Антивоєнний і національно-визвольний рухи, їхні форми і методи боротьби

Антивоєнний рух — багатомільйонний рух широких народних мас усіх континентів, тривалий і впливовий чин­ник громадського життя, потужна противага агресивній, загарбницькій політиці. Його головна мета — запобігання війні. Зростаюча масовість, широта соціального складу, приплив дедалі нових сил, розширення інтернаціональної взаємодії становили характерну особливість антивоєнного руху в 20-30-ті рр. В антивоєнному русі брали участь представники інтелігенції, члени профспілок, кооператори, соціалісти, соціал-демократи, республіканці, ліберали, кому­ністи — представники усіх верств населення.

Розуміння взаємозв'язку між фашизмом і війною деда­лі глибше проникало до свідомості миролюбної громад­ськості, спонукало її згуртовувати свої сили. Антивоєнний рух поступово відходив від пацифізму 20-х років, набував більш дієвого політичного характеру. В багатьох країнах у роки кризи проходили великі політичні кампанії протесту проти фашизму і війни. 1932 р. з ініціативи відомих фран­цузьких письменників і громадських діячів А. Барбюса і Р. Роллана було скликано Міжнародний антивоєнний кон­грес. У роботі конгресу, що відбувався в Амстердамі, брали участь представники всіх європейських країн, а також США і ряду країн Сходу. На конгресі було створено Всесвітній комітет боротьби за мир, що координував діяль­ність національних комітетів.

Незважаючи на широкий розмах антивоєнного руху, треба відзначити, що він розвивався головним чином на громадському або партійному рівнях, тоді як офіційна дер­жавна політика західних держав не зробила важливих кроків убік запобігання загрозі війни. В самому антивоєнному русі існувало занадто багато ідеологічних негараздів, що заслони­ли головну мету діяльності борців за мир.

Молодіжний рух. На початку 30-х років активізувалася антивоєнна і антифашистська боротьба молоді. В ряді країн (у Франції, Болгарії) створювалися загальні асоціації демократичної молоді, молодіжні органи Народного фрон­ту, у яких молодіжні спілки, зберігаючи організаційну самостійність, співпрацювали на основі угод з актуальних питань боротьби за права молоді, проти реакції й фашизму.

Важливими подіями у житті антифашистської молоді стали Міжнародний юнацький конгрес (Париж, вересень 1933 р.), Всесвітній студентський конгрес (Брюссель, вересень 1934 р.), 1-й Всесвітній молодіжний антивоєнний конгрес (Женева, серпень—вересень 1936 р.), 2-й Всесвітній кон­грес молоді за мир (США, Вассар-коледж, серпень 1938 р.). Під час національно-визвольної війни іспанського народу проти фашизму майже 40 тис. молодих інтернаціоналістів взяли участь у захисті Іспанської республіки. Вони пред­ставляли своїх перевесників із 50 країн світу.

Загалом молодіжний рух повною мірою відбивав тен­денції політичної боротьби й громадського розвитку між­воєнного періоду.

Жіночий рух — складник загальнодемократичного руху, боротьба жінок за рівність прав з чоловіками в економіч­ній, суспільно-політичній і культурній галузях, а також їхня участь у загальнополітичній боротьбі.

1919 р. було засновано найбільшу міжнародну органі­зацію — Міжнародну Лігу жінок за мир і волю, яку очолила відома американська громадська діячка Дж. Адаме.

Фашистська небезпека призвела до зародження демо­кратичного антифашистського жіночого руху, що став час­тиною руху єдиного антифашистського фронту. Жінки становили значну силу в єдиному антифашистському фронті у Франції, Іспанії, робили великий внесок у бо­ротьбу китайського народу проти японських загарбників. У серпні 1934 р. у Парижі з ініціативи групи передових жінок низки країн відбувся Всесвітній Конгрес жінок про­ти війни і фашизму. 1096 делегатів конгресу представляли Францію, Велику Британію, США, СРСР, Іспанію, Бель­гію, Швецію, Болгарію, Індокитай та інші країни. На конгресі виступали І. Блюм, Е. Стасова, Д. Ібаррурі. Було створено Всесвітній комітет проти війни і фашизму. В травні 1938 р. відбулася антивоєнна Міжнародна жіноча конференція у Марселі. Загалом, однак, демократичний жіночий рух напередодні Другої світової війни широкого розвитку не набув: не було створено національні демокра­тичні жіночі організації, міжнародні організації працювали не на постійній основі.

