Партизанська група з дернової

У широкій річковій долині розташоване село Дер­нове. В центрі його - сільрада, середня школа, лікарня, контора колгоспу. Недалеко від сільради, під горою, стоїть один із будинків. Раніше в ньому жив голова Дернівського споживчого товариства Дмитро Якович Ба­лін. Жили ще з ним дружина Софія Іванівна та дві доньки й син.

У тяжку годину для нашої Батьківщини, коли на рідну землю опустилася чорна ніч німецької окупації, відважні радянські патріоти почали організовувати партизанські загони. Восени 1941 року в с, Дерновому було створено південну групу Великописарівського загону. Коли перед командуванням південної групи постало питання про вибір конспіративної квартири для штабу, він відразу впав на оселю Д. Я . Баліна.

Дмитро Якович безвідмовно погодився. Коли при­гадати, якими карами загрожували німецько-фашистські окупанти кожному, хто хоч шматок хліба дасть парти­занові, стане зрозумілим, на який смертельний ризик ішов Д. Я. Балін, переховуючи керівництво партизанської групи у себе вдома. Але він, крім цього, ще й брав участь у двох бойових операціях проти німців.

Ось що згадувала про ті події дружина загиблого партизана Софія Іванівна Баліна, 1900 року народження.

“Мої батьки - Басови, здавна були селянами і жили в селі Дернове колишнього Великописарівського, а тепер Тростянецького району Сумської області. Дитинство і юність мого чоловіка також пройшли в цьому селі. Із Дмитром ми одружилися в квітні 1917 року, мені тоді було 17, а йому 19.

У громадянській війні чоловік участі не брав за ста­ном здоров’я, а працював лісничим у Дернівському лісництві 8 років. Весь цей час ми жили в лісі.

Мій чоловік був одним із найактивніших організаторів

288

колгоспу "Волна революции". Ми з ним одними з перших вступили в колгосп. Після того як діти підросли, їх треба було віддавати в школу, ми переїхали в село Дернове. Чоловіка відразу ж вибрали головою сільпо, яке об’єд­нувало три села. У розпорядженні Дмитра був кінь і візник. Чоловік постійно був у роз’їздах. Головою сільпо він працював до війни. На виборах вибирали тільки його.

На початку Великої Вітчизняної війни Великописарівський райком партії і райвійськкомат залишили чоловіка з його згоди по броні разом із учителем Тро­химом Федоровичем Логачовим і директором школи Андрієм Андріяновичем Суховієм, як потім пізніше я діз­налась, для партизанських дій у тилу німецько-фашистсь­ких окупантів.

Дмитро став активним учасником партизанського загону, керівником якого був Порфирій Купріянович Гараганенко (голова із райцентру Великописарівки), а комісаром - Іван Андрійович Зимін.

П. К. Гараганенко 2 місяці жив у нашому будинку - вночі ховався у підвалі, а вдень знаходився в будинку. Зимін також часто бував в нас вдома, і не один раз ночував. Наша квартира була свого роду штабом, явоч­ною квартирою, куди приходили партизани із інших сіл. Одного разу ночували два чоловіки з Москви. Із кінця грудня 1941 року і до лютого 1942 року, до дня своєї загибелі, у нас знаходився командир Солдатчанської партизанської групи Зосим Григорович Про­тасов. Про його героїчну смерть ми дізнались пізніше.

Я допомагала партизанам продуктами, сушила сухарі, варила картоплю, прала білизну і оберігала від чужого ока. Партизани якось принесли додому радіоприймач, і ми постійно слухали повідомлення радянського інформбюро на фронтах і в партизанських загонах.

5 березня 1942 року партизани, з участю мого чоловіка, зібрались на раду в Дернівському лісі у

289

Нагорного (з хутора Дем’янівки), на якому вирішувалось питання про активні дії: підривати залізничні колії, мости й інші питання. Мені всього не розповідали. Є при­пущення, що лісничий Нагорний видав поліції прізвища всіх партизан, так як після зборів всіх учасників пар­тизанського загону почали переслідувати і ареш­товувати. Сумченка і Зиміна арештували. Вони загинули е Полянському лісі в ніч на 8-е березня в бою з полі­цаями.

