Басов федір митрофанович

Народився у 1918 році в селі Дерновому, тут за­кінчив школу, працював вчителем початкових класів. У травні 1941 р. з відзнакою закінчив військове учили­ще. Як відмінник навчання, обрав місцем служби По­лоцьк. Полк, в якому проходив службу Ф. М. Басов, всту­пив у бій із фашистами вже на третій день війни. Мо­лодий офіцер вміло командував взводом, а згодом ро­тою у запеклих боях з ворогом. Підрозділ кілька разів успішно виходив із ворожого оточення. В одному з боїв на початку серпня 1941 р. отримав тяжке поранення, проходив лікування в одному із госпіталів Москви. Нарешті, знову навчання і врешті задоволене прохання направити на фронт, В Тамбові прийняв командування батальйоном. Звідси - до Сталінграда в саме пекло боїв. Здавалося більшого випробування не може бути. Та доля розпорядилася інакше.

Ф. М. Басову прийшлось пройти чотири табори сме­рті, чотири кола пекла. Біля станції Ольгінської біля Ростова його тяжко пораненого підібрали фашисти і відправили до Уманського концтабору.

Увійшов до партії військовополонених, яких готува­ли для відправки в Краків. Одному з військовополоне­них вдалось пронести лезо ножа, яким у дорозі по чер­зі випилювали отвір у стіні вагона. Проте втеча не вда­лась. Сподівалися, що ліс захистить, не сподівались тіль­ки, що в ньому на відпочинку розміщена есесівська ди­візія.

271

Втікачів виловили. Котрийсь із них не витримав знущань, назвав організаторів втечі і серед них - Басо­ва. Потім були тюрма в Німеччині, суд трійки і мимохідь кинута одним з "трійки” фраза російською мовою: “Бо­льше бегать не будешь”. Закованого в наручники до­ставили його в Освенціум табір “Беркинау”, де утри­мувались тільки засуджені до смерті. За все існування "Беркинау" втеч звідси практично не було. Отримав номер смертника 11714. Тут двічі довелося побачити генерала Карбишева, коли той був на прогулянці. Утри­мувався в штрафблоці. Іноді виводили його на прогулянку. Вразило, що одягнений той був не в табірне, а в темно-бордового кольору светр.

“День і ніч над крематорієм стояло не те, що дим, а полум'я заввишки в 1,5-2 метри, - згадує Федір Мит­рофанович. На роботу нас не водили. Та й вона, зда­ється мені, не так би вбивала полонених, як знущання табірної поліції - капо. Бараки такі, що не завжди вда­валось розгледіти обличчя сусіда по нарах. Із обереж­ності рідко заводили розмови. Безнадійно приречені смертники, ми ще на щось сподівались. А іноді була така безвихідь, що, здавалось, збайдужіло все. і кожен сам собі бажав смерті, як щасливого кінця цьому існу­ванню, але мало хто заподіював и собі. У кожному з нас жевріла надія”.

Незгладимий слід у пам'яті залишило знищення кі­лькох тисяч циган. Відібрали і вивезли чоловіків, зви­чайно ж, на знищення. А жінок і дітей, роздягненими догола, протягом доби тримали на холоді, умертвляю­чи партіями. Крематорії не встигли спопелити таку кі­лькість людей, і вони стояли в очікуванні своєї смерті.

1 січня 1945 року партію смертників вивезли в Гросрозен. Утримували там недовго, менше місяця, і пере­правили в Бухенвальд. Тут також довго не затримува­лись. Але тут уже діяло міцне підпілля. Одного дня

272

по дорозі в баню підпільники показали "смертникам", де утримувався і був убитий Тельман.

Табори міняли, але не мінялась картина і методи знущання. Запах смороду, від якого не можна було схо­ватись навіть у бараку, їдкий дим і “селекція”- це, коли полонених сортували: одних направо - жити, інших на­ліво в газову камеру. Одним, як вони говорили, рай - смерть, іншим пекло муки. Останнім табірним при­станищем став Дахау, який мав більше двадцяти філіа­лів. Басов утримувався недалеко від міста Ланцеберг.

І знову спогади: "Ми помітили зміни в поведінці фашистів. Ув’язнені, хоч були вкрай знесилені, гостро відчували їх у табірному житті. Ми здогадувалися, що війна наближається до переможного кінця, але не було в нас такого відчуття, що залишимося живими. Перша спроба табірного начальства знищити нас. загнавши в підземний бункер, не вдалася - в’язні не вийшли з бараків. А бунт хоч якоїсь частини табору у цей період уже лякав фашистів. До того ж помічник начальника табору був проти цього. Розгадка такої його поведін­ки стала зрозумілою 30 квітня, коли нас, колону в’язнів, конвоювали містом, знову-таки для знищення. На мос­ту конвоїри почали переодягатись у цивільне, кидаю­чи одяг і зброю в річку. І практично залишили нас. Через кілька хвилин по тому нас зустріли американ­ські солдати. Розквартирували, переодягнули і пере­дали радянському командуванню з міжнародним пас­портом організації Червоного Хреста”. Потім був ще табір під Віднем і направлення в Південноуральський військовий округ для спецперевірки. Витяг із наказу цього округу від 4 грудня 1945 року свідчить, що Ба­сов Федір Митрофанович пройшов спецперевірку по і категорії і підтверджений в офіцерському званні, зві­льняється в запас за неможливістю подальшого ви­користання.

273

У грудні переможного року продовжив він, перервану війною, педагогічну роботу спочатку в Березівці, потім в Дерновому. Закінчив спочатку Лебединський, а потім Сумський педагогічний інститут. Очолював педколетив школи в Дерновому, а з 1970 і по 1984 роки - районний відділ народної освіти.

Федір Митрофанович нагороджений орденами "Великої Вітчизняної війни", “Червоної зірки", медаллю “За відвагу" га нагрудними знаками “Отличник прос­вещения СССР”, "Відмінник народної освіти УРСР”.

21 січня 1996 року після тяжкої тривалої хвороби перестало битися серце Федора Митрофановича Ба­сова, відомого педагога, людини, неординарної особис­тості, наставника не одного покоління вчителів.¹⁷⁰