15. Порівняльний аналіз публічної

ПОЛІТИКИ

Публічна політика (public policy), або як у нас часто називають .- державна політика (що не зовсім відповідає результатному поняттю, так як окрім діяльності держави сюди вхо дить і діяльність органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів незалежно ¬ проектів, відповідальних за публічні блага) давно була предметом вивчення в політичній науці. Але в якості самостійної її галузі у США вона була виділена Американською асоціацією полі-тичної науки тільки в 1951 р. серед сімнадцяти пріоритетних на ¬ правлінь. Як предмет порівняльного аналізу публічна політика оформляється тільки до початку 70-х років. Жан-Ерік Лейн і Сванте Еррсон не випадково описують розвиток порівняльної політології як рух від політичної соціології до порівняльної публічної політики в якості логічного завершення тематики порівняльних досліджень в політології. Використовуючи схему політичної системи Д. Істона, вони говорять про три основних тематичних блоках у порівняльній політології: дослідження умов, визна-ляющих конфігурацію політичних систем - порівняльна політичні соціологія; вивчення власне політичних систем - інституціональний аналіз політики; вивчення того, як політика впливає на суспільство - порівняльна публічна політика (Лейн, Еррсон, 1997). Велике значення для розвитку цієї галузі порівняй ¬ вельних досліджень мала опублікована в 1975 р. книга колек тиву авторів під назвою «Порівняльна публічна політика: Політика соціального вибору в Європі та Америці», в якій була зроблена вдала спроба порівняльного аналізу політики в галузі податків, освіти, охорони здоров'я і т.д. (Heidenhe-imer, Heclo, Adams, 1975). У третьому виданні книги (1990) аналі зіруется також Японія. У 70-90-ті роки з'являється безліч робіт з порівняльної публічній політиці, що свідчить про сталий інтерес до даної проблематики (Ashford, 1978; Wilensky et al., 1985; Dierkes, Weiler, Antal, 1987; Immergut, 1992; Hantrais, 1994 ; King, 1999; Nagel, Robb, 2000; Notermans, 2000).

15.1. Сфера порівняльного аналізу публічної політики

Що ж розуміється під публічною політикою, і яка сфера її регулювання? Ті чи інші дослідники звертають увагу на різні аспекти теми, а тому так багато тут підходів і кла-фікаційними схем. Звернемо увагу на визначення публічної політики та особливості її порівняльного вивчення, які дають автори вже згаданої великої роботи Арнольд Хайденхаймер, Хьюдж Хекла і Керолін Адамі.

«Порівняльна публічна політи ¬ ка, - пишуть вони, - є вивченням того, як, чому і з яким результатом різні уряди проводять спеціальні курси дійй або бездіяльності» (Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990, p. 3). Відповідно до цього виділяються як би декілька взаємопов'язаних тем. (1) Для відповіді на питання як уряди обирають свої дей-наслідком необхідно зосередити увагу на структурах і процесесах, за допомогою яких виробляються урядові . У загальному сенсі, наприклад, ми можемо сказати, що деякі країни є федеративними державами (США, Німеччина), інші більш централізовані унітарні держави (Великобри ¬ танія, Швеція, Японія і Франція). Звідси, ми можемо зробити висновок, що процес вироблення політики буде відрізнятися в цих двох групах країн. (2) При відповіді на питання чому вибирається той чи інший курс необхідне вивчення безлічі умов: історічес ¬ дещо розвиток, який впливає на приймаючих рішення; політична культура нації і політичні субкультури окремих ви ¬ груп населення; змінюється громадська думка; рівень розвитку і наявність ресурсів; поточні політичні проблеми і т.д. Багато чого у цій темі залежить від вивчення взаємодії політиків, бюрократії, різних груп інтересів; багато що залежить від того, ка-кими ідеями керуються ті, хто рішення приймають. (3) Одним з головних інтересів дослідження публічної політики є порів-ня того, до яких результатів призводить діяльність правитель-ства, тобто мова йде про ефективність урядової стратегії і тактики. Очевидним результатом тут буде відповідь про задоволений-ності або незадоволеності народу діяльністю уряду. Однак проблема ефективності набагато більш складна. До того ж на початковому етапі вироблення політики важко буває визначити її майбутню ефективність. (4) При порівняльному вивченні особистої політики мова йде насамперед про діяльність різних урядів, але не виключно. Дослідники-компаративісти часто порівнюють не країни та уряду, а окремі регіони або локальні одиниці управління всередині країн. Слід також сказати і про роль приватного сектору, який бере участь у здійсненні публічної політики. Таким чином агенти публічної політики сьогодні є більш різноманітними, ніж просто столичні політики. (5) Останнім елементом у визначенні є курс дії або бездіяльності, який власне і являє собою політики. Проте недостатньо визначати курс через політичні та управлінські рішення або їх відсутність. Потрібно мати на увазі весь комплекс практичних дій з реалізації рішення. Якщо ж говорити про бездіяльність уряду в будь-якому питанні, то не завжди воно виражає який-небудь особливий курс.

