Знищення маєтку графа толстого

У сільській місцевості головними спорудами культури на початку XX ст. були церкви, панські будинки, школи. Революція і новий лад згодом закрили майже всі

506

церковні храми, а панські будинки в кращому разі були, так би мовити, націоналізовані для суспільних потреб, а здебільшого просто знищені.

За спогадами жителя с. Гребениківки П. А. Пташніченка (1906 р.н.), така ж участь спіткала і садибу гра­фа Толстого. На початку XX ст. в селі було більше ста селянських дворів. Хатини були низенькі, вкриті соломою. Трохи кращі садиби мали заможні господарі. Доросле населення працювало на полях графа Толстого, маєток якого розташовувався на території нинішньої школи - інтернату.

Двоповерховий красивий будинок в оточенні стрімких ялин стояв у центрі парку. Обслуга доглядала кімнати з дорогоцінними меблями, розкішними кили­мами і кришталевим посудом. Взимку будинок опалювався, а влітку з кімнат віяла приємна прохолода. Граф постійно проживав у м. Одесі і кілька разів на рік відвідував маєток. Толстой полюбляв охоту. Лисиць та зайців заздалегідь підгодовували в парку.

У день приїзду Толстой приймав селян, задовольняв їхні прохання, відзначав за сумлінну працю, розглядав скарги. На свята селянські діти отримували подарунки: ласощі, одяг, взуття. Населення з повагою ставилося до графа.

У наш час на подвір’ї школи-інтернату залишився одноповерховий жовтий "панський” будинок управителя канцелярією, де обліковувалися всі господарські справи. Другий, значно менший будинок, призначався для робітників маєтку. У круглому будинку була капличка для графа, управителя та обслуги. Сотні троянд із Болгарії обрамляли алею від двоповерхового графсь­кого будинку до парку. По обидва боки від алеї розташовувався сад із рідкісних яблунь і груш. Протягом року в теплиці вирощувалися різноманітні овочі і карликові цитрусові. Поряд із подвір’ям маєтку милу­вав

507

око панський ставок. Ніхто його не охороняв, але прості селяни знали, що в ньому ловити рибу забо­ронено. Від берега, метрів на 10-15, простягалася кладка і кожного дня е певний час робітник дзвіночком кликав коропів на годівлю. Вони "сходились” на поклик, і рибу можна було бачити і брати просто руками і лідхватками. А через греблю, що біля колгоспної контори, знаходився ставок “мирський”. Ним користувались усі селяни.

Настав 1917 рік.

Роки революції внесли зміни в життя і побут гребениківців. Перестав їздити граф Толстой. Він втра­тив право на володіння маєтком, землею.

У селі була встановлена радянська влада. Будівлі маєтку перейшли у володіння сільської Ради. У великому "панському” будинку розташувався клуб. Молодь вечорами і у свята відпочивала тут.

Минула громадянська війна. Всюди розруха. Постраждав і маєток графа. Красивий будинок у парку люди розібрали для своїх потреб, будівлі підсобного господарства і знаменита теплиця були спалені, все було розграбовано.

У країні з'явилося багато безпритульних дітей, Вони бродили у містах і селах, на вокзалах і ринках і просто шляхами. Вони були голодні, босі, в подертому одязі. Виникла нагальна потреба таких дітей зібрати і дати їм лад. Привезли перших дівчаток і хлопців із Сум у 1935 році. Розмістили їх у великому “панському" будинку. Так виник дитячий будинок в с. Гребениківці.

Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Дітей рятували від лиха. Усіх їх з вихователями вивезли за Урал. Як і передбачалось, у ті краї ворог не дійшов.

У серпні 1943 року радянські війська звільнили с. Гребениківку від ворогів. Восени цього ж року діти дитячого будинку повернулися у "свою домівку". Згадує колишня працівниця школи - інтернату В.Г. Чугай: “їх

508

стало менше. Старші пішли у самостійне життя. Війна несла горе, смерть. На фронтах гинули батьки солдати. І знову діти-сироти - сироти війни. Маленьких, змарнілих, засмучених привозили в дитячий будинок. Спочатку було дуже важко утримувати дітей в достатку. Госпо­дарство країни зруйноване. Працівникам дитячого будинку доводилось самостійно разом з дітьми облаштовувати своє життя. Побудували сарай, придбали корів, завели свиней. Прибились до подвір’я двоє коней. Дуже стали вони в нагоді: і дрова возили із лісу, і воду із криниці на баню та кухню, і продукти харчування із Краснопілля.”

