Червонотростянецька лісова дослідна станція (1923-1945 рр.)

До 1874 року майже ніякого наукового ведення лі­сового господарства в лісах Тростянеччини не було.

119

Стиглі деревостани масово продавали купцям. Після переходу лісів у власність Л. Є. Кеніга було складено план лісовпорядкування, відбулися значні зміни у ве­денні лісового господарства. Під керівництвом профе­сора М. М. Орлова тростянецькі лісники дуже багато зро­били для лісовідновлення на зрубах та заліснення не­угідь, де, крім порід сосни і дуба, саджали модрину, яли­ну, дуб бореальний, сосну Веймутова, сосну австрійську та інші екзоти. До 1917 р. в маєтку Л. Є. Кеніга на бага­тьох ділянках виростили унікальні дубово-ясеново-модринові, сосново-дубові, сосново-модринові, сосново-ялинові деревостани. Цей досвід лісовирощування зу­мовив відкриття у 1923 р. Червонотростянецької лісо­вої дослідної станції. її назва походить від лісової дачі “Красне”, де вона розташована.

У 1924-27 рр. завідуючим станцією був А.С.Мачинський, а потім до 1930 р. - П. К. Фальковський. У 30-х роках Петро Костянтинович працює заступником директора станції по науці. Його перу належить велика кількість друкованих праць. На жаль, його у 1937 р. репресували і розстріляли.

У 1928-1930 рр. науковці станції створили дендро­парк площею 2 га, у якому зростає 120 видів інтродуце­нтів, зокрема горіх волоський, чорний, сірий, мангжурський, Зібольда, гікорі, береза, різні види ялини, ялиці, каш­танів, липи, дубів, бука, тюльпанове дерево, кизил, бар­хат амурський та багато інших.

У довоєнний час колектив станції, а це всього лише декілька чоловік, провів цілий ряд унікальних досліджень за рубками, доглядом за лісом, лісовою технологією, вивченням природних умов краю, лісових культур різ­них порід, впливом випасу худоби на стан лісів, балан­сом вологи в дібровах. Лісонасадження збагатилися горіхом чорним і манчжурським, бархатом амурським, ялівцем. Культури ці закладалися під безпосереднім

120

Головний будинок Тростянецької дослідної станції

(колишній будинок управляючого маєтком Кеніга).

121

керівництвом професора О. І. Колесникова. У закладці брали участь П. К. Фальковський, А. Б. Жуков, І. Д. Стахняк, Ф. Д. Белентьєв, В. В. Рурський. Найбільш детально їх ви­вчав вчений І. М. Патлай, під керівництвом якого було створено понад 100 га клонових насіннєвих плантацій.

Станція надавала практичну допомогу не лише ліс­госпам, а й колгоспам. У середині 30-х рр. були обсте­жені землі кожного колгоспу району і складені плани використання неугідь.

Тростянецьким лісам присвячено понад 400 науко­вих друкованих праць. Напевно, на території колишньо­го СРСР і в Україні немає жодної лісової установи, якій би було присвячено стільки праць. Станція має велику технічну документацію. У її збереженні величезна за­слуга колишнього директора Червонотростянецької лі­сової дослідної станції Валеріана Валеріановича Рур­ського. Ця людина - справжній патріот і вчений. Наро­дився він 14 листопада 1904 р. в м. Охтирці Сумської області в сім’ї лісовода - агролісомеліоратора, профе­сора з діда - прадіда Валеріана Ярославовича Рурсь­кого. Його дід Ярослав Рурський також усе життя пра­цював лісником у Харківській губернії. Після закінчен­ня лісового факультету Харківського сільськогосподар­ського інституту Валеріан Валеріанович був залише­ний у ньому аспірантом академіка Георгія Миколайо­вича Висоцького. До речі, глибоку повагу і любов до свого вчителя-наставника Георгія Миколайовича він зберіг до останніх днів свого життя.

У 1929 році він за конкурсом зайняв місце лісовода-дослідника в Червонотростянецькій лісовій дослід­ній станції. У 1940 році Валеріан Валеріанович був при­значений заступником директора станції з науки, а в 1944-1965 роках працював тут директором. 36 років вів він плідну науково-дослідну роботу, а потім продов­жував її як старший науковий співробітник Українського

122

Сидять (справа наліво): П. К. Фалківський, академік Г. М. Висоцький. Стоять: С. С. П’ятницькій (відомий селекціонер). Фото 30-х років ХХ ст.

123

кого науково-дослідного інституту лісового господарс­тва і агролісомеліорації ім. Г.М.Висоцького.

В. В. Гурський усе своє життя працював на лісовій ниві України і вніс вагомий вклад у лісову науку і прак­тику. Він займався питаннями інтродукції і селекції де­ревних порід, створенням лісових культур та багатьма іншими проблемами. За кілька років під безпосеред­нім керівництвом Валеріана Валеріановича на землях станції закладено понад 110 дослідних об'єктів. Його роботи по бархату амурському і дубу бореальному ста­ли класичними. Він є автором понад 80-ти науко­вих робіт.

Під час Великої Вітчизняної війни В. В. Гурський вря­тував наукову документацію і найцінніше майно стан­ції. Це був акт справжньої громадянської мужності і патріотизму. Коли фронт наблизився до Сумщини, Ва­леріан Валеріанович вирішив евакуювати те, що було для науково-дослідної установи найціннішим - науко­во-технічну документацію. Драматичним було вивезення її на волах глухими дорогами, уникаючи магістральних шляхів, якими вже йшли німці.