Іра Шарканскі дуже просто визначає істота публічної по-літики: «Публічної політикою є все те важливе, що робить уряд» (Sharkansky, 1982, р. 7). Щоправда, це визначення є неповним, з нього можна починати обговорення теми, як підкреслює автор. Значимість дій уряду, які підпадають під визначення політики, може бути зафіксована фінансової вартістю дій, числом задіяних людей або інтенсивністю урядової діяльності. Політика також може бути пов'язана з конкретними речами (будівництвом, послугами), але часто з регулюванням активності або символами. Шарканскі вважає, що порівняльне дослідження публічної по-літики, перш за все, має показати відмінності в політичних формах і процесах, що визначаються варіаціями в контекстах, визначати структури, які розрізняють адміністративні фе-номенів та їх діяльність, і структури, які об'єднують адміні -ний феномени в їх діяльності. Центральним тут ви-ступає пошук умов, насамперед економічних, визначають зміст публічної політики (ibid, p. 261).

Публічна політика, на Лейн, фактично являє собою діяльність агентів, залучених у виробництво і виконання ре-шений щодо розміщення суспільних ресурсів, виробниц-ства і розподілу суспільних благ. Дві основних складаю-щих політики повинні бути прийняті до уваги: (1) виробництво політичних рішень після того як відбувся колективний вибір, (2) виконання політики, втіленої в рішеннях. Формування публічної політики визначається особливістю публічного сектора і природою суспільних благ. Публічний сектор - складним визначається поняття. Він може ототожнюватися зі сферою пра-рі активності та її умовами; з виробництвом основ-них державних рішень і його результатами; з урядового-ними витратами, інвестиціями та переїздами; з державним виробництвом. Публічний сектор висловлює сферу публічної політики. Громадські блага стосуються цілей публічної політики; пос-льодовий повинна враховувати їх основні якості: неісключаемость і спільність (Lane, 1993, р. 12 - 22).

Слід сказати, що сфера публічної політики в сучасному суспільстві має тенденцію до розширення. Показником цього процесу може бути частка державних витрат у валовому внутрішньому продукті, яка фіксує масштаб діяльності сучасного держави, а також масштаб публічного сектора (див. табл. 1).

Таблиця 1

Частка сукупних витрат держави у валовому внутрішньому продукті в 1989 р. (%) *

Країна	Частка витрат	Країна	Частка витрат
Австралія	13,4	Норвегія	56,8
Австрія	49,9	Португалія	30,1
Великобританія	40,5	США	36,0
Індія**	17,6	ФРГ	43,8
Іспанія**	34,4	Фінляндія	35,9
Італія	52,5	Франція	45,4
Корея (Південна)	17,7	Швеція	61,5
Нідерланди	55,8	Японія	32,4

* Джерело: Якобсон, 1996. С. 28-29.

** Дані відносяться до 1988 р.

Якщо розглядати динаміку зростання частки сукупних витрат держав у валовому внутрішньому продукті, то в Японії в 1970 р. ця частка складала 20,0%, в 1989 р. - 32,4%, у Сполучених Штатах Америки - відповідно 32,5 та 36, 0%, у Швеції - 44,7 і 61,5%, у Великобританії - 39,6 і 40,5%, у ФРН - 37,5 і 43,8%, в Індії -12,1 і 17,6% . У деяких галузях державного сектора, наприклад, в охороні здоров'я, зростає частка державних видатків (див. табл. 2).

