2. Здобуття незалежності Єгиптом

Англійські колонізатори поневолили Єгипет в останній чверті XIX ст., перетворивши його на країну бавовняної монокультури, аграрно-сировинний додаток економіки Великої Британії.

У перші десятиріччя XX ст. в Єгипті точилися жорстокі суперечки про долю країни і народу. Протистояли один одному ліберали, що виступали за вестернізацію (орієн­тацію на Захід), головним чином особи з європейською освітою, та ісламісти, що відстоювали норми ісламу.

У цей період в Єгипті розвиваються робітничий, проф­спілковий, соціалістичний рухи, але представниками його були вихідці з Європи, робітники або інтелігенти. Що ж стосується єгипетського корінного населення, то воно втя­гувалося до цього руху дуже повільно. Цьому сприяв і релігійно-націоналістичний акцент, який ставав дедалі по­мітнішим в соціально-політичному житті країни. Напере­додні світової війни у партії ватанистів, що розпадалася на фракції, посилилися позиції релігійних екстремістів, які вдавались до засобів збройного терору. Вбивство у 1910 р. прем'єра Б. Галі, вихідця з копів, єгипетських християн, ще більше посилило релігійну незгоду в країні. 1912 р. партію Ватан було заборонено, а на перший план у полі­тичній боротьбі після війни вийшли нові сили, передусім створена 1912 р. партія Вафд. Ця партія розгорнула потуж­ний рух з вимогою національної незалежності. 1922 р. Велика Британія погодилась визнати незалежність Єгипту, але за умови збереження у ньому своїх військ і комісара, не кажучи вже про економічні права британського капіта­лу.

За конституцією 1923 р. Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, що очолили лідери Вафду. 1924 р. останній поставив перед Великою Британією питання про виведення британських військ і об'єднання англійсько-єгипетського Судану з Єгиптом. Ця вимога призвела до конфлікту, внаслідок якого вафдісти змушені були подати у відставку. Втім, на чергових виборах вони знов перемогли, а тиск кабінету і молодої єгипетської буржуазії призвів зрештою до того, що Велика Британія змушена була погодитись і на важливі економічні поступки: 1931 р. було введено новий митний тариф, покликаний захистити єгипетську промис­ловість і торгівлю від конкуренції.

Світова економічна криза погіршила економічне ста­новище Єгипту і призвела до чергового загострення полі­тичної боротьби, в перебігу якої вафдистів 1930 р. знов було усунуто від влади, а конституцію 1923 р. замінено іншою, більш реакційною за характером. Втім, 1934 р. під керівництвом тих самих вафдистів розпочалася чергова політична кампанія, внаслідок якої король Фуад за згодою англійців відновив конституцію 1923 р. За англійсько-єгипетським договором 1936 р. британські війська було виведено з Єгипту, комісар став англійським послом, і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Протягом наступних років Єгипет продовжував політику, спрямовану на цілковите звільнен­ня країни від іноземного втручання.

3. Країни й території Тропічної і Південної Африки

Внаслідок перемоги Антанти й поразки Троїстого со­юзу політична карта Африки змінилася, набувши тих об­рисів, що дісталися потім у спадок незалежній Африці. Серед всіх країн Тропічної та Південної Африки лише дві — Ефіопія та Ліберія юридично були незалежними, суверен­ними державами. Решта території Африки входила до складу колоніальних імперій — Британської, Французької, Бельгійської, Португальської, Іспанської, Італійської, Гер­манська колоніальна імперія внаслідок війни скінчила існування. Німеччина втратила всі колонії: Німецьку Схід­ну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун і Того. Британські володіння були не лише найбільш обширними, а й найбільш багатими. В результаті світової війни із встановленням англійського панування в Тан­ганьїці збулась, нарешті, мрія "батька Британської імперії" Сесіля Родса про суцільну смугу британських володінь від Кейптауна до Каїра. Окрім Танганьїки, до складу Британ­ської імперії увійшли Руанда і Бурунді та інші території Германської Східної імперії. За своїм статусом англійські володіння в Африці складалися з колоній, протекторатів, підмандатних територій та одного домініону. Створений 1910 р. домініон — Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Африканська Республіка) — вважався найбільш багатим серед африканських країн Британської імперії. Вже в 20-х роках там видобувалося більше половини золота всього західного світу, і ця частка постійно зростала. До ПАС прилягала підмандатна Південно-Західна Африка (пізніше Намібія), а також три протектората: Бечуаленд (з 1966 р. — Республіка Ботсвана), Свазіленд, Басутоленд (з 1966 р. — Королівство Лесото).

1 жовтня 1923 р. внаслідок референдуму Південну Родезію було проголошено самоурядуючою "білою коло­нією" зі своїм власним парламентом, що обирався колоніс­тами, які відігравали вирішальну роль у країні. Північну Родезію оголосили 1924 р. британським протекторатом.

1920 р. Кенію було оголошено колонією, а Уганду протекторатом. Однією з найбільших британських колоній був Англо-Єгипетський Судан. Найбільшою із західно-африканських країн, що входили до Британської імперії, була Нігерія, яка з 1914 р. фігурувала під назвою "колонія і протекторат Нігерія". Окрім неї до складу імперії входили Золотий Берег (пізніше Гана), Сьєрра-Леоне, Гамбія.