Національно-визвольний рух — це боротьба народів за національну незалежність, економічну самостійність, ду­ховне звільнення і соціальний прогрес. Ареною національ­но-визвольного руху в першій половині XX ст. стають колонії, напівколонії, залежні території. Дуже складним і строкатим був соціальний склад учас­ників національно-визвольного руху. Очолювала його як зазвичай патріотично налаштована буржуазія, котра висту­пала за політичну й економічну самостійність своїх країн. До неї приєднувалися національно орієнтовані офіцерство та інтелігенція. Масову базу антиколоніальної боротьби становили селянство, ремісники, торговці, дрібні підпри­ємці, робітники, службовці. Величезну роль у визвольній боротьбі відігравала релігія (іслам у Південно-Західній Азії, індуїзм в Індії та ін.), що була з'єднувальною силою в боротьбі проти метрополій Заходу. В окремих країнах утво­рювався патріотичний, антиколоніальний фронт, що об'єднував прогресивні сили нації в боротьбі за звільнен­ня. І чим це об'єднання було міцнішим, тим більшими були успіхи в національно-визвольному русі.

Національно-визвольна революція — революція, що ви­пливає з національно-визвольного руху і спрямована на знищення іноземного панування й завоювання національ­ної незалежності, ліквідацію національно-колоніального гніту та експлуатації, реалізацію нацією її права на само­визначення, на створення національної держави. Для на­ціонально-визвольної революції характерні консолідація нації, усіх її прогресивних сил в боротьбі за звільнення. Ця революція гостро підіймає соціально-економічні проблеми в державі, загострює внутрішньодержавні соціальні кон­флікти. Національно-визвольні революції, як правило, призводять до глибоких реформ, прийняття нових конститу­цій, формування нової влади. Такі революції в найвираз­нішій формі відбувались у Туреччині, Ірані.

Національно-визвольна війна — війна, спрямована на досягнення національної незалежності, суверенітету в бо­ротьбі проти агресорів. Національно-визвольна війна, як правило, ведеться на великий території, із залученням значних збройних сил на тривалий час.

У ході війни вирішуються великі соціально-економічні й політичні завдання. Прикладом може бути національно-визвольна війна китайського народу проти японських за­гарбників 1937-1945 рр. Вона почалася у відповідь на вторгнення військ мілітаристської Японії до Китаю з ме­тою завоювань всього Китаю й перетворення його на колонію. В перебігу цієї війни мало місце гостре політичне й військове протистояння двох основних політичних сил Китаю: компартії та Гоміньдану. Внаслідок капітуляції Японії в Другій світовій війні та перемог, здобутих китайським народом у визвольній війні, Китай набув політичної і державної незалежності.

Національно-визвольне повстання, рух — велика націо­нально-визвольна акція, що відбувається за будь-якого критичного моменту. Прикладом може бути "рух 4 травня" 1919 р. у Китаї, де на шляху подальшого розвитку націо­нального капіталу стояли західні монополії. Студенти про­тестували проти рішення Паризької мирної конференції про передачу Японії колишніх німецьких володінь у Китаї (провінція Шаньдун). У русі, що набув загальнонаціональ­ного характеру, брали участь десятки тисяч ремісників, представників інтелігенції. Рух мав яскраво виражений політичний характер.

Ненасильницькі засоби боротьби були широко розпов­сюджені в Індії. Лідер ІНК Мохандас Ганді не був револю­ціонером і не вважав насильство неминучим супутником політичної боротьби. На його думку, за праве діло треба боротися силою правди й любові. Тактика ненасильниць­ких дій, окрім мітингів і демонстрацій, включала і бойкот: відмову від посад, відмову купувати англійські товари, ухилення від виборів, — і, як крайній засіб, несплату податків. Перша кампанія громадянської непокори була проведена Ганді у загальноіндійському масштабі в 1920-1921 рр. Вона стала першим масовим антиколоніальним виступом, що залучив до Національного Конгресу міль­йони прибічників. Такі кампанії проводилися в 1930 і 1932 рр.

Індійців наслідували африканці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність.

Незалежно від типів і форм національно-визвольний рух був значним явищем у першій половині XX ст. і великою мірою змінив політичне, економічне й духовне життя народів.

Запитання і завдання

1. Що ви розумієте під терміном "антивоєнний рух"?

2. Поясніть, у чому специфіка і особливості антивоєнного молодіжного руху міжвоєнного часу.

3. Який вплив справляв жіночий демократичний рух у між­ воєнний період?

4. Чому національно-визвольний рух активізується після Першої світової війни?

5. Хто був його учасником, які були їхні цілі та завдання?

6. Схарактеризуйте різні типи національно-визвольних рухів.

7. Що ви думаєте про тактику ненасильницьких дій?

Документи і матеріали