З таблиці видно, що за двадцять п'ять років публічні видатки на охорону здоров'я зросли у більшості країн. Виняток тут становить Нова Зеландія, але там витрати на охорону здоров'я з публічних джерел все одно становлять значну частку - 80,0%. У деяких країнах зростання був дуже значним. Так, в Австралії частка державних видатків на охорону здоров'я увеличилася за цей період на 26,9 пунктів, в Канаді - на 32,6 пункту, в Нідерландах - на 45 пунктів, у США - на 16,1 пункту. У другій половині 80 - початку 90-х років відбувається зниження витрат публічного сектору на охорону здоров'я практично по всіх країнах (за винятком Нової Зеландії, США і Японії). Частка загальних витрат на охорону здоров'я в 1992 р. (у% від ВВП) коливалася від 12,7% у США до 6,1% у Великобританії. Росія мала 3,0%, з них 2,0% припадав на публічний сектор (66,7% від загальних расходів) (Reddy, 1996). Цікаво, що відсоток витрат на здравоохрвання з бюджету центрального уряду країн, які харак ¬ теризують високими загальними витратами на ці цілі, була невешої. Так, у Швеції ці витрати склали 0,3% в 1996 р., в Норвегіі - 3,9% у 1995 р., в Японії - 1,6% у 1993 р. Найбільша частка витрат з бюджету була характерна для Франції - 21,7% у 1993 р., Швейцарії - 19,8% в 1995 р. і США - 19,7% в 1996 р. (Росія, 1998, с. 285-286) .

Таблиця 2

Частка державних видатків у загальних витратах на охорону здоров'я

1960-1992рр. "

Країна	1960	1975	1980	1985	1992
Австралія	47,1	73,0	62,5	74,0	70,1
Великобританія	84,6	90,9	89,5	91,2	85,3
Канада	43,6	76,7	74,3	76,2	74,7
Франція	58,1	77,9	80,0	79,1	74,2
Німеччина	68,1	80,8	79,7	78,0	72,5
Японія	60,0	73,2	69,7	72,7	73,8
Нідерланди	33,3	76,6	79,3	78,3	72,2
Нова Зеландія	81,8	82,8	83,3	80,0	81,9
Норвегія	78,8	95,5	98,5	96,9	94,6
Швеція	72,3	90,0	92,6	90,4	89,8
Швейцарія	60,6	66,2	65,3	68,4	68,0
США	25,0	42,9	42,4	41,1	44,1
Середнє по ОЕСР	60,0	75,4	77,5	76,7	75,1

* Джерело: Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990. P. 63; дані за 1992 р. підраховані по: Reddy, 1996. Р. 38, 326, 349, 470, 665, 671, 694, 763, 888, 894, 973, 979.

Розгорнутий опис утримання публічної політики застосовано до порівняльного дослідження запропонував Дональд Хенкок (Hancock, 1983). В основі його таксономії категорій порівняльної публічної політики лежить широке уявлення про компонентах політичного процесу (policy process), що включає метатеореті-етичні передумови про суспільство, опис детермінант політики (як і чому проводиться політика) і оцінку результатів публічної політики. Це систематичний опис Хенкок звів в таблицю (див. табл. 3).

Описуючи цю схему, автор проводить відмінності між групами дослідників на підставі відмінностей їх методологічних підходів. Перш за все виділяються різні трактування суспільства, на яке впливає публічна політика. Більшість дослідників грунтується на ліберальній концепції раціонального індивідуального інтересу і соціального плюралізму. Відповідно до їх в пошуку економічних і поведінкових чинників, які б п зволяют описувати і пояснювати вироблення політичних рішень. До цього напрямку належить більшість вчених. Меншість дослідників використовує структурно-функціональний підхід впе ¬ ремінцю з інституціоналізму. Відповідно до цього природа державної політики, включаючи інституційні умови і діяльність еліт за політичним вибором, грають центральну роль у детермінації результатів політики. Розрізняються дослідники і по концептуалізації самої публічної політики. Природно, що ці відмінності виникають з відмінностей у трактуванні суспільства. Більшінство компаративістів інтерпретують результати політики як продукт апріорних економічних, соціальних чи політичних чинників. Тут політика є залежною змінною і описує проється в термінах «виходу» політичної системи. У противопо хибність подібного погляду частина дослідників розглядає політики як незалежну змінну. Відповідно до цього результати політики значною мірою визначаються самим процесом вироблення рішень, визначення політичної стратегії. Цей же процес служить пояснювальній змінної і для конфігурації по літичних систем. Як завжди є і компромісна методологічна орієнтація, коли політика розглядається і як залежна, і як незалежна змінна, що визначається контекстом дослідження.

Виявляючи детермінанти політичного вибору, компаратівісти роблять акцент або на залежності політики від економіки, або на самостійної ролі політичних факторів, типу політичних ідей, національних політичних еліт, політичних партій і груп інтересів, інститутів державної влади (Hancock, 1983, р. 287 - 292).

