Індекс електоральної рухливості в 90-ті роки *

Країна	Індекс електоральної рухливості
Австрія	7,45
Бельгія	7,10
Болгарія	20,00
Чехія	19,90
Данія	8,90
Фінляндія	9,20
Франція	19,15
Німеччина	6,90
Греція	10,75
Угорщина	25,00
Ірландія	15,05
Люксембург	5,10
Нідерланди	19,55
Польща	27,60
Португалія	10,10
Словаччина	25,90
Іспанія	6,30
Швеція	11,25
Великобританія	5,10

* Джерело: Anderson, 1998. Р. 579.

12 Сморгунов Л.В.

Дані, наведені в таблиці свідчать, що країни розличается за рівнем стабільності електоральної підтримки і пове ¬ дення. Серед них явно виділяються країни, що здійснюють перехідні процеси (Болгарія, Чехія, Угорщина, Польща, Словаччина). Але і серед інших країн можна відзначити великі відмінності за даниминному показнику (порівняй Францію з індексом 19,15 і Великобританію і Люксембург з індексами 5,10). Для аналізу динаміки виборчого процесу використовуються так само індекси рухливості політичних блоків (коаліцій) і внутрішньоблокової рухливості, підрахунок яких заснований на вихідній формулі електоральної рухливості(Pennings, Keman, Kleinnijenhuis, 1999, p. 229 - 232) .

14.4. Виборець і виборчі системи

Вивчення поведінки виборця на виборах відноситься до пріоритетні напрями порівняльної політології. Залежно від обраного методологічного підходу поведінка виборця описує по-різному: як функція його соціального стану, політиної соціалізації, політичної мобілізації, інстітуціональних норм виборчої системи, раціональності. У сімдесяті роки знову підвищується увага до теми виборця у політиці з певною модифікацією методологічних установок. Рональд Ін-глехарт пише про нову хвилю компаративних досліджень політи- ного поведінки: «При очевидності того, що вплив соціальних класів, релігії і політико-партійної ідентифікації знижувалося, а значимість проблем голосування росла, ці дослідження не наголоси кивали роль політичного лідерства, політичних інститутів і економічних подій. Однак тут був не просто поверний аналізу. Межі, в межах яких нові точки зору могли б бути знайдені, здається, були пов'язані з ана лізом відносин між макрополітичних і мікрополітичні феноменами.

Ця зміна стимулювалася тим фактом, що в семидесяті роки, перш за все, стало можливим застосувати динамічний аналіз до взаємодії відповідних серій даних. Якщо в шістдесяті роки рідко хто міг вийти за межі імпресії-ністскіх спекуляцій щодо взаємодій між структур змінними та індивідуальним поведінкою, тож в вісімдесяті роки перевірка гіпотез щодо цих взаємодій з використуванням динамічних якісних моделей стає можливою »(Inglehart , 1983, р. 430 - 431). Відзначимо тут деякі зрушення у розгляді електоральної поведінки. Вони пов'язані радше з плюралізації методологічних підстав дослідження, ніж з пошуком універсальної моделі.

По-перше, у дослідженні електоральної поведінки чітко виділяється тенденція виявлення нових його механізмів, з'являюся на основі кризи старої ідеологічної та партійно-полічеський структур. Раніше електоральна поведінка розглядалася в межах взаємодії партій та виборців. Основна увага приділялася партійної ідентифікації та здатності партій через ме ¬ з'ясувати механізми політичної мобілізації організувати участь населення в голосуванні. При цьому в основному політичні еліти виконували функцію організації масової діяльності за допомогою її оріентації. У 70-80-і роки з'являються нові механізми взаємодії продуктівия партій, еліт і мас. Спостерігається перехід від елітно-направляючі ¬ мого поведінки до елітно-зухвала поведінка. Останнє не хатеризується суворої ідентифікацією і жорсткої ідеологічної залежнiстю. Елітно-направляється поведінка була характерна для кінця XIX і першої половини XX ст., Коли населення тільки починають подат залучатися в масові форми політичної участі, насамперед вибори, за допомогою бюрократичних партій і не володіло розвиненими навичками політичної діяльності. Еліти i виконують функцію керівництва поведінкою. В останні десятиліття ситуація змінилася. Елітно-яке викликається поведінка грунтується на високому рівні освіти населення, виникненні нових застматеріальних цінностей, пов'язаних більше з самовираженням ін ¬ дивид та якістю життя, а не економічним забезпеченням і фізичною безпекою (ibid, p. 435 - 436). Зміна політичних орієнтації веде також до заміни старої щодо стабільної структури поляризації за політичними ознаками (political cleavages), заснованої на класові відмінності, до системи рухомих ідентифікацій. Дослідниками відзначається падіння ролі класової приналежності у виборі електоральної поведінки (Dalton, Flanagan, Beck, 1984). Про динаміку демократичної класової боротьбі і класового голосування у період 1945 - 1990 рр.. дивись роботу Поля Ньюберта (Nieubeerta, 1996).

По-друге, на електоральну поведінку робить істотний вплив сама електоральна система. При компаративних досліджень приділяється увагу тому, яка із систем і які ознаки систем більш сприяють індивідуальному вибору. Петті Ті-монен, вивчаючи цю проблему, визначив низку факторів, при яких вплив виборця підвищується (Timonen, 1989, р. 223 - 244). Пропорційно система в порівнянні з мажоритарною і плюрально мають більше можливостей для підвищення значимості індивіду-ального голосу. При мажоритарній системі такими факторами виступають багатомандатні округи та виставлення різних партій ¬ них кандидатів на одне місце. При пропорційній системі число таких чинників значно зростає: можливість віддавати особитий голос, вільне голосування, число кращих голосів, відсутність електорального порогу, достатнє число партійних кандидатов і т.д. Наявність або відсутність подібних факторів дозволяє ранжувати країни за рівнем надання можливості індиві-дуального виборцю впливати на вибір кандидатів. У країнах з пропорційною системою порядок виявився наступним (щодо зменшення впливу): Люксембург, Швейцарія, Греція, Фінляндія, Італія, Ірландія, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція, Німеччина, Португалія, Іспанія.

По-третє, значну увагу при дослідженні електорального поведінки приділяється застосуванню теорії раціонального вибору. Грунтуючись на теоремі Ерроу (див. відповідну главу), аналізують поведінку виборця як раціонального актора, що враховує не тільки порядок своїх переваг, але і переваги інших виборців. В останньому випадку виборець голосує стратегічно, тобто маніпулює своїми вихідними перед-пошаною і робить вибір, виходячи з реальності перемоги того чи іншого кандидата чи партії.

При цьому враховується так само, що на вибір виборця надає істотне значення інстітуціональ ¬ ва структура виборчої системи. Стратегічне поведінка виборця добре описано і підтверджується рядом досліджень. Наприклад, в 1980 р. на виборах президента США Рональд Рейган отримав 51% голосів, Джиммі Картер - 41 і Джон Андерсон - 7%. Використовуючи різні дані, С. Брамс і П. Фішбон показали, що якби ті ж самі виборці висловили своє справжнє предпочте ¬ ня, тоді б відсоток був би таким: за Рейгана - 40, за Кар-тера - 35, за Андерсона - 24 %. Таким чином, понад 70% тих, хто фактично підтримував Андерсона, віддали свої голоси за Рейгана або за Картера (Brams, Fishburn, 1982, p. 333 - 346).