Жигайлівська підпільна група

У жовтні 1941 року на території с. Жигайлівки була створена підпільна група в складі дев’яти чоловік. Її очолили Петро Максимович Забара і Панас Семенович Васютенко. Група вела активну боротьбу проти німецько-фашистських окупантів і місцевих поліцаїв. Вони здійснили напад на сільську управу, вбивши чотирьох поліцаїв.¹⁸¹

Неспокійним було їх перебування в селі. Кожен день приносив втрати. А диверсії невеликого партизанського загону, що діяв у навколишніх селах, наводили на німців жах. Із вуст вуста, з покоління в покоління передаються розповіді про мужність бійців партизанського загону, яким керував Петро Максимович Забара і Панас Ва­сютенко. До війни комуніст П. М. Забара був головою сільської Ради. За кілька місяців до початку війни дільничний міліціонер Панас Васютенко став канди­датом у члени ленінської партії.

Сільський староста Тимофій Логоша зі шкури ліз, догоджаючи німецьким властям. У минулому куркуль, надовго затаїв у душі образу на радянську владу. Не раз погрожував і Петру Забарі. Пристрасть до грошей

300

не давала спокою старості. Велику суму пропонували німці за голову командира загону. Та партизани були невловимі. Допомагали їм зв’язкові загону комсомолки Ольга Назаренко і Євдокія Демченко. Точно і вчасно повідомляли дівчата про розташування німецьких час­тин, операції, які готували проти партизан карателі.

Зрада. Болісно промайнула ця думка, коли закри­вавлених після нелюдських тортур розвідниць привели на допит. Із жорстокістю старости не змогли зрівнятись навіть німецькі кати. “Не знаю", - чув лише у відповідь. Вранці на майдані в центрі села їх повісили. А в присмерку прийшли в село Петро Максимович Забара та Панас Васютенко по продовольство для загону. Постачали партизан всі жителі села. Назад, до лісу, шлях лежав повз хату Петра Максимовича. У вікні тьмяно світився вогник.

- День народження у доньки, - згадав. - Зайти б, поздоровити біляву Валюшу.

Постояв біля хвіртки. Ні, не можна.

- Все спокійно, Петре Максимовичу. Я повартую, - обізвався Панас.

Тихий стукіт у шибку. Потім рипнули двері. У хаті гості. Серед них учитель сільської школи Крючко. Не знали господарі дому, що саме за його доносом схопили і стратили зв’язкових загону. Коротких декілька хвилин побув серед рідних командир. В дверях сказав: “Зайду до Демченків”. Злим вогнем засвітились очі Крючкова. Невдовзі біля хати Демченків стрілянина. Вона тривала три години. Залишивши на землі вбитих і поранених, поліцаї втекли. Двоє попрямували до лісу. По талому весняному снігу плутали сліди. Переслідувачі не відставали. Із Мезенівки і Тростянця виїхали на допо­могу каральні загони. Сили нерівні, та й боєприпаси кінчились. А голоси чулися все ближче.

- Здавайтесь, залишитесь живими, - кричали.

301

- Комуністи вмирають, а не здаються.¹⁵²

Йшов нерівний бій. Двох німців було вбито. Набої у партизанів закінчувалися, підмога не підходила. Пар­тизани. вирішили живими не здаватися і останні постріли приберегли для себе. Тіла Забари і Васютенка карателі порубали на куски і розкидали по лісу. Окупанти стратили всю сім’ю Забари. Мати, батько і всі близькі родичі були повішені в с. Жигайлівка. Всі 9 членів партизанського загону загинули в нерівній боротьбі з окупантами.¹⁸³