Публічна політика як ключова фаза сучасного політич ного процесу включає регулювання таких областей, як здравоо зберігання, житлове будівництво, податки, соціальне страхування, екологічну безпеку, освіту, зайнятість. Гебріел Ал-Монд і Бінгхем Пауелл визначають галузі порівняльного вивчення публічної політики за результатами урядової актив ¬ ності та видами урядової діяльності по досягненню по-ставлених цілей. Вони класифікують ці дії і результати по чотирьох групах. По-перше, публічна політика різних го ¬ сударство може бути представлена у вигляді виділення ресурсів з нальних і міжнародних джерел, тобто грошей, товарів, людей і послуг, для забезпечення потреб населення. Чисто кількісна оцінка публічної політики дозволяє говорити про масштабу бах публічного сектора і про його структуру. По-друге, публічна по-літики характеризується розподільній і перераспределительной активністю урядів. При порівнянні держав важливо відповісти на запитання, які блага і чому перерозподіляються в даному загально чення. По-третє, публічна політика регулює людську пове ¬ мання, тобто використовує примус і стимулювання для здійснення згоди щодо виділення ресурсів та їх розподілуня. У різних системах використовуються різні способи регулю-вання поведінки і включення населення до процесів виробництва і розподілу суспільних благ. Значною мірою це визна-виділяється типом політичної системи, характером публічної адмі-ністрації. По-четверте, публічна політика може бути охаракте-ризовались символічним дією, політичними промовами, публічними заходами, використовуваними лідерами для соціалізації молоді та ідентифікації населення з режимом, тобто для залучення населення в бажані форми поведінки (Almond, Powell, 1988, p. 120-121).

Таблиця 3

Таксономія порівняльного аналізу політики *

Основні теоретичні тенденції	Детермінанти політики	Результати політики та оцінка
Основний предмет Протилежні концепти суспільства Протилежні визначення політики Протилежні методи та одиниці аналізу	Рівні економічного розвитку Еліти Бюрократія Держава Типи політичних режимів Політичні партії Групи інтересів	Сфери політики: охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, політика доходів, освіта, житлова політика, податки, зайнятість і т.д. Протилежні оцінки: (1) Короткострокові: вплив політики, ефективність. (2) Довготривалі: система-тичні обставини, тобто криза демократії, державної ¬ ство загального благосост ¬ яния та / або капіталізм: появи різних варіантів корпоратізма (3) Аналітичні: релевантність емпіричних даних і концептуальних удосконалень для побудови теорії; пояснення історії, міжсистемних відмінностей і тд. (4) прескриптивний

* Джерело: Hancock, 1983. Р. 286.

Сфери політики: здравоохрвання, пенсійне забезпечення, політика доходів, звертання, житлова політика, податки, зайнятість і т.д. Протилежні оцінки:

(1) Короткострокові: вплив політики, ефективність.

(2) Довготривалі: система-тичні обставини, тобто криза демократії, державної ¬ ство загального благосост ¬ яния та / або капіталізм: появи різних варіантів корпоратізма

(3) Аналітичні: релевантність емпіричних даних і концептуальних удосконалень для побудови теорії; пояснення історії, міжсистемних відмінностей і тд.

(4) прескриптивний

* Джерело: Hancock, 1983. Р. 286.

Сфера порівняльного аналізу публічної політики має межі-ці, порівнянні зі сферою демократичної теорії. По всій види-мості публічна політика є особливий рід активністю ¬ти держави та інших публічних організацій, націленої на задоволення потреб населення, що особливо характерно для демократичних держав і політичних систем. Хоча й інші деталі держави проводять публічну політику, але демократична публічна політика більш різноманітна, широка за охопленням предметів регулювання, чітко пов'язана з демократичними характетиками політичної системи (партії, виборчі системи, відповідальність держави, громадянські ініціативи, місцеве самоуправління і т.д.). У зв'язку з цим Річард Хофферберт і Девід Чін-гранеллі пишуть, що «в центрі проблем, поставлених порівнявши аналізом політики (policy), лежать теми, ключові для демо писарчуківського теорії. Чи є систематична зв'язок між результатом урядових дій і відмінностями у таких формах демократичної практики, як види репрезентації (наприклад, рівність виборчих округів, пропорційна чи мажортарна система виборів), структура політичних партій та їх наслідком, відмінності в конституційних деталях, результати виборів? Чи можуть інституційні удосконалення змінити результати політики? Або релевантність політичних диференціацій в політичному дії або урядових інститутах визначається непереборним тиском з боку економічних ресурсів і соціальних обставин? Чи є сучасна держава загального добробуту досвідом «регулювання бідності» або логічних наслідком демократичного політичного устрою? »(Hofferbert, Cingranelli, 1996, p. 594). Порівняльний аналіз пубособистої політики у зіставленні з порівняльним аналізом демократичних систем показує значний рівень взаимодейст ¬ вия між ними. У цьому сенсі порівняльна публічна політика в демократичних державах логічно завершує тему демокра тії, так як остання характеризується не тільки інститутами, прону процедуру, але і істотою проведеної публічної політики. Демократичних інститути та процедури доповнюються тут демократи політичними стратегіями, зміст яких спирається на принцип пріоритету прав людини, свободи і справедливості. Розглянемо ряд підходів у порівняльному аналізі публічної полі тики, які виражають її взаємозв'язок з демократичною теорією.