Французька колоніальна імперія в Тропічній та Пів­денній Африці була такою ж обширною, як і британська, але менш заселеною. Та й природними ресурсами вона володіла незрівнянно меншими. Чималу частину фран­цузьких володінь складали пустельні області, що приляга­ли до Сахари. Французькі колонії на початку XX ст. були об'єднані у дві великі колоніальні федерації: Французьку Західну Африку й Французьку Екваторіальну Африку. До складу Французької Західної Африки входили колонії: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Воль­та, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (пізніше Малі). До Французької Екваторіальної Аф­рики увійшли: Габон, Чад, Середнє Конго, Убангі-Шарі. З 1896 р. Франції належав Мадагаскар.

Бельгія до одержання мандата на керування Руандою та Бурунді володіла лише однією, але найбільш обширною африканською колонією — Бельгійським Конго.

Португалії належали Ангола і Мозамбік. Колись могут­ня, але вже давно ослаблена Португалія не змогла здійснити свого плану — загарбати області між Анголою та Мозамбі­ком та охопити Африку низкою своїх володінь. На заході їй належала невелика територія — Португальська Гвінея.

Італія володіла двома колоніями — Ерітреєю, загарба­ною 1890 р. (1950 р. Ерітрея об'єдналася з Ефіопією у федерацію, а 1962 р. увійшла до складу Ефіопії), й загарба­ним дещо раніше Італійським Сомалі.

Усі іспанські колонії знаходились у Західній Африці й були дуже невеликі. Це Ріо-Муні, острів Фернандо-По, малонаселена колонія Ріо-де-Оро (або Іспанська Сахара).

Такий загалом вигляд мала політична карта Тропічної та Південної Африки на початку новітньої історії.

Експлуатація людських і природних ресурсів була го­ловним змістом колоніальної політики метрополій. Сільське господарство — основна галузь господарства африкан­ських країн — під тиском колоніалізму дедалі більше орієнтувалося на експорт. Вирощування експортних куль­тур не тільки заохочувалося, — воно часто вводилося примусово. У зв'язку з орієнтацією сільського господарст­ва на експорт все більша кількість колоній ставала краї­нами монокультурного господарства. Напередодні Другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на якусь одну культу­ру. Промисловість, що створилася в Африці, була ще більше розрахована на експорт. Це була головним чином гірничорудна промисловість, що розвивалася досить швидко, особливо у Бельгійському Конго. У ті галузі еко­номіки, що працювали на експорт, вкладалася левова част­ка іноземних інвестицій, яка склала за період з 1870 по 1936 рр. 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. Не менше 75% цієї суми складали капітали британського походження. У період між світовими війнами набули широкої відомості великі моно­полістичні об'єднання, такі як англійська "Юнайтед Африка компані" або бельгійська "Юньон Мін'єр дю О'Катанга", що поставили за мету експлуатацію природних і людських ресурсів Африки.

Існували дві основні системи колоніального управлін­ня. Система прямого врядування була характерною, на­приклад, для французьких колоній, система побічного — для британських володінь. Пряме управління здійснюва­лось через посередництво колоніальних чиновників — єв­ропейців і африканців, побічне — шляхом часткового збереження традиційної феодальної або родоплемінної ієрархії, що діяла в інтересах метрополій.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість біло­го населення всієї Африки (22%). Крім того, більше 10% населення складали метиси та індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці чинники надавали особливої гостроти расовій і національній проблемам у ПАС.

Найбільші в світі родовища золота і алмазів дали пош­товх розвиткові промисловості, спочатку гірничорудної, а потім і обробної. Прогрес сільського господарства стиму­лювався потребами промисловості й швидко зростаючими містами. ПАС виник 1910 р. внаслідок об'єднання бри­танських колоній — Капської та Наталя — з бурськими республіками Трансвааль та Оранжева, які зазнали пораз­ки у англо-бурській війні 1899-1902 рр.

Створений у ПАС режим пригнічення й расової ди­скримінації був наслідком компромісу африканерських (бурських) землевласників з метрополією і гірничорудни­ми магнатами.

Боротьба небілого населення Південної Африки, що становило завжди більшість, набула організованої форми в XX ст. Ініціатором руху проти дискримінації стала індій­ська громада, що, використовуючи розроблену Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення ре­жиму дискримінації. Приклад індійців наслідували афри­канці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність. Поступово АНК почав пере­творюватися на масову організацію. Оскільки ж помірність у вимогах африканців не дістала належної оцінки, а їхні вимоги ігнорувалися, відбувалося поступове зростання ра­дикальних настроїв серед членів АНК, що виявилося пов­ною мірою вже після закінчення війни.

Загалом період між двома світовими війнами був для Африканського континенту дуже важливим на шляху становлення патріотичних сил і організацій, що у майбут­ньому повели рішучу боротьбу за свободу й національну незалежність країн і народів Африки.

Запитання і завдання

1. Покажіть на карті країни Північної Африки.

2. Назвіть і дайте характеристику політичним організа­ціям, що виникли в країнах Магрібу.

3. Які заходи вживала адміністрація протекторату, щоб приборкати визвольний рух у Тунісі?

4. На конкретних прикладах доведіть, що головним змістом колоніальної політики метрополій була експлуатація люд­ських і природних ресурсів Південної і Тропічної Африки.

5. У чому полягали відміни в системі управління французь­кими колоніями і британськими володіннями?

6. Проаналізуйте боротьбу небілого населення ПАС.

Документи і матеріали