ЦЕРКВИ

З приходом до влади більшовики проголосили справжню війну вірі і церкві. Релігія, за висловом К. Маркса, була опіумом для народу. Це була ворожа ідеологія, яку більшовики намагалися знищити. В роки революції і громадянської війни служителі культу були віднесені до категорії контрреволюціонерів.

На початку XX от. в нашому краї в багатьох населених пунктах діяли церкви:

Тростянці - Вознесенська, Благовіщенська та безприходна Кирила і Мефодія на центральному цвин­тарі (приписана до Вознесенської),

Боромлі - Хрестова Воздвиженська, Троїцька, Миколаївська, Різдвяно-Богородицька та безприходна Всесвятська на центральному цвинтарі (приписана до Троїцької),.

Білці - Миколаївська,

Буймері - Михайлівська,

Гребениківці - капличка в маєтку графа Толстого,

Дерновій - Георгіївська,

Жигайлівці - Покровська,

Кам’янецькому - Вознесенська,

509

Кам'янці - Різдва Пресвятої Богородиці,

Криничному - Преподобного Антонія Києво-Пе­черського,

Люджі - Кузьми і Дем’яна,

Мартинівці - Миколаївська,

Микитівці - на честь ікони Казанської божої матері,

Ницасі - Тихонівська,

Печинах - Михайлівська,

Поляному - Митрофанівська,

Радомлі - Архангело-Михайлівська,

Семереньках - Миколаївська.

Після звільнення території краю від денікінських військ органи радянської влади приймали суворі міри покарання до тих, хто допомагав білогвардійцям.

Особливі звинувачення були до служителів культу. 31 грудня 1919 р. Микитівський сільський ревком видав посвідчення священику Семену Власовському в тім, що він під час денікінської окупації сприяв звільненню із в’язниці радянських працівників та захищав селян від поборів.²⁵⁶ Це була свого роду охоронна грамота.

Вже на початку 20-х років Н. К. Крупська склала список забороненої літератури, куди ввійшла Біблія та всі інші церковні книги. Але відразу знищити релігію і віру комуністам не вдалося. Процес боротьби проти церкви відбувався поступово і з кожним роком посилювався. Після революції майже все населення продовжувало вірувати.

У 1922 році, згідно розпорядження Радянського уряду України, між радами робітничих і селянських депутатів і всіма церквами підписуються договори, згідно яких рада передавала церкви в безкоштовне і безстрокове користування церковним радам. У свою чергу настоятелі церков зобов'язувалися:

510

- берегти переданий народний здобуток і корис­туватися виключно за призначенням;

- користуватися храмами і предметами, які там знаходяться, і давати їх для користування єдиновірцям для задоволення релігійних потреб;

- вжити заходи для того, щоб майно не було вико­ристано для потреб, які б не відповідали релігійній службі;

- не дозволяти політичних зборів ворожих Радянській владі;

- у разі здачі майна, повернути його в тому самому вигляді, в якому воно було прийнято в користування і зберігання.²⁵⁹

При цьому проводився опис всього церковного майна. Наприклад, згідно такого опису Хресто-Воздвиженська церква с. Боромлі мала;

- готівки в касі - 497600 крб.;

- на поточному рахунку - 106621 крб.;

- загальний прибуток церкви за 1920 рік склав - 1426025 крб.,а в першій половині 1921 року - 3889023 крб. Значна частина цих коштів була використана на ремонт храму, утримання хору і сторожки та благодійну діяльність;

- 6 великих ікон, 10 середніх і 94 малих, 17 лампадок, 26 підсвічників, 6 хоругв, велика кількість хрестів і різної церковної утварі;

- меблі та різне церковне вбрання;

- 6 церковних дзвонів.²⁸⁰

Все необхідне для проведення служби Божої мали і інші церкви.

У 1921-1923 роках через засуху в Поволжі був великий неврожай і, як наслідок,- голод. Голодним допомагала вся країна, в тому числі і церква. 8 березня 1922 року Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом була прийнята постанова про вилучення з

511

церков цінностей у фонд голодуючим. Це вилучення відбувалося не раз.

