Глава 37

§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-прода­жу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти ци­вільних правовідносин — громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта ци­вільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин1.

Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юри­дичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (на­приклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських та релігій­них об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності, в тому числі торговельної, можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Зако­ном України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

За ст. 225 ЦК УРСР, ст. 660 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення за­кону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його пра­вову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право влас­ності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управлін­ня). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Прода­вець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття "примусовий продаж", ви­значаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів згідно зі ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження, продаж заставленого майна у порядку, встановленому Законом України "Про за­ставу", продаж майна відповідно до Закону України "Про відновлення платос­проможності боржника або визнання його банкрутом", реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі ви­падки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, ЦК України, деякі законодавчі акти встановлюють особливий порядок реалізації невитребува-них за договором побутового замовлення виготовлених підрядником речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через ор­гани зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не вияв-

Раніше чинним законодавством встановлювався ряд обмежень щодо права суб'єктів цивіль­них правовідносин укладати певні договори купівлі-продажу. Так, громадяни не могли набувати у власність засоби виробництва (за деякими винятками), юридичні особи мали право набувати майно лише відповідно до своєї статутної діяльності та позбавлялися можливості безпосередньо брати участь у зовнішній торгівлі.

Купівля-продаж

11

ляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, Ідо коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено ст. 225 ЦК УРСР. Тому ця об­ставина цілком обрунтовано врахована в ст. 660 нового ЦК України, в якій заз­начається, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купів-лі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. У такому разі покупець досягає тієї самої мети, що й при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними особливостями. Так, при про­дажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник та­кого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого по­віреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не по­вірений. Держава і територіальні громади діють через утворювані ними спеціаль­ні органи.

У ст. 225 ЦК УРСР визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій з відчужен­ня майна. У цій статті зазначено, що якщо продавець не є його власником, поку­пець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не має права витребувати від нього майно (ст. 145 ЦК УРСР). Дане по­ложення з певними редакційними змінами збереглося і в новому ЦК України, в ст. 660 якого записано: "Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення." На перший погляд принципових розбіжностей у змісті наведе­них статей немає, але норма ст. 660 ЦК України може давати підстави для ширшого тлумачення, ніж норма ст. 225 ЦК УРСР.

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною у договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої діє­здатності. Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони укладають, мають не суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах. Недодержання цієї вимоги може при­звести до визнання такої угоди недійсною.

Так, компанія "Р енд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) звернулася до Вищого арбітражного суду України з позовом про визнання договорів купівлі-продажу цеху, різного обладнання та устаткування, договору оренди машин для наповнення і запаювання твердих желатинових капсул, укладених між спільним підприємством "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" та науково-вироб­ничим центром "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ). Пози­вач посилався, зокрема, на те, що він володіє 50 відсотками акцій спільного під­приємства і має право на одержання прибутку від діяльності. Відповідно до статуту спільне підприємство створено для виробництва та реалізації ліків, але внаслідок укладення зазначених угод відбулося фактично відчуження всього майнового комплексу, що призвело до припинення його виробничої діяльності.

За рішенням Вищого арбітражного суду України від 18 березня 1997 р. позов було задоволене на підставі статей 48, 50 та 62 ЦК УРСР.

12