II. Література

1. Основні напрями в розвитку світової літератури

У 20-ті роки новим явищем в літературі стала поява письменників "втраченого покоління" — американця Ернеста Хемінгуея, англійця Річарда Оддінгтона, німця Еріха Марії Ремарка, — покоління, чиє становлення як митців припало на роки війни. Вони найбільш гостро відчули й висловили руйнацію цінностей, що сталася після війни. Герої їхніх романів — сильні молоді люди, що також багато пережили і зневірилися. У більшості своїй вони не стали циніками: знають ціну чоловічій дружбі, відданості, любові, для них все це, можливо, останнє виправдання сенсу життя.

Термін "втрачене покоління", що вперше ужила амери­канська письменниця Г. Стайн, став означати напрям у літературі, що відбивав протест проти нелюдської бойні Першої світової війни, настрої песимізму й зневіри у соціальній дійсності та способі життя.

Зародження фашизму і загроза нової світової війни не могли не відбитися на літературному процесі 20-30-х рр. Письменники, поети, публіцисти, можливо, глибше за інших розуміли, яку небезпеку приховує фашизм, які згуб­ні наслідки несе людству. Світове визнання завоював ан­тифашистський філософський роман у Німеччині — три­логія "Іосиф та його брати" Т. Манна та "Іудейська війна" Л. Фейхтвангера, де війну показано в усьому її антилюдському вигляді. У зв'язку з посиленням реакції актуально­го значення набуває антивоєнна тематика в Німеччині. Вона представлена романом Е. М. Ремарка "На Західному фронті нема перемін", книгами Л. Ренна, А. Цвейга. Ге­роїчну сторінку вписали до історії німецької літератури твори поетів — учасників Опору, наприклад, "Моабітські сонети" А. Хаусхофера, знайдені після розстрілу автора.

Посилення антифашистських настроїв в Італії відбило­ся у творчості Ч. Павезе, А. Моравіа, що написав сатирич­ний роман "Маскарад". У "Бесідах на Сицілії" Е. Вітторіні в алегоричній формі висловлено протест проти військових авантюр фашизму. У роки руху Опору італійська прогре­сивна література набуває антифашистського духу, віри у людину з народу.

Антивоєнна тематика у французькій літературі пред­ставлена творчістю А. Барбюса. Його романи "Вогонь" і "Ясність" написано в кращих традиціях реалізму. Ідейним ватажком міжнародного антифашистського фронту був письменник Р. Роллан, під керівництвом якого організо­вувалися конгреси миролюбних сил. Французький пись­менник А. Мальро в романі "Надія" засудив фашистську агресію в Іспанії, широку відомість дістає автор пацифіст­ського роману "Велика череда" Ж. Жіоно.

Неприйманню війни, її викриттю як антилюдського явища присвячено творчість англійського письменника Річарда Оддінгтона, котрий добровольцем брав участь у боях на фронтах Першої світової війни. Його антивоєнний пафос втілено у романі "Смерть героя".

Іспанські події лишили помітний слід в літературі ба­гатьох країн, і відгуки на них можна розглядати як невизначений пролог до літератури про Другу світову війну. Роман американського письменника Е. Хемінгуея "За ким дзвонять дзвони" став найвідомішим пам'ятником іспан­ським республіканцям і добровольцям-антифашистам усіх країн, що прийшли їм на допомогу. Значення цієї книги, що відбила трагізм поразки, виявляється передусім в образі її головного героя Роберта Джордана, людини, для якої антифашистська дія, незважаючи на багато сумнівів, була природною, бо спонукальні причини її лежать не поза, а всередині людини, в її почуттях і розумі.

У 30-ті роки в обстановці активізації боротьби народів проти фашизму і війни кращі представники літератури західних країн стали до лав активних борців. Р. Роллан, Л. Арагон, Т. Драйзер і багато інших діячів культури брали участь в антивоєнному русі. Вони виступали з публіцис­тичними статтями проти загрози війни, розвінчували сут­ність фашизму. Безпосередня участь в антифашистському русі дуже вплинула й на художню творчість, у ній наочно виявляються риси глибокого реалізму, аналітичного сприймання світу. До числа найбільших письменників увійшов Луї Арагон, що опублікував у ті роки перші три книги епопеї "Реальний світ" і цілу низку критичних тво­рів. Прогресивні художні принципи розвивали у своїй творчості й багато інших, більш молодих літераторів: ан­глієць Дж. Олдрілж, французи Л. Муссінак, Т. Ремі, А. Філіпп, Ж. Фревіль. Надзвичайним творчим піднесенням була по­значена діяльність німецьких письменників-емігрантів. Широкої відомості набули романи В. Бределя, А. Зегерс, філософські поеми І. Бехера. Видатну роль в антифашист­ській боротьбі відіграла творчість поета і драматурга Бертольда Брехта.

Голосно попереджала про загрозу нової війни й ра­дянська література 20-30-х рр. Власне, про минулу світову війну в радянській літературі говорилося тоді вкрай мало: "тему" Першої світової перекривала "тема" революції та громадянської війни. Однак кращі твори цього періоду — "Тихий Дон" М. Шолохова, "Ходіння по муках" О. Толстого — розкривали дуже складну завжди тему: війна і люд­ська доля. Ці великі твори посіли гідне місце у світовій антивоєнній літературі.

Були й інші твори, що відбивали офіційну ідеологію та були насичені мажорним духом майбутніх перемог. Вірш О. Суркова "Якщо завтра війна", що став популярною піснею в 30-ті роки, відбивав радянську військову доктри­ну — ворога буде розбито "малою кров'ю" на його території.

Антивоєнна й антифашистська література 20-30-х рр., що розвінчувала антинародну сутність війни і фашизму, була потужною пересторогою майбутньої катастрофи — Другої світової війни.

У 20-ті роки виокремилася й велика група письмен­ників, що намагалися, так само як і авангардисти в обра­зотворчому мистецтві, виявити нові уявлення громад­ської свідомості, змінюючи не лише зміст, а й саму форму літературних творів. Цю течію в літературі назва­ли модернізмом. НайвплиВовішими його представника­ми стали француз Марсель Пруст, австрієць Франц Кафка та ірландець Джеймс Джойс. Якщо традиційному реаліс­тичному романові необхідні, як мінімум, характери, сю­жет і певна композиція, то для модерністів була харак­терна відмова від цих звичних атрибутів. У циклі романів Марселя Пруста "В пошуках втраченого часу", наприк­лад, головний герой намагається відтворити минулий час, передаючи вигадливі асоціації пам'яті, переливання почуттів і настроїв, відтворюючи образи людей. Місце сюжету зайняв безперервний "потік свідомості". В рома­нах і оповіданнях Франца Кафки зникає й інший атри­бут реалістичного роману — характер.

Література також повинна була реагувати на появу масового читача, для якого читання стало формою дозвіл­ля. У 20-30-х рр. на зміну пригодницьким книгам у дусі Жюля Берна, Луї Буссенара або Роберта Стівенсона прихо­дить детектив. Саме в ці роки з'являються Еркюль Пуаро — герой детективних романів англійки Агати Крісті, комісар Мегре — француза Жоржа Сименона, Ніро Вульф і Пері Мейсон — американців Рекса Стаута і Ерла Стенлі Гарднера. За всієї різноманітності жанрів західної літератури, серед неї переважала масова література.