Гаврилін костянтин іванович

Народився 23 червня 1923 року у м. Крюкові на Дніпрі (нині м. Кременчук) у робітничій багатодітній

404

сім’ї. У 1938 році закінчив семирічку, потім здобув про­фесію токаря у школі ФЗУ. Його трудова біографія по­чалася в 1940 р. - працював токарем на Московському заводі №8.

Як і багато ровесників, Костянтин захоплювався авіа­цією. Молодий юнак стає членом товариства осоавіахім, відвідує московський клуб “Чайка”. У 1939 р. на авіаційному святі в Тушино вперше побачив керівників партії і держави: Й. В. Сталіна, К. Є. Ворошилова, М. І. Калініна, В. М. Молотова, Л. М. Кагановича.

22 червня 1941 року стало роковим днем для всіх жителів СРСР. Почався новий відлік часу і для Костя­нтина Івановича - з жовтня 1941р. на зміну мирному життю прийшли реалії війни: фронт, передова. Важ­кими фронтовими дорогами, беручи безпосередню участь в так званих “місцевих” і великих боях, К. І. Гаврилін пройшов шлях від Московської області до

405

Кенігсберга, за який були дуже жорстокі бої. Був двічі тяжко поранений. Солдат був нагороджений ордена­ми “Червоної Зірки", "Великої Вітчизняної війни” дру­гого ступеня і трьома медалями “За відвагу”. Закінчи­лася війна. Почалася підготовка до Параду Перемоги. Від полку, де служив Костянтин Іванович, на нього було направлено двох бійців, одним із них був розвідник І. В. Храмцов, якого доля в подальшому приведе у м. Тростянець.

Із закінченням війни дивізію направляють для роз­квартирування у м. Суми. Окремі підрозділи розташо­вуються в Охтирці, Верхній і Нижній Сироватці та Тростянці. Більше чотирьох десятків бійців-артилеристів залишилися проживати у м. Тростянці.

К. І. Гаврилін працює в заготівельних і будівельних організаціях, бере участь у будівництві заводів “Електропобутприлад” та насіннєвого і шоколадної фабрики “Україна”. У повоєнний час К. І. Гаврилін закінчив сере­дню школу і здобув вищу освіту.

Вже майже двадцять років К. І. Гаврилів на заслуже­ному відпочинку, але, як кажуть в народі, він людина не­спокійної вдачі: бере найактивнішу участь у патріотич­ному вихованні молоді, діяльності ради ветеранів і є учасником виступів ветеранського хору.

Новіков володимир петрович

Народився 19 серпня 1924 року у м. Тростянці, за­кінчив 7 класів залізничної школи №63 (тепер ЗОШ №4) у 1941 році. Після школи почав навчатися у ФЗУ при деревообробному комбінаті. У серпні 1941 року евакуйований у м. Ульянівськ, де після закінчення на­вчання у місцевому ФЗУ почав працювати слюсарем на військовому заводі ім. Володарського. У червні 1942 року призваний у Червону Армію, пройшов корот­котермінові

406

трьохмісячні курси радіотелеграфістів у м. Куйбишеві.

З грудня 1942 року і до закінчення війни в діючій армії у званні єфрейтора і радиста третього класу. Воював на Волховському, Карельському і 2-му Білору­ському фронтах. Брав участь у жорстоких боях за зві­льнення міст Новгорода, Пскова, Луги, прориві блокади Ленінграда.

Під час боїв був двічі поранений і двічі контужений.

Як згадує Володимир Петрович, бої були завжди тяж­кими, і він чудом залишився живим, адже весь час був на передовій, часто разом із товаришами йшов у атаку. У воєнний час нагороджений медалями “За оборону Ленінграда", “За оборону Радянського Заполяр’я” і трьо­ма медалями “За відвагу".

Першу медаль “За відвагу” отримав за участь у боях при форсуванні річки Свир, другу - за участь у

407

звільненні м. Петсамо і третю - за участь у звільненні м. Гдиня.

Володимир Петрович відзначає: “Тот, кто воевал на фронтах, знает цену этим наградам. Солдаты знают, что для них самая высокая награда та, что они отвоевали войну и остались живы. Это - главное.

То, что солдаты, пережили, будучи на фронтах Великой Отечественной войны, я описать не сумею: про все бои, невзгоды, голод, холод - это даже во сне не приснится. Сейчас, на старости лет, в бессонную ночь бывший солдат вспоминает боевые эпизоды военных лет, и во все это верится с трудом. Как все эти ужасы мог пережить солдат... Война кровью запеклась в глубине солдатских душ и рассказывать о ней, поверьте, - не легко”.

У повоєнний час нагороджений, орденом “Віт­чизняної війни” першого ступеня.

Після демобілізації в 1947 році став працювати в депо Смородине. За майже сорок років праці пройшов шлях від слюсаря до бригадира комплексної бригади цеху заготовки. За багаторічну добросовісну працю нагороджений медаллю “За доблесну працю” і орденами “Трудового Червоного Прапора" і “Знак Пошани".

З 1984 року знаходиться на пенсії.