Моєму чоловікові партизани пропонували виїхати в місто Харків або інший район, щоб його не заарештували. Дмитро відмовився, посилаючись на те, що тоді може постраждати сім’я. Через декілька днів чоловіка ареш­тували німці. Він вийшов на вулицю, і його відразу взяли. Біля 20 днів він, Суховій і Логачов сиділи в поліції в селі Велика ГІисарівка, де їх допитували, потім привели 22 березня 1942 року в село Дернове і о 12 годині ночі всіх повісили на дереві.

Мого чоловіка вішали поліцейські, один з яких-був нашим кумом. Дмитро два рази зривався, і перед смертю сказав: “Що ж ви повісити навіть не вмієте? Вішати так вішайте, а для чого мучити?".

Дерево, на якому вішали мого чоловіка, знаходилось недалеко від дому, і нам у вікно було добре його видно. Звичайно, не можна передати словами ті переживання і страждання, яких я зазнала.

Перед смертю чоловікові давали побачення з нашою старшою донькою Варею, якій він передав, щоб я не приходила дивитись, як його повісять, і щоб просила дітей слухатися мене і виростити їх достойними чесними людьми.

Через два дні після цього Варю, мою старшу доньку, з 1923 року народження, забрали німці і протримали 6 днів у тюрмі, допитуючи її про те, що їй відомо про партизанів. Потім відпустили. У мене на руках було ще

290

двоє дітей: Михайло, 1929 року народження, і Ніна, 1937 року народження. Нам була дуже важко з продо­вольством. Після смерті чоловіка приїхали поліцейські і забрали всі речі в домі, корову, коня, двох свиней, 60 пудів хліба, одяг і т.д. Крім того, німці, староста і полі­цейські заборонили сусідам заходити в наш дім.

Коли в лютому 1943 року частини Радянської Армії звільнили перший раз наше село, то Варя пішла служити медсестрою на війну. Після цього я з дітьми евакуювалась під місто Бєлгород на станцію Прохорівка.

Восени 1944 року ми повернулись, коли німців уже не було в селі.

Правління колгоспу по розпорядженню штабу наших військ, які стояли в селі, видало нам корову, небагато зерна. Це допомогло нам прожити в тяжкі воєнні і піс­лявоєнні роки.

Молодша моя донька Ніна за закликом нашої дер­жави в лютому 1955 року поїхала в Казахстан на цілину, а в 1956 році і я переїхала до неї, де ми і живемо до те­перішнього часу. Зараз я виховую онуків і правнуків. Правнуків у мене уже 5. На даний час отримую пенсію за загиблого чоловіка і користуюсь пільгами, установле­ними державою.

Бували тут і Зосим Григорович Протасов, командир північної групи, і Леонід Якович Уткін, командир групи Гайворонського загону “Шахтарське плем’я”.

Донька Баліних Варвара Дмитрівна також допо­магала партизанам - виконувала різні доручення по розвідці, зв’язку, розповсюджувала листівки.

Командиром південної групи був призначений учас­ник боїв арсенальських робітників із петлюрівцями в Києві, член КПРС з 1919 року, Порфирій Купріянович Гараганенко, який перед цим працював завідуючим Великописарівською конторою "Заготхудоба", коміса­ром –

291

завідуючий відділом народної освіти Іван Андрійович Зимін.

Хоча на початку не все йшло гаразд, але труднощі не залякали командування групи, і вона почала розгортати політмасову і організаторську діяльність. Особливо відзначився комісар І. А. Зимін, який організував комсомольсько-молодіжну групу в с. Пожні, налагодив зв'язки з партизанами в Олександрівні, Петровському, Поляному й інших селах. Незабаром чисельність групи зросла до 54 чоловік. Штаб групи підібрав по різних селах із десяток конспіративних квартир, у тому числі в Дерновому ще у директора школи Андрія Андріяновича Суховія, у вчительки Парасковії Іванівни Коваленко, в с. Поляному у Агафії Сергіївни Москальової, на хуторі Рябівці у Олексія Олександровича Христейка.