19 травня 1922 року із Різдвяно-Богородицької церкви (Боромля) було вилучено:

- 1 срібна чаша, 1 срібна чаша з мідною накладкою, 1 тарілка вагою 1 фунт 71 золотник;

- 2 срібні підсвічники вагою 1 фунт 60 золотн.;

- 1 срібний хрест - 1 фунт 20 золотн.;

- 1 срібна лампадка - 52 золотники;

- срібні прикраси з Євангеліє - 1 фунт 47 золотн.;

- 14 штук срібних риз з ікон - 10 фунт. 90 золотн.²⁶¹

16 серпня 1922 р із Хресто-Воздвиженської церкви (Боромля) вилучено церковних цінностей вагою 16 фун­тів срібла. Були вилучені такі речі:

- хрест срібний - 3;

- чаша - 2;

- кадило - 1;

- прикраси з Євангелія срібні 10;

- риза срібна з ікони - 6;

- лампада - 2.²⁶²

У 1918-1922 роках були встановлені розміри зборів з населення на користь церкви:

- на виписку бланкових листів для метричних книг на народжених, одружених, померлих - 34 крб. 80 коп.;

- на церковно-приходські школи - 40 коп.;

- на поширення православної віри - 90 коп.;

- на відновлення православ’я на Кавказі - 45 коп.;

- на користь Сербії, Чорногорії, Буковини - 60 коп.;

- на покращення умов православних паломників Па­лестини - 1 крб. 30 коп.;

- на користь ієрусалимської церкви - 50 коп.;

- особисті внески - по 19 крб.²⁶³

На початку квітня 1923 р. загальні збори Жигайлівської організації комнезамів вирішили “в знак протеста

512

отказаться праздновать пасху и использовать первый день для очистки зерна для посева, а второй для проведения разных кампаний.”²⁶⁴

У січні 1924 р. у великих селах Тростянецького району населення оглядало пересувну антирелігійну виставку. Її експозиція виставлялася в хатах - читальнях. Відвідали її більше половини жителів; тут була і молодь, "и взрослые дядьки с бородами и женщины”. В Тростянці проводилася робота “по разложению церковного хора”. Щоб дезорганізувати його роботу, три чоловіки прийняли на роботу до цукрового заводу.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. в районі влада примусово закриває всі церкви.

Були закриті обидві тростянецькі церкви. У їх приміщеннях зберігали зерно. Іконостаси були демонтовані і відвезені у сарай біля будинку міліції, де їх використали для опалення. Іконостас Вознесенської церкви був значною цінністю, ручної роботи і оздоблений сусальним золотом. Його вартість становила 18 тис. крб. при затратах на будівельні роботи храму 148 тис. крб. На центральному цвинтарі міста діяла невеличка безприходна церковка Кирила і Мефодія для відправлення похорон, яка була приписана до Вознесенського храму. Вона була зруйнована у 30-х рр. До речі, багато приміщень церков використовувалися для зберігання колгоспного зерна, і в роки голоду населення у дверях робило отвори, через які невеликим “струмочком текло” зерно так потрібне голодуючим. Деякі церкви були зруйновані і розібрані населенням.

Друга п’ятирічка (1933-1937 рр.) в Радянському Союзі була оголошена п’ятирічкою остаточного знищення релігії. У всіх церквах у другій половині 30-х рр. православна служба була припинена, а церкви закриті. Священики, переслідувалися, багато з них було

513

Населення с. Ницахи розбирає огорожу Тихонівської церкви. Цегла була використана для палацу культури, а дерев'яні конструкції для будівництва приміщення МТС у с. Солдатському.

Фото 1932 р.

514

репресовано. У період фашистської окупації відновили свою роботу Хресто-Воздвиженська, Троїцька (с. Боромля) Благовіщенська, Вознесенська (Тростянець) та інші церкви.

