Юнацький загін у боромлі

У селі Боромлі окупанти встановили режим грабіж­ництва і насильства. Кожного дня вони відправляли на залізничну станцію награбоване майно і вивозили його в Німеччину. У травні 1918 року кайзерівський загін

44

взяв під контроль роботу парового млина братів Тищенків. Сюди населення примусово звозило зерно, з якого виробляли високоякісну муку для Німеччини. Із таким беззаконням населення не змирилося. Стихійно юнаки утворили загін і роззброїли німецьких солдатів, які вимушені були залишити село. На базі загону ство­рюється озброєна організація юних комуністів як під­розділ Сумської організації. До її складу входить більше трьох десятків чоловік. Вони навчаються військовій справі в одній із кімнат попівського будинку, а для війсь­кових занять використовують сад.

Та незабаром новий німецький загін знову прибув у село і юним комуністам довелося йти у підпілля.

Цікава біографія М. С. Різниченка (народився в 1894 році). Із приходом у Боромлю німецьких окупантів у. квітні 1918 року він тікає з села і вступає в партизансь­кий загін Фролова, що діяв у Лебединському і Охтирському повітах.

Потім навчався на військових курсах у Сумах, боровся з денікінцями. І знову військові курси, тепер уже в Москві, Наступ генерала Юденича на Петроград перервав навчання. Різниченкові випало щастя бачити і слухати вождя революції. В. І. Леніна. На все життя запам’ятав він промову В. І. Леніна, з якою вождь звернувся до курсантів, які відправлялися на фронт проти Юденича. Поранення на фронті, потім знову боротьба проти Денікіна. У рядах Червоної Армії, що звільняла село Боромлю в грудні 1919 року від денікінців, був і Різниченко. Потім врангелівський фронт. Із рядів Червоної Армії він демобілізувався у 1922 році. М. С. Різниченко нагороджений орденом Червоної Зірки.

Разом із окупантами повернулася поміщиця Линтварева, яка відібрала у селян колишню свою землю і сільськогосподарський реманент.

45

Тростянецький партизанський загін

Головну роль у звільненні Тростянця від кайзе­рівський військ, яке відбулося 28 грудня 1918 року, відіграв Тростянецький партизанський загін. Він же взяв участь у звільненні Охтирки (1 січня 1919 року).

Про організацію та діяльність партизанського загону розповідає заступник командира Олександр Воло­димирович Садовничий: “У жовтні 1918 року до с. Смо­родине прибуло чотири чоловіки.

Зустрівшись біля школи зі мною та моїми одно­сельчанами Павлом Шимком і Федором Наливайком, вони почали цікавитись, чи є в селі німці і петлюрівці, який настрій народу. Ми розповіли їм про обстановку в селі, повідомили, що населення дуже незадоволене окупантами.

Я. О. Кириченко —

член Тростянецького партизанського загону.

46

Другого дня нас зібралось у приміщенні школи вже чоловік ЗО. Прибулі товариші відрекомендували себе представниками Харківського підпільного ревкому. Високого, поголеного, називали Леонідом (прізвище його так і залишилося невідомим), Лепченко носив чорну бороду. а молоді люди були братами Григорієм і Арсенієм Червинськими.

Лепченко робив коротке повідомлення, в яких справах вони прибули до нас: організувати населення для виступів проти окупантів і петлюрівців. Тут же присутні вирішили по черзі переховувати в себе під­пільників. Кількома днями пізніше на спеціальному засіданні було обрано місцевий ревком, до якого ввійшло кілька товаришів, утому числі і я. Членам рев­кому доручили виявляти наявність зброї і організову­вати Ті добування, готувати активний виступ для вигнання окупантів, не давати ворогам проводити контрибуцію серед населення і відправляти продовольство до Німеччини, створити партизанський загін. На той час ревком мав лише 2 гвинтівки, 4 мисливських рушниці га 3 німецьких гранати.

Ми дізналися, що в лісництво Веселе для озброєння петлюрівської варти привезено гвинтівки і кулемет. Ревком прийняв рішення: захопити цю зброю. Увечері 18 чоловік - Леонід, Арсеній, брати Якимці, Яків Кириченко, Павло Шимко, Самійло Таран, брати Кудрі, Федір Наливайко, Микола Борисенко, автор цих рядків та інші товариші - вирушили на операцію.

Лепченко і Григорій Червинський у цей час вже були в селі Кам’янецькому, де проводили роботу по залу­ченню добровольців до нашого партизанського загону.

Прибувши на Веселе, ми перш за все перервали телефонний зв'язок лісництва з Тростянцем. Нам необ­хідно було обеззброїти варту і лісничого Краснопольського.