Політмасова робота серед населення значно поліпшилася, коли зв’язковий від штабу 21 армії Федір Пимонович Іншин приніс рацію, папір, і партизани поча­ли приймати по ефіру повідомлення радянського інформбюро та роз’яснювати населенню навколишніх сіл правду про становище на фронтах. Працювали з радіоапаратурою переважно В. Ф. Петренко і П. І. Ко­валенко. Коли приймач виходив із ладу, то кликали А. А. Суховія, і той його ремонтував. Слід сказати, що директор школи спершу виїздив разом із сім’єю з Дернового, але вже під час окупації, за порадою І. А. Зиміна, повернувся, почав працювати в школі і допомагав партизанам. Зокрема, в його квартирі близь­ко місяця переховувався депутат Верховної Ради СРСР полковник О. І. Ричиков, який потрапив в оточення. Коли трапилася нагода, П. К. Гараганенко дав провідника, і Ричиков перейшов лінію фронту.

Яку треба було мати силу волі і мужність, щоб у тогочасних жахливих умовах вистояти і не похитнутись!

292

Від рук німецьких катів і поліцаїв загинув боєць групи Володимир Якович Коваль. І в цей час А. А. Суховій і Д.Я.Балін подали заяви про прийом їх у кандидати партії. Учасники партійних зборів задовольнили їх прохання.”

Про свого чоловіка Н. С. Суховій згадувала:

"Андрій Андріянович Суховій народився в грудні 1909 року в селі Ямному колишнього Богодухівського повіту Харківської губернії, тепер Охтирського району Сумської області. Батьки його були селянами-односібниками. У родині в них було два брати і дві сестри. Батьки хотіли, щоб Андрій учився на попа, але він зростав атеїстом і навчався в той час у Великописарівській семирічній школі (тепер СШ№1). Він сам влаштувався в Грайворонському педучилищі і закінчив його в 1930 році. Почав працювати учителем у Козинській школі Грайворонського району, а потім учителем математики і фізики у Великописарівській СШ №1. У 1933 році А. А. Суховія призначили директором Братеничанської семирічної школи. Там він і одружився на вчительці Н. С. Рудевській.

Незабаром його призначають на посаду інспектора шкіл Великописарівського району, а з серпня 1936 року почав працювати директором Дернівської школи. У цей час він допомагає дружині закінчити Харківський хімічний технікум.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, Андрій Андріянович перевозить дружину і трьох дітей до м. Богодухова, до її батьків, сподіваючись, що він буде покликаний до Радянської Армії. У райвійськкоматі йому відповіли, щоб він чекав виклику, але його не було. Коли він прийшов навідатись до сім'ї в Богодухів, то потрапив у оточення. Становище було дуже тяжким..

Щоб не потрапити в підозру, Андрій Андріянович послав дружину у Дернову на пораду до голови сільського

293

споживчого товариства Баліна. Коли вона взимку 1942 року прибула туди, то зустрілася з тов. Іваном Андрійовичем Зиміним, колишнім завідуючим райвно. Той попередив про конспірацію і про те, щоб вони переїжджали до Дернової, відкривали школу і приступали до роботи, увійшли в довір’я і допомагали партизанам. За цими обставинами можна зробити вис­новок, що А. А. Суховій був уже зарахований до партизанського загону і дав згоду працювати у підпіллі.

Будинок Баліна був явкою, а дружина; безперечно, всього не могла знати.

Переїхали. Приміщення холодне, на стінах сніг. Спали одягненими, доки воно обігрілось. Із ними працювала учителькою Параска Коваленко. У неї часто зупинявся І. А. Зимін. Штаб, як партизани говорили, знаходився у голови споживчого товариства Баліна. У нього і в учи­тельки Коваленко були радіоприймачі. Коли з ними щось не ладилось, то кликали Суховія, і він їх ремонтував. Зимін дуже турбувався, аби дочекатися весни і тоді перейти в ліс.

