1.2. «Традиційна » порівняльна політологія

До початку XX ст. порівняльна політологія (під назвою «порівняльне правління » або «порівняльна політика ») впевнено займає місце однієї з основних галузей політичної науки поряд з американською системою правління, елементами права і політичною теорією, що було офіційно зафіксовано Американською асоціацією політичної науки в 1912 р. (Wahlke , 1991, р. 58). Відомий франко-британський компаративист Жан Блондель вважає, що порівняльна політологія виділяється як самостійної гілки дослідження політики приблизно до початку Першої світової війни, тобто до 1914 р. (Blondel, 1999, р. 155).

Хоча вже в кінці минулого і на початку цього періоду починається формування нової методології політичного порівняння (Дюркгейм, Вебер), панівним в порівняльній політології залишається «традиційний підхід». В. Уіллогбі ще в 1904 р. виділив три основні галузі політичної науки: політичну теорію, або філософію, публічне право і загальну теорію державного управління. Саме загальна теорія державного управління мала безпосереднє відношення до порівняльної політології. Віллогбі писав: «По - третє, є загальна наука про державне управління, його різних формах, поділ влади, його різних органах - законодавчих, виконавчих і судових, центральних і місцевих - і принципах, керівників його адміністрацією. Підрозділ на ці / великі дисципліни легко здійснюється. Більш того, всі ці теми, головні і другорядні, звичайно, виражаються в теоретичних, дескриптивних, порівняльних чи історичних твердженнях, і майже всі включають або принаймні виходять на дискусію про практичні проблеми державного управління »(Willoughby, 1993, р. 60) .

На цьому тлі практично непоміченим компаративістами залишилися два великих відкриття основного інструменту порівняння - ідеального типу. Це відкриття було скоєно на рубежі століть незалежно, мабуть, один від одного двома великими суспільствознавцями - Емілем Дюркгеймом і Максом Вебером.

Вже в 90-ті роки XIX ст. - Спочатку в серії статей, а потім у книзі «Метод соціології» - Дюркгейм вводить категорію соціальної виду як особливого дослідницького інструменту, що долає однобічність як крайнього описовості, так і крайнього абстрагування: «Поняття про соціальне вигляді має ту величезну перевагу, що займає середнє місце між двома протилежними уявленнями про колективну життя, довгий час розділяли мислителів; я маю на увазі номіналізм істориків і крайній реалізм філософів »(Дюркгейм, 1990, с. 471). Французький суспільствознавець продовжує: «Здавалося, що соціальна реальність може бути тільки предметом або абстрактної і туманною філософії, або суто описових монографій. Але можна уникнути цієї альтернативи, якщо визнати, що між безладним безліччю історичних товариств і єдиним, але ідеальним поняттям про людство, існують посередники - соціальні види »(там же, с. 472). Тим самим Е. Дюркгейм не тільки вводить категорію соціальної виду, але і намічає для його використання особливу, що є посередником між абстрагуванням і описовістю область наукових досліджень - соціальну морфологію. Подібним чином певна морфологія - це фактично компаративістика.

Макс Вебер вводить категорію ідеального типу в 1904 р. у статті «Об'єктивність соціально-наукового та соціально-політичного пізнання». Вебер характеризує ідеальний тип: «Це - уявний образ, який не є (тут і далі курсив Вебера. - Л.С.) ні історичної, ні тим більше"справжньою"реальністю. Ще менше він придатний для того, щоб служити схемою, в яку явище дійсності може бути введене в якості окремого випадку. За своїм значенням це чисто ідеальне прикордонне поняття, з яким дійсність зіставляється, порівнюється, для того щоб зробити виразними певні значимі компоненти її емпіричного змісту »(Вебер, 1990, с. 393).

Залишається тільки гадати, наскільки цінні результати могли б бути отримані, коли б компаративісти початку XX століття використовували дослідні інструменти, створені для них Е. Дюркгеймом і М. Вебером.