В якомусь наборі, чи пучку урядових рішень із спірних питань. Диференціація політичних курсів будується на підставі вання порівняння акторів, які представляють законодавчу і іс ¬ навчої влади, та процесів прийняття рішень. У результаті виділяються чотири основних типи публічної політики: (1) розподільнаа політика, (2) секторально фрагментована політи ка, (3) емоційна політика і (4) перерозподільна полі тика. При цьому той чи інший тип публічної політики використовується в різних країнах при вирішенні конкретних проблем і не складкляєт стійкої характеристики тієї чи іншої демократичної сис-теми. Фактично представлені типи публічної політики - якимись моделями, однаково пристосованими для всіх демо ¬ кратія при вирішенні конкретних проблем. Так, у ФРН розподілкові політика використовувалася при вирішенні проблем, виникаю ¬ щих з приводу субсидій для сільського господарства, і перерозподіливши в ході конфлікту з питання співучасті у рішеннях.

Інша спроба типології публічної політики була запропонована Гаєм Пітерсом, Джоном Дуті і Кетлін Маккуллох (Peters, Doughtie, McCulloch, 1977, p. 327 - 355). Своє дослідження вони побудували на основі порівняння різних демократичних країн, різного за типами демократій Орендою Лейпхарта. Типи демо кратія зіставляються з двома змінними: поведінкою на «вході» політичної системи та характером системи прийняття ре ¬ шений. При цьому дві змінні включають два значення: інтегрувати ¬ ванне та фрагментоване поведінку і інтегрована і фраг-ментірованная системи прийняття рішень. У результаті виходять чотири типи демократій, зіставлених з чотирма типами публічних ¬ ної політики (див. схему 1).

Схема 1

Об'єднана типологія політичних систем та публічної політики *

Поведінка на «Вході»

інтегроване фрагментоване

інтегрована Система принятия решений фрагментована фрагме

Деполітизована демократія: перераспределітель ва політика (Швеція) Доцентрова демократія: саме регулятивна політика (Великобританія)

Сообщественная демократія: регулятивна політика (Нідерланди) Відцентрова демократія розподільна політика (Франція)

* Джерело: Peters, Doughtie, McCulloch, 1977. P. 335.

Поняття інтегроване та фрагментоване поведінку і відповідність системи прийняття рішень ставляться до рівнів фрагментації вимог, що надходять у політичну систему з екомічного і соціального оточення. Деполітизована демократія характеризується коаліційною поведінкою еліт, включенням у процес прийняття рішень усіх основних груп інтересів, низьким рівнем політизації основних державних проблем. Така де-кратії проводить перераспределительную політику, підвищуючи рівень рівності в суспільстві. Сообщественная демократія характеризується фрагментованою політичною культурою, суміщеної з коаліціонним або узгодженим поведінкою політичних еліт. Регулятівная публічна політика спрямована на підтримку вже установлених рівноваг за рахунок дій елітних груп. Сентро стрімка демократія характеризується відносно однорідною політичною культурою, активною конкуренцією між групами еліт і зацікавленими групами за вплив на публічну полі-тику. Відцентрова демократія включає відсутність згоди і інтеграціі як на рівні еліт, так і на рівні мас, характеризується необмеженим політичним конфліктом і сильним потенціалом для нестабільності і соціальних вибухів. Політика розподілу визначається силовим натиском різних політичних акторів, які перемагають у політичній конкуренції.

Інший ракурс розгляду різних національних типів особистої політики залежно від особливостей політичних систем можна знайти в роботах Рана Премфорса (Premfors, 1981) і вже згадано в роботі Хейденхаймера, Хекла і Адамса (Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990). В якості основи порівняння ці дослідники використовують різні політичні стилі, що характеризують прийняття рішень з публічним питань. Політичні стилі описуєтьсуються таким набором змінних: (1) характер політичних змін, оцінюваний як радикальний, зрідка радикальний і не ¬ радикальний, (2) централізм: високо централізований стиль, централізований і менш централізований, (3) консультація: екстенсивно консультаційний стиль, спокійний екстенсивно консульційних стиль, обмежена консультація; (4) відкритість: відкритий, щодо закритий, закритий стиль; (5) конфліктний рівень: високий, відносно низький, низький; (6) дорадчий: високий рівень дорадче ™, щодо дорадчий, не дуже дорадчий. Всі ці змінні використовуються при порівняльномуму формування публічної політики (див. табл. 4).

