1. Національно-визвольний рух в Індокитаї, Бірмі та Індонезії

Історична доля країн Південно-Східної Азії, незважаючи на різницю в умовах і рівні життя місцевого населення, у ступені економічного розвитку, була у деякому розумінні загальною, однотипною: усі вони дуже рано почали перетво­рюватися на колонії, стали об'єктами жорстокої політичної боротьби, внутрішніх негараздів, колоніальної експансії. Ба­гаті ресурси, джерелом яких була щедра природа, ставилися на службу колонізаторам! Дешева праця місцевого населен­ня, заснована як на традиційних, так і на плантаційних формах примусового її використання, гарантувала європей­ським колонізаторам високі прибутки. Ці країни належали різним метрополіям. В Індонезії панували голландці, Бірма належала Великій Британії, найбільш великі колонії Індоки­таю (Камбоджа, В'єтнам, Лаос) контролювала Франція. Пе­ріод між Першою і Другою світовими війнами був часом активної боротьби народів цих країн за незалежність.

В Індонезії у 1918 р. голландська колоніальна влада відкрила Фолькдрад (Народну раду), де чисельно перева­жали європейці й половина членів призначалася генерал-губернатором, котрий розраховував скерувати національ­но-визвольний рух у парламентське русло.

Страйкова боротьба у цей період досягла значного розмаху3919 р. виник профспілковий центр, що об'єднав, більшість профспілок і зібрав 1920 р. свій перший конгрес. 1920 р. було засновано Комуністичну партію Індонезії, що перебувала на платформі радикальних засобів політичної боротьби.

Поряд з лівими, релігійними партіями й організаціями на зламі 20-30-х рр. - з'явилися партії національно-демократич­ного спрямування, насамперед Національна партія на чолі з Сукарно, що виникла 1927 р. на базі Загального дослідного клубу в Бандуні. Переслідувана й змушена реорганізуватися та змінювати назву (з 1931 р. — Партія Індонезії — Партіндо), ця партія в середині 30-х років висунула низку вимог націо­нально-демократичного характеру, що відверто протистояли колоніально-капіталістичній структурі:

• створення суспільства без класів і капіталізму;

• незалежність з урахуванням національних інтересів і з повагою до інтересів інших народів;

• захист інтересів робітників і землевласників.

Пошуки власного шляху змусили Сукарно запозичити дещо з ідей марксистського соціалізму й поєднати ці ідеї з традиційними для східного суспільства уявленнями про загальну рівність і справедливість. Об'єктивно ідеї Сукарно і програма його партії виказували опір традиційній індоне­зійській структурі, що сторіччями трансформувалася коло­нізаторами, але великою мірою ще зберегла свої основи капіталізму колоніального типу, символу чужоземного пригнічення. За свою політичну діяльність Сукарно неод­норазово переслідувався, був ув'язнений.

Ситуація в країні вимагала об'єднання всіх антиколо­ніальних сил. 1937 р. виник Індонезійський політичний союз (ГАЛІ), що представляв широкий національний фронт. За умов загрози японської агресії ГАЛІ, від­стоюючи національні інтереси, вимагаючи у першу чергу самоврядування і демократії, готовий був співпрацювати з голландською владою проти фашизму. Країна перебувала на порозі суворих випробувань.

Бірма спочатку входила до Британської Індії (англій­ський верховний комісар підкорявся безпосередньо віце-королю Індії), але згодом почала набувати для англійців самостійного значення. У роки Першої світової війни Бірма виявилася важливим джерелом постачання страте­гічних матеріалів (третина світового видобутку вольфраму, свинець, олово, срібло), не кажучи вже про рис.

30-ті роки XX ст. були часом піднесення суспільно-політичного руху в Бірмі. На нафтопромислах, у транспорт­ників, текстильників формувалися профспілки, проходили страйки і демонстрації. Було створено Всебірманську се­лянську організацію. Однак головним? серед усіх цих рухів став рух такінів — Добама асіаїтон (Всебірманська націо­нальна ліга). Утворений ще 1930 р. радикально спрямова­ними студентами, цей рух, члени якого демонстративно називали один одного словом "такій" (пан), що у ті роки вживалося лише при звертанні до англійців (аналог індій­ського "сахіб"), швидко набув великого впливу в країні. Такіни організовували бойкотування, кампанії непокори, походи страйкарів на Рангун. Найбільш радикально спря­мовані з них створили на рубежі 30-40-х рр. комуністичні осередки.

Французький Індокитай було поділено на п'ять частин — надто нерівноцінних. Найбільш відсталими й важкодоступними для господарського засвоєння були Камбоджа і Лаос, а в найвигіднішому становищі опинилися в'єтнамські землі, що були не тільки рисовою житницею, але й центром розведення гевеї та експорту каучуку, що прино­сило значні прибутки.

Перша світова війна дала значний поштовх подальшо­му розвиткові економіки колоніального Індокитаю. Поши­рювалося плантаційне господарство (каучук, кава, чай), ' розвивалася гірничодобувна промисловість, швидко збіль­шувалася чисельність робітників у країні. З'явилася оброблювальна промисловість, почали створюватись перші на­ціональні банки.

Створена 1923 р. Конституційна партія розпочала енергійну боротьбу за реформу колоніальних порядків і за надання країні статусу домініону. Значно збільшилася кількість емігрантської молоді, що навчалася у Франції; переважна більшість її активно вливалася до рядів борців за національне визволення. 1927 р. сформувалася Націо­нальна партія В'єтнаму, що вимагала знищення колоніаль­ного режиму. Радикальність виступів і вимог представників передових верств в'єтнамського суспільства зростала з року урік.