На ділі ж домінування позитивістської-описового підходу призвело як до ігнорування методологічної проблематики, так і до загострення внутрішніх протиріч даного підходу, до його спрощення. Це вилилося в перебільшення інституційно-юридичного аспекту порівнянь, нормативність «емпіричних» порівняльних побудов, підкреслення «зразковості» тієї чи іншої країни, специфічного інституту, домінування однолінійного євро-центричного прогресизму. Окремі спроби заперечувати проти індуктивного узагальнення довільно вихоплених історичних фактів або відстоювати важливість вивчення різних варіантів концептуалізації політичних інститутів і практик, наприклад, у працях Ф. Мейтланда і Дж.Фіггіса тільки свідчили про мощі пануючої тенденції.

Характерний для всіх них підхід до порівнянь найбільш виразно, мабуть, виявився у працях Джеймса Брайса. Своє наукове кредо Брайс сформулював у завершальному працю свого життя - «Сучасні демократії» (Вгусе, 1921). Завдання дослідника Брайс бачить не в тому, щоб «пропонувати теорії» (propound theories), а в узагальненні даних: «Те, що нам потрібно - це факти, факти, і ще раз факти» (ibid, p. 13). Брайс підкреслює: «Існують два методи розгляду предмета. Один, що використовувався моїми попередниками, полягає в систематичному описі рис демократичного правління в цілому, використовуючи факти окремих демократій (facts of particular democracies) як ілюстрації запропонованих принципів. Інший метод, прославлений (commended) Монтеск'є і Токвіль, безпосередньо пов'язує його з ключовими конкретними феноменами людського суспільства, дозволяючи йому слідувати за аргументами і оцінювати критику, оскільки останні тісніше пов'язуються в нашій пам'яті з фактами, які їх породили »(ibid, p. 6 ). Можна було б зневажливо відмахнутися від вкрай простеньких, якщо не примітивних схем Дж.Брайса, коли б не той факт, що його книга виявилася практично єдиним прикладом обговорення методології порівняльних досліджень.

Крім того, до честі Дж.Брайса слід зазначити, що він був одним з перших, хто спробував поставити питання про демократичні норми, їх здійсненні і про їх суперечливій взаємодії один з одним. З одного боку, він відзначає «практично загальне прийняття демократії як нормальною і природною форми правління ». З іншого боку, в результаті «люди практично припинили досліджувати її явища, оскільки вони представляються частиною наявного порядку речей» (ibid, p. 4). Брайс виявився дуже близьким до того, щоб вказати на головну проблему «традиційного етапу» порівняльної політології, на універсалізацію, а в межі і на мифологизацию по партикулярних зразків. Результатом цього в між воєнний період стає створення ідеологічно мотивованих «міфотіпов»демократії, нації, соціалізму, фашизму, тоталітаризму і т.п., у порівнянні з якими всі інші політичні практики завідомо виявлялися збитковими або навіть підлягають викорінення.

Треба визнати, що Брайс при всій широті свого мислення не уникнув ідеалізації атлантичної версії демократії. Його аналіз спирався на порівняння, перш за все, США, Канади, Австралії та Нової Зеландії, а на додаток до них лише Франції та Швейцарії з числа континентальних держав. Індуктивне з'єднання «фактів» дало один результат. Трохи набір «фактів»було змінено, наприклад, у дослідженні Агнес Хедлі-Морлі (Headlam-Morley, 1928) з урахуванням даних Веймарської Німеччини, Чехословаччини, Фінляндії, Югославії, Польщі та прибалтійських держав, як змінилися і висновки (ibid, p. 158 ).

Основними характерними рисами так званого «традиційного підходу»за оцінкою Роя Макрідіс були наступні: по суті не порівнює (essentially noncomparative), по суті описовий (essentially descriptive), по суті обмежений, параксіального (essentially parochial), по суті статичний (essentially static) , по суті монографічно (essentially monographic) (Macridis 1955; 1969, p. 3 - 9). До цього слід було б додати ще формальний легалізм, консерватизм, теоретичну упередженість і методологічне байдужість, що відзначаються іншими авторами (Bill & Hardgrave 1981, p. 3-10).

Жан Блондель, аналізуючи особливості даного етапу, говорить також про наявність поряд з нормативним частково аналітичного підходу, мета якого полягала у відкритті «законів» політичної поведінки виходячи з природи людини, але все ж таки пануючим був традиційний підхід (Blondel, 1999, р. 154) .

