2. Загострення англо-німецьких та англо-японських супе­речностей

1937 р. прем'єр-міністром Великої Британії став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності і обійняв цей пост завдяки аристократичному походженню і родинним зв'яз­кам. Консерватори провадили внутрішню політику, спря­мовану на збереження існуючих порядків. У зовнішній — здійснювали "політику потурання агресорові", що зрештою сприяло розв'язанню Другої світової війни й поставило Велику Британію перед суворими випробуваннями. Полі­тика потурання агресорові провадилася Великою Брита­нією тому, що у роки, які передували Другій світовій війні, вона не оцінила належним чином ту небезпеку, яку являла світові й англійському народові зокрема зовнішня політика нацистської Німеччини. Хоча були політичні діячі, зокре­ма У. Черчілль, які передбачали, що з приходом Гітлера до влади виникне реальна загроза загальноєвропейської вій­ни. Втім, у середині 30-х років їх було ще небагато.

Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав Європи, особливо Франції та Ні­меччини. Активна зовнішня політика, яку провадив Париж у 20-30-х рр., не зовсім подобалася Лондону. Коли Гітлер вивів німецьку економіку з кризи і почав розбудовувати армію і флот, це не злякало Велику Британію. Англійські дипломати сподівалися спрямувати агресію Німеччини про­ти Радянського Союзу, вважаючи, що більшовицький ре­жим — найлютіший ворог нацистів. І тільки коли Німеччина почала відкрито вимагати повернення колоній, виявила ак­тивність на Близькому Сході, у Африці, навіть у Індії, уряд Чемберлена мусив ужити деяких заходів для зміцнення обо­рони країни. З метою зміцнення своїх позицій у Європі та для того, щоб не виявитися самотньою перед об'єднаним фронтом агресорів, Велика Британія пішла на укладення військових союзів з рядом європейських країн, надавши військові гарантії Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. Так, під час зустрічі майбутнього прем'єр-міністра Великої Брита­нії У. Черчілля з тодішнім послом Німеччини у Лондоні Ріббентропом останній звернувся з проханням, щоб Велика Британія надала Німеччині свободу дій на Сході Європи. Німеччині потрібен життєвий простір для її дедалі зростаю­чого населення, сказав він, тому вона змушена буде проковт­нути Польщу і Данцизький коридор. Що стосується Білорусії та України, то ці території абсолютно необхідні для існуван­ня німецького рейху. Тому єдине, чого хоче Німеччина, — щоб Велика Британія не втручалася. Черчілль заявив, що його держава ніколи не погодиться надати свободу дій Німеччині у Центральній та Східній Європі. Після цього Ріббентроп роздратовано констатував, що війна стає невід­воротною. "Ніщо не зупинить нас", — впевнено заявив він. Черчілль підкреслив у відповідь, що Німеччині не варто недооцінювати Велику Британію, яка у випадку великої війни об'єднає проти Німеччини увесь світ, як це вже було під час Першої світової війни.

Проте воювати за чиїсь інтереси Велика Британія не збиралася та й не мала змоги, оскільки власна сухопутна армія була в той час значно слабішою, ніж армії інших європейських країн.

Правлячі кола Великої Британії починали розуміти небезпеку, яку становила для них експансія Японії в Азії та на Далекому Сході. Англо-японські суперечності поси­лились у 30-ті роки, коли Японія вела великомасштабну війну в Китаї, намагаючись нав'язати цій країні кабальні угоди. Це серйозно загрожувало англійським інтересам, особливо морській могутності Великої Британії.

Зважаючи на те, що громадськість країни виступала проти участі у великій війні, уряд острівного королівства намагався якомога довше зволікати із вступом до прямого конфлікту з тоталітарними країнами. Однак в Лондоні про­рахувались у головному: до планів світового панування на­цистської Німеччини входило повне знищення Великої Британії як одного з найбільш серйозних конкурентів. Пи­тання було тільки в термінах початку війни.