Вдалося довезти архів до міста Валуйок Курської області. Варто підкреслити, що він не взяв із собою ніяких домашніх речей, бо на підводі для них не знай­шлося місця. Евакуювала майно станції людина, важко хвора в той час на жорстоку форму псоріазу. У Валуйках ще діяла залізниця, із величезними труднощами вдалося буквально останнім ешелоном відправити евакуйоване майно в Уфу на Башкирську лісову дослі­дну станцію, де він мав знайомих серед наукових спів­робітників.

У 1942-1943 роках В. В. Гурський працював старшим лісником Памірського лісгоспу. За виконання військо­вих замовлень на цьому посту його було відзначено урядовою подякою. У 1944 році Головлісоохорона при

124

Раді Міністрів СРСР направила Валеріана Валеріановича в м. Тростянець на посаду директора Червоно-тростянецької лісодослідної станції. Картина, яку поба­чив він у Тростянці, була сумною. Величезної шкоди - на суму 6,4 мільйона карбованців - завдали місцевим лісам фашистські окупанти в 1941-1943 роках. Вони по-хижацькому винищували кращі насадження. Будів­лі станції лежали в руїнах. Дослідні об’єкти в роки вій­ни, звичайно, залишилися без догляду і були занедба­ні. Потрібно було все відбудувати і відновлювати до­слідні об’єкти у натурі. Без евакуйованої науково-технічної документації, знання специфіки і стану об’єктів у натурі це було неможливим.

Після повернення архіву на станції розпочали акти­вні науково-дослідні роботи. Згодом вона стала міс­цем проведення цілого ряду не лише республікансь­ких, а й всесоюзних науково-технічних конференцій і семінарів, школою передового досвіду, справжньою лі­совою академією, створеною кількома поколіннями лісоводів, а насамперед колективом станції і особисто Валеріаном Валеріановичем. Всі, хто буває на постій­них пробних площах, бачить деревостани з запа­сом деревини по 500-700 м³ на один гектар у стигло­му віці.

Із 12 діючих в Україні станцій - найстаріша Тростя­нецька. Основний профіль її роботи - біологія лісу і лісовирощування.

Робота станції має велике значення для відновлен­ня природних ресурсів, більш повного задоволення в них потреб народного господарства. Свідченням цього є постійне зростання площі, яку займають лісові наса­дження, створені штучним шляхом, ріст продуктивності деревних порід.⁸¹

125

РОЗДІЛ IV

ДРАМАТИЧНІ І ТРАГІЧНІ 30-і РОКИ

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

ПОЛІТИКА ЛІКВІДАЦІЇ ОДНООСІБНИКА

Побудову соціалізму більшовики пов'язували зі створенням на селі замість одноосібних селянських господарств великого колективного господарства. За­лежно від рівня усуспільнення колектив­ні господарства поділялися на три типи: товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колек­тивізувалися лише посіви, артілі - колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділянка та живий і неживий реманент для її обробітку; комуни - все усуспільнювалося і селянські господарства повністю розчинялися в колективному.

Сталінське керівництво віднесло Україну до другої групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 року або навесні 1932 року. Партійно-державний апарат України на чолі із С. Косіором,

126

догоджаючи Й. Сталіну, скоротив її строки в республіці на 1-1,5 року. Партійним керівництвом колективізація розглядалася як засіб прискорення індустріалізації шляхом викачування ресурсів із села, розв’язання хлібної проблеми та ліквідації заможного селянства.

Селянство, яке в роки непу врешті стало господарем землі, чинило впертий опір, часто виникали повстання, для придушення яких використовували радянські війська. Відбувалася ліквідація міцного селянства через розкуркулення. Силою держави сталінське керів­ництво виграло громадянську війну на селі, пере­творивши селян у державних кріпаків і прикріпивши їх до землі через введення у 1932 році паспортної системи в місті.

На кінець 20-х років XX ст. Боромлянський і Тростянецький райони продовжували залишатися сільськогосподарськими, основну частину населення складали селяни.

Кожен селянин мав свою землю, на якій працював зі своєю сім’єю з ранку до вечора. Сім’ї були, бага­тодітними. З батьками жили діти із своїми сім’ями. Кількість членів сім’ї досягала 6-10 чоловік, яка володіла 3-5 га землі. Були так звані міцні господарі (куркулі), які мали до 10-15 га землі. Але таких було мало.

Селянська сім’я мала невеликий будинок, покритий соломою із земляною долівкою, маленькими вікнами. Частина будинків були взагалі однокімнатні, решта мали розміри 6x8 і розділялися на 2 кімнати. У середині житла був дерев'яний стіл, стільці. Обов'язковою була скриня. Головне місце займала піч. Кожна сім’я мала прядку. Серед господарських будівель був хлів для худоби, великий сарай для обмолоту хліба, який називали клунею. У погребах зберігали картоплю та інші овочі. Техніку для сільськогосподарських робіт мало хто

127

мав. Землю орали плугом, використовуючи коня чи вола. Хліб молотили ціпами. Після здачі податків частину врожаю продавали на базарах. Деякі із багатих господарів мали будинки із залізною покрівлею і дубовою підлогою. На їх озброєнні були косарки і молотарки.

Роки непу призвели до пожвавлення господарського життя: збільшились врожаї, поступово покращувалось життя. Нарешті стало вистачати хліба і для сім’ї, і для продажу. Здійснилась давня мрія селян: вони стали власниками землі. Мало хто міг передбачити, що життя незабаром зміниться.