Праці в області порівняльної політології, а найчастіше однією його галузі - порівняльного правління фактично зводилися до так званих конфігуративно дослідженням, тобто до опису основних політичних інститутів деяких провідних країн світу (як правило, США, Великобританії, Німеччини, Франції та Росії), а потім цей матеріал об'єднувався під загальною назвою. З поля зору випадали багато регіонів світу, при цьому розвинені країни (США, Великобританія) розглядалися в якості зразків, з якими порівнювалися інші. Особливо слід відзначити теоретичну упередженість і методологічне байдужість. У цілому поверхове ставлення до теорії визначалося наступним. По-перше, у дослідників-компаративістів був відсутній глибокий інтерес до теорії в силу недовіри до так званої нормативної політичної теорії, тобто політичної філософії. Панувало просте спостереження і просте емпіричне узагальнення. По-друге, вважалося, що високий рівень теоретичної абстракції не дає можливості здійснити емпіричну перевірку, і навпаки, теоретичні абстракції в принципі не спостерігаємо. Існуючі політичні інститути і норми легко описувалися вже сформованим мовою норм. По-третє, існувало переконання про проблематичність формування науки про політику, схильною до коливань і сильному впливу суб'єктивного чинника. Що стосується методологічного байдужості, то ця характеристика була зворотною стороною не теоретичного акценту. Описовий і формальний характер проведених порівняльних досліджень не вимагав витонченої методології збору, групування та аналізу емпіричних даних.

Цілком у дусі даних установок конференція «за круглим столом», проведена Американською асоціацією політичної науки в 1927 р., підтримала формально-легалістичну спрямованість порівняльно-політичних досліджень (Reports, 1927).

Ситуація почала змінюватися вже в 30-і роки. Вони відзначені одним з найбільших наукових досягнень XX ст. дванадцяти млосним твором Арнольда Тойнбі «Осягнення історії »(Toynbee, 1934 - 1961). Перші три томи вийшли в 1934 р., ще три - в 1939, ще чотири - у 1954 р., нарешті «Атласу» - в 1959 р. і «Переоцінки» - в 1961 р. Фундаментальна праця А. Тойнбі став свого роду мета теоретичним доповненням основних політологічних занять автора, професора Лондонської школи економіки і політичних наук у 1925 - 1955 рр.., одного із засновників і директора Королівського інституту міжнародних відносин (чатти Хауз), автора щорічних оглядів світової політики в 1925 - 1965 рр.. «Розуміння історії» стало зразком компаративістики. Тойнбі по суті справи продовжує і розвиває підхід Е. Фрімена, на якого прямо посилається в зв'язку з цим у першому томі, піднімаючи на якісно нову висоту сам характер порівняльних досліджень. Залишаючи осторонь багато фундаментальні відкриття Тойнбі, відзначимо тільки його міркування про порівняльних дослідженнях, що займають левову частку першого тому. Відгукуючись на відому проблему «унікальності» політичних явищ і, ширше, на «напівправду тези про неповторяемости історії», Тойнбі пише: «Наша відповідь полягає в тому, що хоча кожен факт, як і кожен індивід, унікальний і тим самим у деяких відносинах непорівнянний , в інших відношеннях він може виявитися елементом свого класу і тому порівнянним з іншими елементами даного класу, наскільки це дозволяє класифікація »(Abr. to vol. I-VI, p. 43). У контексті осмислення «феноменів людського життя» британський компаративист виділяє три методи: «Перший полягає у встановленні і фіксації« фактів », другий - у виявленні за допомогою порівняльного аналізу встановлених фактів спільних« законів », третій - у художньому відтворенні (недостающіх. - Л. С.) фактів у формі «фантазії» (там же).

У 30-і і в 40-і роки з'явився, крім того, ряд робіт, які свідчили про змістовне розвитку порівняльної політології більш дрібної за масштабами, але в той же час наближеною до політичної практиці.

Перш за все це праця Германа Файнера «Теорія і практика сучасного правління», виданий вперше в 1932 р. (Finer, 1932), а потім випущений в новому, розширеному й істотно переробленому вигляді вже після Другої світової війни (Finer, 1949). Це книга Карла Фрідріха «Конституційне правління і політика» (Fridrich, 1937), а потім її суттєво перероблена версія «Конституційне правління і демократія» (Fridrich, 1946). Уже в роботах Файнера і Фрідріха намічається серйозний перехід від вивчення політики за країною (country-by-country approach) до вивчення політичних інститутів (institution-by-institu-tion approach). Це твори сера Кеннета Уіера «Федеративну правління» (Wheare, 1945) і «Сучасні конституції» (Wheare, 1951). Нарешті, це книга Моріса Дюверже "Політичні партії» (Duverger, 1951). Ці та подібні до них роботи закладали основи для наступного етапу у розвитку порівняльної політології.

