. Нові виробництва, інфляція, підвищення цін сприяли збільшенню "валу", однак темпи розвитку про­мисловості впали з 23,7% в 1928 р. до 5% в 1933 р.

Разом з тим країна зробила великий крок уперед. Було введено до ладу гіганти промисловості: Дніпрогес, Туркестансько-Сибірську залізницю (Турксіб), тракторні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в Магніто­горську й Кузнецьку, "Запоріжсталь" та ін. Проте планові показники п'ятирічки не було виконано практично за всіма напрямками. II п'ятирічка, розрахована на 1933-1937 рр., продовжувала суперечливі тенденції попередніх років. У директивних планах особлива увага приділялася створенню новітньої технічної бази, завершенню будів­ництва й освоюванню нових підприємств. На Україні пе­редбачалося ввести до дії гіганти чорної металургії — "Запоріжсталь", "Азовсталь", "Криворіжсталь", великі ма­шинобудівні заводи — Новокраматорський, Харківський турбогенераторний, Луганський паровозобудівний та ін. Всі вони були введені до дії. Приріст промислової продук­ції намічався 16,5% щорічно. План передбачав програму соціальних перетворень: остаточне витіснення капіталіс­тичних елементів і ліквідацію поділу на класи, тобто фак­тично це було продовженням військово-комуністичного штурму.

II п'ятирічка була важливим етапом індустріалізації. За 1933-1937 рр. було введено до дії 4500 підприємств, досить швидко розвивалися легка й харчова галузі промисловості. Як і раніше, сталінське керівництво фальсифікувало підсум­ки розвитку країни в 1933-1937 рр. Проаналізувавши 46 найважливіших показників II п'ятирічки, дослідники ді­йшли висновку, що тільки по десяти з них завдання було виконано. Рівень фактичного виконання плану не переви­щував 70-77%. Держава дедалі частіше використовувала ін­струменти примусу щодо своїх громадян. Згідно із законом від 15 листопада 1932 р. неявка на роботу без поважних причин передбачала негайне звільнення. Спеціальна поста­нова уряду від 28 грудня 1938 р. дозволяла звільняти з роботи за 20-хвилинне спізнення. Указом від 26 червня 1940 р. встановлювався 8-годинний робочий день при семиденному робочому тижні; самовільне залишення підприємства кара­лося позбавленням волі до 4 місяців, прогул — до 6 місяців. Випуск неякісної продукції за указом від 10 липня 1940 р. класифікувався як прояв шкідництва. Такими засобами фор­мувалася дисципліна в країні та на виробництві.