Світова криза на рубежі 20-30-х рр. ще більше сприяла радикалізації настроїв, особливо серед знедолених — без­робітних, обезземелених тощо. У 1930 р. на базі розрізнених комуністичних організацій включаючи зарубіжні осередки, що виникли ще у 20-х роках в Парижі, Хо Ші Міном було створено Компартію Індокитаю, причому, після приходу до влади в Парижі уряду Народного фронту 1936 р., вона, практично легалізувавшись, почала боротися за створення широкого Народного фронту у В'єтнамі. Колоніальна вла­да, хоча й дуже стримано поставилася до гасел Народного фронту, змушена були провести в Індокитаї низку реформ, включаючи скорочення робочого дня у промисловості, амністію політв'язнів, дозвіл легальної діяльності партій, проведення виборів до ряду представницьких організацій (консультативні палати, Рада економічних і фінансових інтересів). На виборах до цих організацій 1937 р. Демокра­тичний фронт Індокитаю досяг значних успіхів.

У передвоєнні роки країни Південно-Східної Азії, де швидко зростав визвольний рух, стали ареною гострої політичної й дипломатичної боротьби між мілітаристською Японією і західними країнами.

У країнах Південно-Східної Азії селянство складало 80-85% всього населення. В регіоні, де природа далеко не завжди була добра до людини, земля являла особливу цінність. Абсолютна більшість селян була безземельною. Земля належала колоніальній владі, поміщикам-плантаторам, лихварям. У повоєнний період намітилося різке під­вищення активності селянського руху, його політизація, тож боротьба за володіння землею була тісно пов'язана із звільненням країн від колоніального панування. У 20-ті роки з'явилися таємні селянські громади неспівпраці. Національно-патріотичні сили у Бірмі, Індонезії, Індокитаї вбачали в селянстві головну соціальну базу для досягнення незалежності своїх країн.

В Індонезії іноземні монополії поширювали свої зе­мельні концесії для виробництва колоніальних продуктів і сировини. На початку 30-х років іноземному капіталові належало понад 4 га землі (1/4 всієї землі в країні, що оброблялася). На землях, загарбаних колонізаторами, було створено біля 2000 плантаційних господарств. Особливо швидко зростали плантації під каучуконосіями. Значно поширювалася цукрова промисловість на о. Ява, що су­проводжувалося загарбанням "у оренду" поливних селян­ських земель. Дрібні селянські виробники цілком залежали від скупників і компрадорів і збували свою продукцію за безцінь. Мала місце пролетарізація селянства.

Провідна політична партія Індонезії — Партіндо — під керівництвом Сукарно робила основну ставку на селян­ство як найбільш масову силу індонезійського суспільства. В програмі партії на перших місцях були положення, що вимагали передачі землі тим, хто її обробляє, спрямовані на соціальний захист селян і робітників. Політична актив­ність селян Індонезії неухильно зростала.

Після Першої світової війни різко збільшився приплив французького капіталу, здебільшого у вигляді приватних інвестицій (у 1924-1929 рр. — біля 3815 млн. франків на увесь Індокитай) в сільське господарство Індокитаю. На­прикінці 1930 р. колонізатори захопили під виглядом кон­цесій 909 300 га землі. У Камбоджі французька влада встановила податки на свійських тварин, на селянські хати, цукрову і кокосову пальми, при цьому дуже довго зберігалися старі, феодальні податки (подушний, позе­мельний).

Повсюдно в Індонезії поширювались плантації каучу­ку, кави, рису, перцю, продукція яких йшла на. експорт. Основною формою експлуатації селян в Індокитаї були рента-податок і державна панщина. Селяни майже повніс­тю залежали від лихварів. Товарність селянських господарств, на відміну від великих плантацій, залишалася не­значною. У розвиток сільськогосподарських плантацій французька колоніальна влада вкладала значні кошти, во­ни були головним джерелом задоволення потреб Франції у дефіцитній сировині.

Селянські повстання в Індокитаї мали характер жор­стокого опору колонізаторам, відзначалися тривалістю, завзяттям, великим розмахом. Найбільш великим було повстання 1926 р. у провінції Кампонгчнанг під керівниц­твом Атя Со. Довгих 26 років тривав виступ лаоських селян (з 1910 по 1936 рр.). Великі повстання селян відбулися у В'єтнамі в 1926-1927 рр. у Кохінхіні і Аннамі.

Селянський рух активно підтримував Демократичний фронт Індокитаю, утворений в березні 1937 р. Під впливом перемог Народного фронту у Франції виступи селян Індо­китаю як складова частина загальнодемократичного про­цесу почали набувати дедалі більш організованих форм.

Запитання і завдання

1. Розкрийте загальні риси економічного розвитку країн Південно-Східної Азії.

2. Що стало приводом для створення у країні Генеральної ради бірманських асоціацій?

3. Поясніть, як Перша світова війна вплинула на економіч­ний розвиток Індокитаю.

4. Проаналізуйте причини підвищення активності селян­ського руху в країнах Південно-Східної Азії у міжвоєнний період.

1. Який характер мали селянські повстання в Індокитаї?

2. Поясніть зміст історичних термінів:

• колонія; • ГАЛІ;

• домініон; • Партіндо.

• рух тактів;

7. Який соціально-політичний і економічний лад планувала встановити в Індонезії Партіндо?

Документи і матеріали