Істотним чинником накопичення потенціалу порівняльної політології було також читання навчальних курсів і взаємодія між лекторами. Особливу роль у консолідації професії зіграла т.зв. чиказька школа, створена в 20-і роки Чарльзом Мерріама. У Чиказькому університеті в 30-ті роки, як згадує Гебріель Ал-Монд, читався ряд курсів з порівняльним дослідженням: Л. Уайт читав загальний курс з порівняльного правлінню, Г. Госнелл - з порівняльного аналізу політичних партій, Г. Лассуелл - на громадську думку із залученням матеріалу з Європи (Almond 1997, р. 54). Зусилля Чиказького і інших американських університетів, - констатувалося в доповіді дослідницької групи з порівняльної політології Американської асоціації політичної науки, - призвело до того, що стан даної дисципліни в той час характеризувався як «підвішений пожвавлення » (Report, 1944, р. 540).

Проте найбільш потужним чинником, який сприяв формуванню порівняльної політології на американському грунті, стала політична експансія США, різко посилилося в ході Другої світової війни. Власна політична система представлялася переважній більшості американських політиків, та й політологів свого роду практично здійсненим ідеальним типом - ідея помилкова і небезпечна для сприйняли її. Насадження політичного американізму виявило чимало проблем. Відхилення ж від зразка, поступки національним традиціям нерідко виявлялися особливо ефективними. Крім необхідності раціонального пояснення подібних фактів вимагалося також пояснення накопичених політичною антропологією даних про екзотичні, але по-своєму ефективних політичних систем і культур. Все це в сукупності зажадало створення спеціальної наукової дисципліни з власної методологічною базою і набором відповідних методик. Важливим фактором, сприятливим порівняльним дослідженням у США, став потужний приплив інтелектуальних сил з Європи напередодні та під час Другої світової війни. Це були, в основному, емігранти з Німеччини, Австрії, а потім і інших країн, які стали жертвами агресії. З собою вони принесли не лише високі стандарти науковості, але також знання європейської і не тільки європейської політики, а також здатність і смак до порівнянь. Відзначаючи значення наукової імміграції в США, Ханс даальдер посилається на імена Карла Дойча, Отто Кірхаймера, Пауля Лазарсфель-так, Ганса Моргентау, Франца Нойманна і Йозефа Шумпетера. Він підкреслює, що політологія «привернула геній європейських вигнанців, які як типове" друге покоління "звернулися в більшості своїй до порівняльної та міжнародної політології» (Daalder 1997, р. 14). У змістовному відношенні імміграція сприяла осмисленню таких явищ, як крах Веймарської конституції, «розрив між обіцянками радянської конституції 1936 р. і реальностей неприкритих владних відносин в СРСР», події у Франції 1940 р., а також інші «потрясіння XX століття» (ibid, p. 13-15).

Ще в ході війни була розгорнута діяльність спеціального комітету з компаративістики, створеного Американською асоціацією політичної науки. Карл Левенштейн сформулював звіт комітету, який був опублікований в 1944 р. в журналі асоціації «Огляд американської політичної науки ».

У цьому звіті підкреслювалося: «Переважна думку учасників полягало в тому, що порівняльне правління втратило свій традиційний характер описового аналізу і ось-ось набуде характеру" цілісної "(total) науки, якщо їй дано служити свідомим інструментом соціальної інженерії »(цит. за: Macridis 1955, р. 17). Відгук колег був позитивним. Відповідна робота розгорнулася як в рамках окремих університетів, так і в спеціальних дослідженнях, підтриманих Радою з суспільствознавчих досліджень (Social Science Research Council - SSRC). У ході формування «цілісної наукової дисципліни » все виразніше стало прояснюватися її загальнотеоретичне значення для політології в цілому, для адекватного розуміння не тільки окремих аспектів політики, але і всього цілісного політичного феномена.