На 5 березня 1942 року були призначені партійні збори партизанського загону в лісі, у лісника Нагорного. На ранок. Суховій повернувся додому і сказав, що прийняли клятву. На запитання дружини, де підписи, він відповів, що Зимін обіцяв заховати рід деревом.

Через кілька днів, удосвіта, до квартири Суховіїв постукали. Коли Ніна Сергіївна вийшла, то побачила, що стояла висока людина з підв’язаною рукою, а другий чоловік запитав: “Де побачити лікаря?" Вона показала йому лікарню. На Другий день Суховій повідомив, що в селі повно поліцаїв.. У вікно вони побачили, як з лікарні вели високого невідомого з перев’язаною рукою. (На підставі матеріалів, зібраних краєзнавчим гуртком, можна стверджувати, що його прізвище було Гіс).

Невідомого поставили обличчям до стіни будинку

294

колишньої сільради під охороною, а всі поліцаї оточили село.

Потім говорили, що всю ніч школа була лід наглядом.

Суховій сказав, що піде попередити Нагорного, щоб той не видав. Потім повели арештованого і всі розійшлись.

Незабаром після цього був заарештований Суховій, а через день його випустили. Ніби за тими мотивами, що немає доказів, а 14/III викликали знову, після чого він просидів під арештом на-допиті 3 діб, і тільки 22/III дозволили побачення дружині на 5 хвилин. Він вийшов, обличчя все в синяках, сліди ударів шомполом по обличчю. Дружині сказав, щоб не хвилювалась, тому що він нічого не виказав,, і вороги про відвідування партизанами нічого не знають, що прийдуть наші (тобто Радянська Армія), і їй буде легше.

Тієї ж ночі, 22/III, всіх Дернівських заарештованих - (Суховія, Баліна, Логачова) привезли до Дернової і посадили в приміщення біля школи. На прохання Суховія дружині нічого не повідомляли, а Логачов мав побачення із своєю сестрою. Говорили, Суховій переказував дружині, щоб та з дітьми виїхала до його батьків у Ямне і щоб скоріше, доки не розлилась річка і не зіпсувалась дорога. Раніше він говорив: “Я можу заховатись за ті два дні, коли мене викликали, але може постраждати сім’я і загинути діти”.

Пізно, ввечері їх повісили.

Біля будинку Дернівської сільради могила. У ній відпочиває сном Андрій Андріянович Суховій.

Він небагато встиг зробити, але загинув, як герой.

Узимку всю групу розподілили на бойові одиниці. Партизани скрізь всілякими способами здобували зброю, бо своєї було мало. Разом із цим командування групи і агітатори з числа комсомольців і вчителів, розповсюджували листівки з повідомленнями про

295

перемоги Радянської Армії, про розгром ворога під Москвою, проводили бесіди серед населення про неминучу поразку загарбників. Все частішими ставали збройні сутички з поліцаями.

Коли з-за підступних дій зрадника значна частина партизанів Грайворонського загону “Шахтарське пле­м’я” була знищена, семеро народних месників із того загону прийшли у Дернове, і з них було утворено окрему бойову одиницю..

Значну допомогу південній групі, що розташовувалася, в Дерновому, і, зокрема, у Д. Я. Баліна, надавала лікар Дернівської лікарні Фріда Вільгельмівна Щмельцер. Вона надавала в розпорядження партизанів лазню, допо­магала білизною, у разі потреби лікувала, видавала потрібні лікарняні довідки, хоча знала, хто такий П. К. Гараганенко і його товариші.

Вночі 5 березня 1942 року всі партизани зібралися в лісі, у будинку лісника Нагорного, і там дали клятву до останньої краплі крові боротись за визволення рідного краю від ворога.

Мерзенні зрадники пробралися в загін. Вони видали багатьох патріотів. Почалися арешти, допити, катування. 14 березня 1942 року були заарештовані Д. Я. Балін і А. А. Суховій. Дев’ять, днів їх люто допитували, але мужні патріоти нічого і нікого не видали. Разом із ними заарештували й колишнього секретаря парторганізації колгоспу Т. Ф. Логачова. У ніч проти 23 березня їх привезли в Дернове і повісили.”¹⁷³