Художник 3 жигайлівки власовський костянтин іванович

(1863 - 1922рр.)

Дослідники стверджують, до народився він на Сумщині і не називають конкретно населеного пункту. Пов'язано це із відсутністю даних, адже Власовський був маловідомим художником. Вірогідно, що місцем народження майбутнього художника було село Жигайлівка. Тут тривалий час проживали його батьки. У списку землевласників, що підлягають обкладанню земським податком по Охтирському повіту у 1891 році в розділі “по второму классу дворяне" зазначено імена батьків Костянтина Івановича - штабс-капітана Івана Євграфовича Власовського та його дружини Марії Костянтинівни Власовської, які володіли в с. Жигайлівці відповідно 37 і 200 десятинами землі.²⁷⁵

Їхнє володіння слободою Жигайлівка засвідчують архівні документи наприкінці XIX- на початку XX століття.

Відомо, що К. І. Власовський навчався в Полтавській військовій гімназії, а потім у Петербурзькому арти­лерійському училищі. Був направлений для проходження військової служби у Тирасполь. Та кар’єра військового не приваблювала молодого офіцера. Через три роки 25-річний поручик виходить у відставку і оселяється у родинному маєтку батьків у Жигайлівці. Через деякий час влаштовується працювати в Охтирську повітову земську управу і переселяється у м. Охтирку, з яким було пов'язане усе його подальше життя і творчість аж до смерті у 1922 році.

527

Достеменно відомо, що серйозне захоплення живо­писом почалося у Петербурзі. Відвідуючи вільним слухачем Академію художеств, Костянтин Іванович зна­йомиться з багатьма художниками, зокрема, з А. Куїнджі і В. Сєровим. Відтоді ідеї передвижників мають значний вплив на його творчість.

Товариші не раз запрошували Власовського до участі у виставках. Однак він відмовлявся, бо вельми скромно оцінював свій талант. Таким скромним і залишався протягом усього життя, вважаючи що малює лише для себе.

У родинному маєтку К. І. Власовський знайшов свою тему, свій стиль. Переважна більшість картин присвячена садибі. Звернення до цієї теми зовсім не випадкове, а зумовлене і суспільними настроями, і його творчою позицією, і, звичайно, походженням художника та життєвими обставинами.

У своїх творах він намагається утвердити, зафіксувати, ніби втримати те, що в кінці XIX ст. - на поч. XX ст. буквально на очах відходило в минуле - пам’ять про дворянську садибу як осередок культури, певного типу життя, патріархальності в її позитивному змісті. Межа віків - активний період у творчості художника, і ностальгічні настрої такого типу, який можна назвати “синдромом "Вишневого саду”, коли сам факт втрати ще не відбувся, але вона наближається, не був чимось неусвідомленим ні для нього самого, ні для суспільства. Саме в цей період виникає великий інтерес до садиби, який, певною мірою, був викликаний також і відчуттям загальної трагедії, що наближалася. Вік знайшов відображення і в живописі, але найбільше в літературі, де процес руйнування” дворянських гнізд" був показаний ще раніше в п'єсах О. М. Островського, романах І. С. Тургенєва, І. О. Гончарова. Особливу атмос­феру маєтку передано також і в творах С. Т. Аксакова,

529

Художник К. І. Власовський з дружиною.

О. К. Толстого, С. Я. Надсона, І. О. Буніна. Пропагандою необхідності збереження садиби як центру духов­них, накопичених століттями цінностей саме дворянської культури, яка несла в собі важливі моральні та гуманістичні зародки, що в той час мислилося не як щось власне дворянське, вузько-класове, а більш суспільно широке, загально­людське, займалися і такі журнали як “Нива”, “Старі

530

роки", "Столиця та садиба” і певна частина майстрів "Світу мистецтва”.²⁷¹

Героями його полотен стають хлібороби, гончарі, просто земляки.