Політичний стиль у Великобританії характеризується тенденцією до проведення широких консультацій, униканням радикальних змін у політиці і прагненням не здійснювати дії, кото ¬ риє б приводили до екзальтації добре організованих інтересів. Французький стиль навпаки включає орієнтацію на проведення радикальних змін у політиці, спрямованих на вирішення інтенсивний конфліктів. Політичний стиль у Швеції так само отмече радикальними змінами, але при цьому проводяться широкі консультації і робляться зусилля, щоб утихомирити опозицію. Якщо оцінити всі три країни по шести змінним, то Швеція з чотирьом вимірам знаходиться на першому місці, її політика найбільш відкрита і характеризується широкими консультаціями і високим ступенем дорадчими. Великобританія оцінюється в цілому низькими показниками інтенсивності радикалізму політичних змін, дорадчими та відкритості. Франція оцінюється високо за рівнем радикалізму і централізації і низько за рівнем консультацій. Дана типологія була використана при аналізі політики у сфері вищої освіти в цих країнах.

Таблиця 4

Політичні стилі у Великобританії, Франції та Швеції *

	Великобританія	Франція	Швеція
Зміни в політиці	Нерадикальные (3)	Зрідка радикальні (2)	Радикальні (1)
Централізм	Менш централізований (3)	Високо централізований (1)	Централізований (2)
Консультація	Помірно екстенсивна консультація (2)	Обмежена консультація (3)	Екстенсивна консультація (1)
Відкритість	Закритий (3)	Помірно закритий (2)	Відкритий (1)
Конфліктний рівень	Помірно низький (2)	Високий (1)	Низький (3)
Нарада	Не дуже дорадчий (3)	Помірно дорадчий (2)	Дуже дорадчий (1)

Джерело: Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990. P. 351.

15.3. Публічна політика і партії

Так як в сучасних демократіях партіям належить належить роль у визначенні політичних курсів, при вивченні публічної політики в різних країнах звертається особлива увага на її залежність від ідеологічної орієнтації пануючих партій і від характеру партійних систем. Роберт Ісаак ділить можливо типи публічної політики, виходячи з існуючого в тимчасових товариства розколу на два основних партійних крила: «ліві» і «праві». На його думку, існує три основних рівня, які визначають процес прийняття політичних стратегій в європейській політиці: субструктура псіхокультурного форм, цінностей та ідеологій; інфраструктура соціально-економічного виробництва, транспорт, трудові відносини і технологія; суперструктура відимих соціальних і урядових взаимодії, електоральної поведінки, партійних коаліцій, правітельст-венного виробництва рішень і економічної торгівлі (Isaak, 1992, р. 2 - 3). Суперструктура, що визначає процес вироблення політичних стратегій, включає «ліві» і «праві» партії, відрізняються політико-економічних доктрин. Політико-еконо ¬ мічного доктриною «лівих» є політика рівності, фокусуючий навколо вимоги більш рівного розподілу благ, послуг і можливостей в сьогоденні. На мовою мотивацій егалітарна ідеологія доводить, що через минулих відносин нерівності по літичної дія повинна спрямовуватися сьогодні на перерозпоня життєвих шансів заради соціальної справедливості. Політіко-економічна доктрина «правих» - це 'політика продук ¬ ти, що підкреслює максимізацію економічного зростання і інду-стріального і технологічного розвитку в майбутньому. Індивідуана свобода стимулює продуктивну працю за допомогою ринку, і це є більш важливим, ніж соціальна справедливість. Ідео логія продуктивності має, таким чином, мотивацію, оріентованої на майбутнє: для створення більшого добробуту і продуктивності в майбутньому політичне дія мала б організувати суспільство таким чином, щоб підвищити виробляй ти, забезпечити індустріальний і технологічний зростання. Якщо ця політика пов'язана із збереженням нерівності життєвих шансів у суспільстві, з багатством і компетентністю, які отримують найбільщі доходи, то так і має бути. Капіталістичний аргумент складають в тому, що кожному, багатому або бідному, буде краще при зростанні продуктивності (ibid, p. 18). Подібна дихотомія з істота політичних орієнтації партій та їх вплив на публічної політики. Ця ситуація підтверджується порівняннями країн з різним ступенем класових конфліктів, об'єднання робітників у профспілки і їх зв'язку з правлячими соціал-демократичними партіями. Щоправда, слід зауважити, що взаємозв'язки між партіями і публічною політикою не завжди однозначно і сильно визначені.