ВИДАТНІ ЛЮДИ,

ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯКИХ

БУЛИ ПОВ’ЯЗАНІ З НАШИМ КРАЄМ

ПОЕТ-ПІСНЯР

АЛИМОВ СЕРГІЙ ЯКИМОВИЧ

Відомий поет-пісняр Сергій Якимович Алимов - наш земляк.²⁶⁵

Народився С. Я. Алимов 29. 03.1892 року в селі Боромлі. Батько його був селянином Орловської губернії,

а мати - сільська вчителька. Рано помер батько (Сергієві на той час було лише вісім років), на руках у матері залишилося четверо малолітніх дітей. Мати майбутнього

515

поета Віра Іванівна, була жінкою з сильною волею, твер­дим характером і великим добрим серцем, Благородній справі виховання і навчання дітей віддала 35 років свого життя. Селяни весь час приходили до своєї вчительки: хто за порадою, хто з горем і радістю.

Село, поля, ліси. Прості люди. Серед всього цього проходило дитинство поета. Дякуючи турботам матері, дитина, як і два її брати та сестра, зростала не по роках розвинутою. У вісім років Сергій декламував напам'ять вірші Пушкіна, Лермонтова, Жуковського.

Прохолодні ліси, луки, повні квітів, - вся ця прекрасна природа села Боромлі ввійшла в плоть і кров поета. Живучи серед народу, він бачив його безмірну нуж­денність, каторжну працю, що не давала нічого, крім сліз і поту. Мати зуміла виховати в ньому ідеї правди і добра.

Згодом Алимов переїхав до Харкова, де вступив до комерційного училища. Але вчитись довелось недовго. У 1908 році за участь у студентському страйку дирекція виключила його з училища. У цей час Алимов вступив до Харківської організації соціал-демократичної робітничої партії. Він брав активну участь у революційних гуртках, писав прокламації, розповсюджував підпільну літературу. Кілька разів царська охранка заареш­товувала Алимова. У 1910 році його знову було кинуто до Харківської секретної тюрми.

Жорстоко ставилися до нього охоронці. 14 довгих місяців просидів він у одиночній камері. Організм знесилювався. Юнака довели до кровохаркання. Але дух його був незламний. Наймолодший серед політичних ув'язнених, він був і найвеселіший. Голосно співав революційні пісні. Писав на стінах антиурядові написи

Обдарований юнак і в камері шліфує розум. Пише вірші, удосконалюється в знаннях. “Порадував мене брат Андрій. - пише він у листі з в’язниці. - Повідомив, що є

516

книги і що він їх передасть. Це для мене найголовніше, адже книгами тільки й живу".

Листи до матері йдуть один за другим. 3 кожного з них видно: що душевні сили не покидають молодого революціонера. Не забуває він і про рідну природу "Вклоніться віковому лісу, полям, що застигли в чарівному сні, ночам з сріблястим сяйвом місяця, кришталевому вбранню дерев - всьому тому, чого я позбавлений”.

Суд відбувся в 1911 році. Вирок - вічне поселення до Сибіру.

Літня ніч. Біля в’язниці - люди. Більшість з них дуже бідно одягнені. Перед ними величезною темною громадою підіймається тюрма. Віра Іванівна і сестра Сергія, Зіна, прибули проводжати його в далекий шлях.

І ось,, нарешті, розчинилася брама і, стримуваний з обох боків кінними конвоїрами, полився потік ув'яз­нених. Дзвеніли кайдани. Годі раптом крізь пирхання коней, дзвін кайданів вони почули молодий, веселий голос.

- Зіно, не плач! Мамо, я повернуся! До побачення.

Поруч бадьорий, в арештантському одязі пройшов Сергій, і він дійсно повернувся. Ніякі кайдани не перешкодили великій жадобі до свободи! Але на те, щоб повернутись, було затрачено багато років.

Його вислали до Ханського повіту Єнісейської гу­бернії. Звідси він через Китай і Японію втік до Австралії і вступив до Австралійського університету.

У липні 1917 року С. Я. Алимов разом з іншими полі­тичними емігрантами виїхав з Австралії на Далекий Схід, де пробув до 1926 року. У цей час він жив у Маньчжурії. Китаї, Кореї та Японії. Тут і розпочав свою літературну діяльність.

Перебуваючи багато років на Далекому Сході, Алимов добре вивчив революційні події громадянської війни і партизанської боротьби в Примор’ї та Сибіру і відо­бразив

517

їх у своїх віршах-піснях: "По долинам и по взгорьям”, “Песня о Лазо", "Над лугами-берегами”, “Быль геройская" та ін.

