Глава 71

ставі п. 4 ст. 273 ЦПК і полягає у з'ясуванні насамперед обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від ого­лошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК України (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5). Факт смерті особи встановлюється за умови підтвердження заяв­ником доказами, що ця подія достовірно мала місце у певний час та за певних обставин. Якщо громадянина оголошено померлим, то за правилами ст. 21 ЦК УРСР днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про ого­лошення його померлим або припустимий день смерті, який зазначається у вка­заному рішенні суду. Останнє може мати місце, коли є підстави вважати, що за­гибель громадянина настала внаслідок нещасного випадку.

Проте на практиці можуть виникати випадки, коли припустимий день смерті громадянина і день ухвалення судового рішення можуть за часом знаходитися за межами шестимісячного строку для прийняття спадщини, який починає відлік з моменту відкриття спадщини.

Тому, як зауважив А. П. Сергєєв, краще "у відповідних випадках відрахову­вати вказаний строк з моменту вступу рішення суду в законну силу, а не з дня смерті громадянина, зафіксованого в рішенні суду. За іншого підходу, якщо строк для прийняття спадщини пропущений, треба буде ставити питання про йо­го продовження як пропущеного з поважної причини, що може призвести до тя­ганини у процесі оформлення спадкових прав"1.

VI. На практиці трапляються випадки одночасної смерті осіб, кожна з яких могла б стати спадкоємцем після смерті іншої (так звані комморієнти). У такому разі виникає питання про юридичну долю спадкових прав: чи перейдуть вони до власних спадкоємців кожної з померлих осіб або до правонаступників лише тієї з них, яка померла пізніше, якщо про це є переконливі докази.

Відповідь на поставлене запитання ми знаходимо в судовій практиці. Згідно з абзацом першим пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про спадкування" часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. З цього випливає те, що "особи, які помер­ли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого" (абзац другий пункту 5 зазначеної постанови).

З таким твердженням можна погодитися лише частково — стосовно осіб, щодо яких конкретні обставини справи не дозволяють встановити хто з них по­мер раніше. Наприклад, якщо батько й син загинули внаслідок стихійного лиха і немає відомостей про те, що один бодай на декілька миттєвостей пережив ін­шого, вони вважаються такими, що померли одночасно. Оскільки ніхто з них не став спадкоємцем після смерті іншого, спадщина відкривається одночасно і пере­ходить окремо до кожного з їх власних спадкоємців.

Втім, цілком можливі і випадки, коли смерть осіб, які могли б спадкувати од­на після одної, настає хоч і протягом однієї календарної доби, але в різний час (різниця може бути значною і складати більше двадцяти трьох годин).

Таким чином, між особами, які померли в межах однієї календарної доби, на­ступництва не виникає, незважаючи на розмір часового проміжку. Водночас у

Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева й Ю. К. Толстого. — Т. 3. — С. 509.

Загальна характеристика спадкового права

605

разі смерті однієї особи, наприклад, о двадцять третій годині п'ятдесят дев'ять хвилин, а іншої в нуль годин нуль одну хвилину, тобто через дві хвилини, вна­слідок того, що йдеться про настання біологічної смерті в межах різних діб, дру­га особа вважається спадкоємицею першої, а її спадкоємці матимуть право на ус­падкування майна особи, що померла раніше.

В правовій літературі питання про те, що слід вважати часом відкриття спад­щини, є дискусійним. При цьому висловлюються два протилежних погляди. Пе­реважна більшість авторів обмежується посиланням на законодавче визначення часу відкриття спадщини як дня смерті спадкодавця1. Інші сприймають це поло­ження з певними застереженнями, вважаючи, що не завжди день смерті особи (календарна доба) є достатнім для визначення часу виникнення спадкових відно­син. Іншими словами, у деяких випадках часом відкриття спадщини слід вважа­ти не день, а момент смерті спадкодавця2.

Очевидно, що причиною спору є використання в усі часи радянським та пост­радянським спадковим законодавством різної термінології. Так, ст. 525 ЦК УРСР, яка визначає час відкриття спадщини, вживає слово "день", а ст. 527 ЦК УРСР, передбачаючи, хто може бути спадкоємцем, говорить про осіб, які знахо­дяться в живих "на момент" смерті спадкодавця.

Щоб уникнути подібних невідповідностей у майбутньому, закон, безперечно, повинен використовувати однакові терміни. Тому було б доцільно внести в ЦК України відповідні зміни, направлені на усунення використання в статтях 525 та 527 різної термінології. На наш погляд, оптимальним вирішенням поставленої проблеми буде заміна в ст. 525 слова "день" на слово "момент"3. Інше вирішен­ня питання, а саме використання терміну "день" в ст. 527, призведе до істотного звуження прав спадкоємців. Зазначене слід було б передбачити і в тексті ЦК Ук­раїни, який також не вирішив дану колізію.

З огляду на вищезазначене, уявляється, що в тому випадку, якщо особи, що є спадкоємцями одна одної, померли в межах однієї календарної доби, але відо­мо, що одна з них померла пізніше від іншої на кілька хвилин або годин (враху­вання секунди смерті, за загальним правилом, має виключатися, крім випадків, коли можливо з точністю встановити саму миттєвість смерті особи), неможливо стверджувати про смерть цих осіб як про одночасну. Відповідно особи, які по­мерли в межах хоча б однієї доби, але є відомості про неодночасність настання їх смерті, мають спадкувати одна після одної. Лише у разі, якщо момент смерті таких осіб встановити неможливо (наприклад, за аварії літака), тобто виключа­ється можливість встановлення факту, хто з цих осіб пережив іншого, повинно бути визнано, що зазначені особи померли одночасно і спадщина після кожної з них відкривається самостійно.

1 Див., напр.: Рубанов А. А. Право наследования. — М.: Московский рабочий, 1978. — С. 19; Рясенцев В. А. Наследование по закону й по завещанию. — М.: Знание, 1972. — С. 9.

2 Див., напр.: Антішонов Б. С., Герзон С. Л., Шлифер Б. Г. Наследование й нотариат. — М.: Юридическое издательство Вьісшей партийной школьї при ЦК ВКП (б),1946. — С. 43—45; Анти-монов Б. С., Граве К. А. Зазначена праця. — С. 94; Никитюк П. С. Наследственное право й наслед-ственньш процесе (проблеми теории й практики). — Кишинев: Штиинца, 1973. — С. 60.

Там само.

606