Спогади жительки с. Криничного любові крупені

Народилася в 1919 році. Працювала в радгоспі: са­пала буряки, в’язала снопи, працювала на тракторі. Нім­ці брали копати окопи. У 1943 році відразу після повернення з окопів, забрали у Німеччину. Зі мною йшло багато дівчат: Марія Шилова, Галя Гонтар, Феня Ка­щенко, Наталка Куцевол, Маруся Кононенко і ін.

Везли товарним поїздом до Конотопа і далі теж. У Німеччині розподілили, кого куди. Повели у баню. По­годували, Я працювала на фабриці біля станка, робила якісь запчастини. Одна така запчастина була вагою 8 кг. Жили в таборі. Годували спочатку дуже погано, потім трішки краще.

Після визволення американцями зібрались іти. Йшли довго, ховались. Ледве добились додому. Після війни працювала, маю п’ятеро дітей.

Спогади жительки с. Боромлі єлизавети лаврентієвни громової

... Це було 30 жовтня 1942 року. Єлизаветі Лаврентіївні Громовій було тоді 16 років. Працювала на току біля комори, і її раптово викликали до контори колгос­пу. Там вона одержала повістку в Німеччину на роботу.

Наступного дня рано-вранці пішла до сільської Ради, взявши з собою торбину сухарів і інших речей. Із сіль­ської Ради їх повезли в місто Тростянець на станцію Смородине. Загнали в товарні вагони і повезли до Ні­меччини під охороною. Дорога була тяжкою. Вагони були переповнені, їхали стоячи. Коли їхала, була лише одна думка, що вже ніколи вона не повернеться додо­му.

262

Прибувши до Німеччини на станцію в місто Ман­гейм, їх поділили на групи і відправили по місцях роботи.

Працювали на різних роботах: на будівництві, на заводах, нянями в заможних людей. Єлизавета Лаврентіївна потрапила на завод “Ланц". Там вона працюва­ла на токарному станку. Життя в Німеччині було тяж­ким. Жили вони в дерев’яних бараках, які були в три ряди обнесені колючим дротом. Спали на дерев’яних помостах. Замість матраців лежали мішки, наповнені стружкою. Розпорядок дня був суворий. Працювали без вихідних; Кожного дня о сьомій годині ранку під охоро­ною з собаками вели на завод працювати. Працювали 12 годин.

Ставлення на заводі німецьких керівників до наших людей було жорстоким. За незначні порушення били гумовими палицями. їжа була несмачна. На день дава­ли 250 г хліба. Також тричі на день давали кашу, якщо цю їжу можна було назвати кашею. Вона була зварена з буряків і картоплі.

За три роки тяжкого життя лише один раз видали спідницю і жакет. Після трирічного каторжного життя визволення прийшло 1 квітня 1945 року. Групу, де зна­ходилась Єлизавета Лаврентіївна, відправили на тиж­день в місто Франкфурт-на-Одері: Із цього міста їх пе­ревезли в місто Хемніц, де вони разом із солдатами збирали врожай. Після збирання врожаю їх відправи­ли додому 26 листопада 1945 року.

В’язні концентраційних таборів

На їх долю випали особливі випробування. Вони пройшли, як кажуть, усі кола пекла. Після закінчення Ве­ликої Вітчизняної війни на Тростянеччину повернулося 28 в’язнів фашистських концентраційних таборів, сьо­годні

263

їх залишилося всього 11. Про деяких з них нижче друкуємо декілька нарисів.