Хейденхаймер, Хекла і Адамі присвячують проблемі взаємозв'язку класової політики, партій та державної політики витрат на соціальне забезпечення спеціальний розділ своєї роботи (Heiden-heimer, Heclo, Adams, 1990, p. 225 - 229). В якості залежної змінної вони використовують такий найбільш часто зустрічається в порівняльних дослідженнях показник, як частка витрат на соціальне забезпечення у валовому національному продукті, або «усі ¬ ліє з підвищення добробуту» («welfare effort») як часто цей показник в літературі. Країни розподілені на п'ять груп залежно від того: (1) з яким ступенем інтенсивності політично мобілізується робітничий клас (тобто ступінь об'єднання його в профспілки та середній відсоток голосів, поданих за соціал-демократичних партії або інші «ліві »партії), (2) як часто партії робочого класу здійснювали контроль над урядом (частка портфелів в уряді чи місць в парламенті« лівих »партій і тривалість їх участі в уряді). Також викону вався показник голосування за «праві» партії. Таким чином у дослідженні визначалися країни, де мобілізація робітничого класу була найбільш сильною і контроль «лівих» був досить стабільним (Швеція і Норвегія), і країни, де мобілізація була високою, але контроль спорадичним (Великобританія) або низьким (Австрало). Результати емпіричного порівняння різних груп країн за середнім рівнем витрат на соціальне забезпечення у вигляді відсотка від валового національного продукту або валового внутрішнього продукту були зведені в таблицю (див. табл. 5).

Таблиця 5

Домінування «лівих» або «правих» партій і показники соціального забезпечення *

Мобілізація робочого класу і контроль	Середній відсоток голосів за основну партію «правих»		Частка витрат на соціальне забезпечення у ВВП / ВНП (у середньому)
	1958-1972		1973-1986	1960-1967	1968-1973	1974-1979	1980 -1986
Висока мобілізація і стабільний контроль
Австрія	45		42	14	16	18	20
Норвегія	19		26	9	12	14	15
Швеція	15		19	9	12	16	18
Висока мобілізація і нестабільний контроль
Бельгія	16		19	12	14	19	22
Великобританія	45		40	7	9	11	14
Данія	19		23	8	И	14	17
Середній рівень мобілізації, низький контроль
Австралія	45		47	6	6	8	—
Франція	35		28	16	17	21	—
ІІталія	40		37	11	13	15	16
Низька мобілізація, часткова контроль
Нідерланди	12		19	—	18	24	27
Швейцарія	22		21	7	9	13	13
Зах.Німеччина	46		47	12	13	17	17
Низька мобілізація, «ліві»політично виключені
Канада	37		38	7	8	10	12
Японія	52		46	4	5	8	11
США	48		53	5	8	10	11

* Джерело: Heidenheimer, Heclo, Adams, 1990. P. 226.

Дані, що містяться в таблиці, підтверджують взаємний зв'язок між пануючими «лівими» силами і високим рівнем витрат на соціальне забезпечення, хоча цей взаємозв'язок і далека від абсо лютності. Такі країни, як Нідерланди, Західна Німеччина та Франція мають високі показники, але не характеризуються високим рівнем мобілізації і контролю з боку «лівих» над уряди. Деякі дослідники, оцінюючи такі країни, як Нідерланди, Бельгія, Західна Німеччина, Австрія, знаходять пояснення в політичній системі потужних християнських партій, які грають роль подібну соціал-демократії в Скандінавскіх країнах. Політичне домінування «лівих» може не бути необхідною умовою для високого рівня соціальних расходів, підкреслюють Хейденхаймер, Хекла і Адамі, але домінування «правих» партій, мабуть, допомагає поясненню низького рівня витрат на соціальні потреби у багатих країнах ( ibid, p. 227).