Найкращі з відомих робіт художник створив саме в Охтирському повіті (“Літній день у Малоросії", “Жигайлівка, Дігтярів яр", “Поле жита", “Погожий день", “У вітальні”, “Після екзамену” та інші).

Співставлення відносно замкненого простору (веранди) з більш широким оточенням мають місце і в "Погожому дні” (1914). Але відбувається це не за принципом контрасту, бо у автора немає потреби виділяти якусь конкретну частину композиції, а, навпаки, показати повне злиття людини та її “інтер’єрного” простору з безмежністю поля, яку дама спостерігає в бінокль (очевидно, дружина художника). Вона повністю зливається з теплим прозорим повітрям, майже розчиняється в ньому. Гармонія людини і природи досягає в цьому творі найвищої виразності настроями життєствердження, а не смутку і зів’ялості, незважаючи на пору року. Це відбувається завдяки високій колористичній майстерності автора, який вміло оперує найтоншими нюансами теплої монохромної гами. “Погожий день"- це справжнє свято осені - такої, про яку писав улюблений поет Власовського Ф. І. Тютчев (можливо, під впливом поезії останнього і написана ця картина):

Есть в осени первоначальной

Короткая, но дивная пора.

Весь день стоит как бы хрустальный

И лучезарны вечера.

Пустеет воздух, птиц не слышно боле,

Но далеко еще до первых зимних бурь.

И льется чистая и теплая лазурь

На отдыхающее поле.

531

Цей твір за професійною майстерністю та художньою виразністю можна вважати одним із кращих в українському живописі початку XX ст. Незважаючи на більш чітку окресленість та прописаність постатей у роботах "Поле жита” та "Жигайлівка. Дегтярів яр”, вони теж є частиною природи, хоча і більш самостійною, ніж у “Погожому дні” (і ні в якому разі не стафажем). У “Полі жита” зображений із собакою на перший погляд здається селянином. Але, швидше за все, це акцент на поєднанні поміщицького будинку з навколишнім середовищем. Він, задивляючись у далину, ніби (як і дама в “Погожому дні) запрошує і глядача до подібної дії, і тим самим - до більш уважного сприйняття твору. “Поле жита" та “Жигайлівка” за настроями спокою, споглядальності теж викликають чіткі літературні асоціації з шевченківськими рядками:

... Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють...

Окремою і досить значною частиною садибних робіт майстра є серії “Селянські хати” і “Селянські типи”. Щодо останніх, то в них є цікаве підтвердження інтер­претації автором образу людини як частини чогось цілого. Оскільки автор не має на меті захопити глядача змістом лише сюжету і важливішим для нього є показ типових епізодів життєвого процесу, то персонажі його творів не індивідуалізовані. Селяни Власовського сповнені природної гідності, яка є чимось внутрішнім, вона непоказна і навіть нітрохи не виявлена інди­відуально, а є в усьому зовнішньому вигляді, в поставі фігури, позі, жесті.

Чудові картини К. І. Власовського і його життєвий шлях повернув із небуття щасливий випадок. У 1981 році працівники Сумського художнього музею Л. К. Федевич і В. В. Шкаруна інспектували в Охтирському районі мистецькі цінності. Після численних розпитувань місцевих

532

жителів Людмилі Костянтинівні і Валерію Воло­димировичу порадили завітати в Охтирці до старо­винного будинку, в якому начебто було багато картин.

Несподіваних гостей на порозі зустріла старенька бабуся. Довідавшись про мету їхнього візиту, дуже зраділа. Не могли стримати емоцій і гості, коли побачили живописні полотна. Як з’ясувалося, вони належали пензлю К. І. Власовського, батька господині.

Незабаром Марія Костянтинівна Власовська подарувала музею десятки батькових картин та етюдів, альбоми з малюнками і нотатками. Згодом до них долучилися старовинні меблі, які належали художнику, сімейні фотографії. У фондах Сумського художнього музею знаходиться більше ста полотен К. І. Власовського.