47

Негайно здайте зброю, — була наша вимога до петлюрівців, - інакше почнемо кидати у вікна гранати.

Перелякані петлюрівці почали подавати нам у ква­тирку гвинтівки прикладами вперед (так і наказали їм).

На вимогу Леоніда Краснопольський спершу по­обіцяв здати зброю. Але через деякий час із його будинку було відкрито вогонь.

Микола Борисенко підвів руку з німецькою гранатою, щоб кинути її у вікно. Та сталося несподіване. Граната вибухнула у його руці. Він був убитий осколками тут же на місці, а Павла Шимка і мене поранило.

П. Шимко — член Тростянецького партизанського загону.

Фото 1918р.

48

Нас перев’язали в будинку М.Є. Тарана в с. Смо­родине. Розмовляти Павло не міг. Ми інструктували бійця, що в разі, коли його виявлять петлюрівці, він повинен удавати з себе німого від поранення. Павло Григорович із честю виконав вказівку і, незважаючи ні на що, нікого не видав.

Після цього керівництво загону перейшло до с. Кам’янецького. Ми понесли втрату: Леонід був виданий провокатором, схоплений німцями і петлюрівцями і розстріляний.

Поранення Павла Шимка було тяжким. У лікарні в

С.А. Таран — член Тростянецького партизанського загону

Фото 1918 р.

49

Тростянці, куди його спершу помістили, він довго бути не міг — петлюрівці посилено розшукували учасників операції на Веселому. Біля його ліжка вже стояв вартовий-петлюрівець. Тоді партизани таємно вивезли пораненого з лікарні і переправили до села Кам’янки, де його лікував місцевий фельдшер В. Галущенко, що добре ставився до партизанів.

У цей час у с. Кам’янецькому вже зібралася значна група партизанів. Було створено ревком. Всю роботу очолював Лепченко. Петлюрівці посилили облави, добиралися вже й до Кам'янецького. На спільному засіданні представників сіл Смородине і Кам’янецького вирішили організувати збройний виступ проти німців і гайдамаків.

Командиром об’єднаного загону обрали О.Г. Васильченка, який прибув сюди з Охтирки, політкомом Лепченка, а заступником командира - мене. 28 грудня вночі партизани з Кам’янецького рушили в с. Смо­родине. їх було понад 20 чоловік - Степан Синявін, Кирило Мартем’янов, Іван Бабін і інші. У Смородиному зібралося чоловік сто. Смородинський ревком виго­товив червоний прапор із написом: “Хай живе вождь світової революції Ленін!”.

Провели мітинг. Лепченко розповів про завдання партизан, представив їм командира загону - О.Г. Васильченка. У свою чергу Васильченко познайомив усіх із планом наступу на Тростянець, попередив, щоб був порядок і дисципліна.

О четвертій годині ранку всі вийшли в дорогу. Попереду розвівався червоний прапор. Одна група партизанів попрямувала в район станції, а друга розосередилася на місці, де нині маслозавод. Тут партизанами командував Григорій Червинський, який мав завдання непомітно підійти до Тростянця і, в певний момент, атакувати головну контору підприємств Кеніга та млин-завод, де були німці. Основна група, в якій були

50

Група партизанів с. Смородине. Зліва направо сидять: Ф. А. Якимець, А. В. Шимко. К. А. Кудря. Стоять: Г. А. Таран, В. В. Шимко, К. Я. Бова, Є. Г. Шимко. К. Л. Кудря був членом ревкому.

51

Васильченко і я, ввійшла а Тростянець із боку станції. Все пройшло дуже добре. Обидві групи діяли активно: захопили головну контору, млин-завод, Круглий двір, приміщення петлюрівської варти. За допомогою робітників-тростянчан зайняли район цукрового заводу.

Світало. Лепченко дав розпорядження дзвонити в набат. На площу біля головної контори почав збиратися народ. Лепченко виступив із промовою, і після цього до нашого загону почали записуватися добровольці. За короткий час загін виріс до трьохсот чоловік.

Наше керівництво вирішило наступати на Охтирку. На станції Смородине на платформу встановили гар­мату (правда, вона була без замка), і в кількох вантажних вагонах розмістили партизанів, під’їхав паровоз, і наш “бронепоїзд” був готовим. Зі станції Кириківки в Охтир­ку дали телеграму німецькому і петлюрівському коман­дуванню:

“Наступає бронепоїзд передового загону регуляр­ного червоного війська. Здавайтесь, інакше будемо вести обстріл із гармат”;

За кілометр від міста підірвали дві гранати, імітуючи гарматний обстріл. Місто було нами взяте”.¹²