Інтерес до взаємозв'язку партійних програм і проведеної державою публічною політикою стимулювався змінами, які відбувалися в характері партій у зв'язку з кризою традицион-ної партійної системи. Раніше говорилося про те, що новий тип партый - картельні партії - більш вільно поводяться з ідеологогіями, часто невиразні по проголошуваним політичним цілям, часто в процесі передвиборчої боротьби змінюють орієнтири. При всій неоднозначності зв'язку між партіями та публічної політики, тим не менш зберігається деяка адекватність політики партії, що перемогла чи коаліції партій своїм передвиборчим . Про це свідчить дослідження Ханца-Дітера Клин-Гема, Річарда Хофферберта і Яна Баджа «Пратії, політика і демократії», опублікованого в 1994 р. (Klingeman, Hofferbert, Budge, 1994). Вони перевіряли відповідність партійних передвиборних програм публічної політики в десяти країнах. Партійні програми вивчалися на предмет виявлення обіцянок, свя-чених з тією або іншою сферою суспільного життя. Операціоналізація партійних обіцянок знаходила вираз у відсотку обіцянок в загальній сукупності програмних установок. Публічна політика вимірювалася часткою витрат на соціальні потреби відповідно до темами передвиборних обіцянок. Результати дослідження показали, що, по-перше, передвиборні партійні програми є більш значущим провісником майбутньої пуб особистої політики, ніж це вважалося раніше, по-друге, партії, підйшли в уряд, і ті, які не увійшли до нього, розгля ¬ ють свої програми як впливають на публічну політику, але по-бедівшіе партійні програми сильніше пов'язані з публічною стратегіей, ніж ті, що програли, по-третє, відносна здатність партій проводити свої програмні проекти, здається, не залежить від інституційних ознак (більшість або коаліція, об'єд нана або розділена влада), які часто розглядалися як впливають на обов'язки партій в тих чи інших демократичних системах.

Існує, однак, у порівняльній політології школа Кат-Райт-Віленського, представники якої на основі кореляційного аналізу зв'язку між публічною політикою та різними економічної, соціальними і політико-ідеологічними чинниками роблять висновок про те, що більш значущими для визначення політичного курсу виступають рівень економічного і соціального розвитку, а не передвиборні програми політичних партій. У цьому сенсі яка б партія не перемогла, вона буде проводити приблизно одну і ту ж публічну політику. Політичні ж фактори впливають скоріше на вибір часу введення нових соціальних програм, а не на їх утримання. Філіп Катрайт пише: «Ступінь охоплення населення державним соціальним забезпеченням найбільш сильно корелює з рівнем економічно розвитку» (Outright, 1965, р. 537). Цей же висновок робить і Гарольд Віленський: «Переважно економічний рівень є кореневої причиною розвитку держави загального благополуччя ... Ідеологія не робить впливу »(Wilensky, 1975, р. 45, 47). Дана школа дослідження публічної політики піддається критиці з наступних підстав: (1) Ця школа зводить публічну політику тільки до політики добробуту і не розглядає інші її напрямки. (2) Висновки цієї школи не застосовні до широких історичних періодів; дослідження Катрайт - Віленського опертяються на вузький історичний період 50-х років. (3) Цією школою не досліджується докладно тимчасової момент введення тих чи інших пуб особистих програм. (4) Кореляційний аналіз використовується для широкого кола країн, починаючи від слаборозвинених до високорозвинених в економічному відношенні. Але цей аналіз не дозволяє діфференцарювати фактори вибору політичного курсу стосовно країн одного і того ж рівня розвитку. (5) Більшість країн, залучених в орбіту аналізу в даній школі, не мають або не мали взагалі партійних систем або партійні системи в них знаходяться в зародковому стані. «Фактично, - пише Ентоні Кінг - на противагу широко поширеному переконанню більшість недавніх досліджень публічної політики в де мократіческое державах з використанням кореляційного аналізу не підтримують результати, досягнуті в літературі з Американським штатах і послідовниками Катрайт-Віленського. Навпаки, вони безумовно підтримують те, що дослідження публічної політики можуть добре її описувати через політичні партії або коаліції партій, які перебувають при владі, вони мають справу з тими, хто переміг на останніх виборах »(King, 1981, р. 316) .

Дослідження публічної політики та демократії за останні три десятиліття показали, що при всіх можливих детерминантах чи чинниках вибору політичного курсу існує тісний залежність між політичним режимом та орієнтацією держави на задоволення суспільних благ. Незважаючи на критику школи, яка акцентує увагу на економічних і соціальних умовах публічної політики, залишається значимим облік саме цих умов, так як політика не виробляється в вакуумі. Вибір тих, хто формував політичні цілі і приймає-політичні рішення, спирається на можливості суспільства і його матеріальні ресурси. Разом з тим, облік дії політичних партій та їхніх ідеологій дозволяють наповнити загальну детермінаціонние схему живим диханням політики, хоча не все ще ясно в питанні про вплив характеру партійної системи, форм репрезентації, Державна влада Державна на публічну політику. Теорія публічного вибору активно використується для опису публічної політики, дозволяючи створити логну картину поведінки акторів при виборі публічних цілей, коли орієнтація на максимізацію власної вигоди поєднується з інституціональними умовами держави.