1. Ліквідація чехословацької держави

Друга республіка — так стали називати залишки чехо­словацької держави — в економічному й політичному від­ношеннях виявилася залежною від гітлерівської Німеччини. Населення втратило довіру до керівників колишніх політич­них партій. Президент Бенеш залишив свій пост і емігрував до Англії, його місце посів колишній великий австрійський чиновник Е. Гаха. Чеські політичні партії припинили існу­вання. Була створена єдина партія фашистського гатунку "Національна єдність", лідер якої — Р. Беран — став на чолі нового уряду. Уряду Другої республіки не вдалося зберегти єдність країни.

У жовтні 1938 р. у Словакії було створено автономний уряд на чолі з католицьким священиком І. Тісо. Водночас проголосила автономію й Закарпатська Україна. Незва­жаючи на активну протидію празького уряду, 14 березня 1939 р. словацький сейм проголосив незалежність Словzкії. 23 березня було підписано договір, за яким Німеччина брала на себе "охорону незалежності та інтегральності Словаки", що перетворювало її на сателіта гітлерівців. 15 березня 1939 р. проголосила незалежність і Закарпат­ська Україна, але до її території, за згодою Гітлера, вдерли­ся угорські війська.

За таких обставин Гітлер викликав Гаху і зажадав підписання акта про ліквідацію республіки та передання долі чеського народу до рук Німеччини, погрожуючи в разі відмови наразити на бомбардування Прагу. 15 березня Гаха виконав волю фюрера і, всупереч конституції, ліквідував державну незалежність країни. Того ж дня частини вермах­ту вторглися на територію Другої республіки, що припини­ла своє існування. Гітлерівці оголосили окуповані землі "протекторатом Богемія та Моравія". Уряди Британії і Франції обмежилися формальними протестами проти по­рушення Мюнхенської угоди. Так було ліквідовано чехо­словацьку державу.

2. Німецькі претензії до Литви і Польщі

Через тиждень після окупації Чехії та Моравії німецькі війська зайняли Мемельську область (нині Клайпеда), від­торгнувши її від Литви. За Версальським договором Мемельська область підлягала управлінню Лігою Націй, але в січні 1923 р. була приєднана до Литви. Це було єдиним місцем виходу Литви до моря, і тому Мемель користувався широкою місцевою автономією. Тут проживала значна німецька меншина (в самому місті — більшість), і завдяки підтримці Берліна сам Мемель перетворився на оплот₃ нацизму. Ті нацисти, що виступали за об'єднання з Рей­хом, мали більшість у місцевих органах влади.

21 березня 1939 р. Німеччина оголосила Литві ульти­матум про передачу міста і порту Мемеля, а 22-го було підписано відповідний пакт.

Загарбання Німеччиною Чехословаччини та Мемельської області призвели до того, що Польща виявилася з трьох боків охоплена військами агресора. Окупацією Че­хословаччини, говорив пізніше Гітлер своїм генералам, "було створено основу для дій проти Польщі".

21 березня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччи­ни Ріббентроп у бесіді з польським послом знов висунув вимоги щодо Гданська (Данціга), а також права на будів­ництво екстериторіальної залізниці та автостради, що з'єд­нали б Німеччину зі Східною Пруссією. Коли польський уряд відхилив ці претензії, з ситуації вирішив скористатися Гітлер, який лише шукав приводу, щоб позбутися німець­ко-польського пакту про ненапад та отримати щодо Поль­щі свободу дій.

Велика Британія і Франція, стурбовані зростанням агресивності Німеччини на Сході, зробили заяву про на­дання Польщі гарантій для захисту її незалежності. Західні країни прагнули зміцнити свої стратегічні позиції в Цент­ральній Європі, утримати свій вплив у Польщі, інших країнах регіону, змусити Німеччину рахуватися із собою як з реальною силою, нейтралізувати схвильовану громад­ськість, яка вимагала відставки "вмиротворювачів".

З квітня було визначено термін готовності німецьких збройних сил до нападу на Польщу — 1 вересня 1939 р. 11 квітня Гітлер підписав "Директиву про єдину підготовку вермахту до війни 1939-1940 років", спеціальний розділ якої передбачав великомасштабну підготовку війни проти Польщі — операцію "Вайс". З цього документа випливало, що керівники Німеччини ще в квітні 1939 р. твердо вирі­шили розгромити Польщу. Загарбання цієї країни розгля­далося як необхідна передумова вирішальної сутички з Великою Британією і Францією, як засіб створення плац­дарму для майбутнього походу на схід. Враховувалася при цьому і ймовірна реакція з боку західних держав на агресію проти Польщі, В директиві, зокрема, зазначалося: "З огляду подій у Франції, що наближаються до критичної точки розвитку, й зумовленої цим стриманості Англії, сприятли­ва для вирішення польського питання обстановка може виникнути в недалекому майбутньому".

Гучномовні заяви про захист незалежності Польщі та інших країн сприймалися в Берліні лише як блеф. На­справді у Британії та Франції не було іншого виходу, як цього разу повною мірою виконати свої обіцянки гарантій: дипломатичні поразки у Східній Азії, Ефіопії, Іспанії, Австрії, Мюнхені, Чехословаччині підірвали престиж цих країн, нове зрадництво остаточно позбавило б їх політич­ного кредиту, посилило Німеччину і призвело до втрати довіри їхніх власних народів. У серпні 1939 р., незадовго перед війною, британські та французькі дипломати з пов­ною відповідальністю говорили про готовність своїх країн надати воєнну підтримку Польщі в разі агресії проти неї Німеччини.

Однак у Берліні до останніх днів розраховували на невтручання західних держав у разі війни з Польщею; у Лондоні і Парижі — на можливість домовитися з Німеччи­ною, віддавши їй лише Данціг і "коридор"; у Москві виходили з ймовірності змови між державами вісі й захід­ними демократіями, як це було в Мюнхені. Фактично ж Німеччина не бажала приставати на англійські умови, а Британія й Франція не могли не виступити на захист Польщі. Війна стала неминучою.