У 1926 році Алимов переїхав до Москви. Тут він і почав друкувати свої твори в газетах та журналах. У творчій співдружності з керівником Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю Червоної Армії, народним артистом Радянського Союзу і композитором О. В. Александровим С. Я. Алимов створив ряд чудових популярних масових пісень військово-похідного і ліричного характе­ру: "Россия”, “Тульская винтовочка", “Пути-дороги”, "Песня о счастье”, “Самовары-самопалы”, “Вася-Василек”, “Хороши весной в саду цветочки”, “Где орел раскинул крылья”, “Бейте с неба самолеты” та ін. Поет і сам брав активну участь в ансамблі. У своїй поетичній творчості С.Алимов тісно пов’язаний з Радянською Армією і Військово-Морським Флотом.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, С. Я. Алимов добровільно пішов у ряди Радянської Армії, хоч йому в цей час було майже 50 років. Він брав активну участь у героїчній обороні Севастополя, бував у військових моряків Балтики, Баренцового моря, на базах Чорноморського флоту, працював у армійських газетах, писав вірші і пісні про радянських воїнів, доблесних захисників Вітчизни, виступав перед воїнами, читаючи їм свої вірші.

Протягом багатьох років С. Я. Алимов працював у творчій співдружності з відомими композиторами - майстрами радянської масової пісні. Це Дунаєвський, Блантер, Новіков, Мокроусов, Лістовий, які поклали на музику багато віршів Алимова.

За бойові заслуги і літературну діяльність він удостоєний орденів “Знак Пошани”, Червона Зірка та медалей "За оборону Севастополя”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні” і “За трудову

518

доблесть”, а також Наркомом оборони двічі нагород­жений іменним золотим годинником.

С. Я. Алимов помер 29 квітня 1948 року у Москві і похований на Новодівичому кладовищі. Ім’ям поета-пісняра названо комфортабельний пароплав “Сергей Алымов”, який збудований у Будапешті. Його ім’я присвоєно одній із вулиць села Боромлі.

А яка ж доля інших синів сільської вчительки?

Мало хто із жителів Боромлі знає, що в галерею видатних земляків входить і вчений Андрій Якимович Алимов.

Народився А. Я. Алимов у 1893 році. Період його життя до повноліття маловідомий. Знаємо, що виїхав до Харкова, став студентом університету. Ще навчаючись на медичному факультеті, А.Я.Алимов захопився ідеями великого І. І. Мечникова про мінливість мікробів, зай­мався вивченням поширення висипного тифу та заходами боротьби з ним.

Андрій у студентські роки відчув гостру потребу застосовувати набуті знання на практиці, взяти безпосередньо участь у боротьбі з інфекційними захворюваннями. Він іде на один з фронтів першої світової війни у складі працівників бактеріологічної лабораторії, щоб захистити солдатів від інфекційних хвороб.

Медичну освіту А. Я. Алимов закінчив у 1922 році, Очолив бактеріологічну лабораторію, яка відіграла велику роль у боротьбі з інфекційними хворобами.

Після того, як у Москві було організовано Всесоюзний інститут експериментальної медицини імені М. Горького, А. Я. Алимова призначено завідуючим лабораторії інфекції та імунітету. Величезна заслуга належить нашому земляку у вивченні інфекційних захворювань, які переносили кліщі. Цій темі присвятив він свою докторську дисертацію. А. Я. Алимов відкрив у Криму

519

марсельську гарячку і під його керівництвом були застосовані заходи по боротьбі з нею. Андрій Якимович також вивчав дії нервової системи під час інфекційних захворювань. Не раз при обстеженні хвороб і заходів боротьби з ними прищеплював собі небезпечні інфекції.

З 1942 року до закінчення Великої Вітчизняної війни А. Я. Алимов спочатку головний епідеміолог Військово-Морського Флоту, а потім Радянської Армії. З 1946 року по 1948 рік він завідуючий кафедрою епідеміології Військово-морської медичної Академії, а потім очолював також кафедру на військовому факультеті Центрального інституту удосконалення лікарів.

Серед його учнів 30 докторів і кандидатів медичних наук.³⁶⁶

Третій син сільської вчительки став педагогом. Спо­чатку вчителював (уже в радянський час) у Тростянецькій середній школі імені Шевченка, а потім став вик­ладачем Ніжинського педагогічного інституту.