1. Конституція Єгипту 19 квітня 1923 року і

Конституція Єгипту 22 жовтня 1930 року (витяги)

"Стаття 1. Єгипет — держава суверенна, вільна й незалежна. Його суверенітет неподільний і невідчужуваний. Його правління — спадкова монархія; воно має представниць­ку форму.

Стаття 4. Особиста свобода забезпечується.

Стаття 14. Свобода думок забезпечується.

Стаття 15. Друк вільний в означених законом межах. Попередня цензура забороняється.

Стаття 24. Законодавча влада здійснюється королем спільно із сенатом і палатою депутатів.

Стаття 29. Виконавча влада належить королю за умов, що встановлені нинішньою Конституцією.

Стаття 34. Король затверджує і оприлюднює закони.

Стаття 38. Король має право розпускати палату депу­татів.

Стаття 60. Акти короля, що стосуються державних справ, є дійсними лише у тому випадку, якщо вони скріплені головою ради міністрів і відповідними міністрами.

Стаття 73. Парламент складається з двох палат — сенату і палати депутатів".

Запитання до документа

1. На підставі даних статей проаналізуйте політичний устрій Єгипту.

Запам'ятайте дати;

• 1920р — заснування партії "Молодий алжирець".

• 1921 р, — проголошення республіки Ріф

• 1922 р — Велика Британія визнала незалежність Єгипту.

• 1923 р. — створення Африканського Національного Конгресу (АНК).

• травень 1926 р. — Ріфська республіка зазнала поразки.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні

Латинською Америкою ми називаємо ту частину Пів­нічної, Центральної і Південної Америки, що лежить на південь від кордону СІЛА. Ця частина Америки стала об'єктом колонізації з боку Іспанії та Португалії: іспанська та португальська мови, що виникли на основі давньої латині, почали домінувати на цій території, що дало підставу називати її Латинською Америкою, на відміну від англо­мовної Північної Америки. Особливості колонізації Ла­тинської Америки полягали у тому, що з Іспанії та Португалії до Америки їхало здебільшого дворянство, яке отримувало там величезні земельні наділи, але з презир­ством ставилося до праці. Працювати повинні були місцеві жителі — індійці або привезені з Африки негри — раби. Так склався своєрідний уклад життя Латинської Америки, центром якого стали великі земельні володіння, латифун­дії, а їхніми господарями — нащадки іспанських дворян, що переселилися й використовували працю безземельних селян — пеонів, індійців та, переважно, негрів-рабів. Про­цеси міжрасового зміщення призвели до появи великої кількості мулатів (нащадків білих і негрів) і метисів (на­щадків білих та індійців), що на початку XX ст. становили більшість населення Латинської Америки. На межі 20-х років у країнах Латинської Америки проживало біля 5,4% населення земної кулі (95 млн.).

Незалежні латиноамериканські держави утворилися ще на початку XIX ст. Тут утвердилась республіканська форма правління. Конституції країн регіону створено, як прави­ло, на зразок конституції СІЛА. Законодавча влада нале­жить зазвичай Національному конгресу, що складається з двох палат: сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент, що обирається загальним голо­суванням. Однак парламентаризм і демократія багато в чому залишилися формальними. Будь-яке реальне поши­рення прав і свобод погрожувало існуванню латифундій. Влада в цих республіках належала, як правило, різноманіт­ним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль в житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, що зазви­чай походили з середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка часто-густо визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила у влади того або іншого каудільо.